ПАНОРАМА

Антон ВАРВАРИЧ : Україна і світ

Антон ВАРВАРИЧ : Україна і світ
у контексті українсько-російських стосунків

Пошуки національної ідеї завели нас у глухий кут. Ми намагаємось знайти універсальне рішення комплексу найскладніших проблем, в яких опинилась Україна наприкінці минулого століття. І не тільки Україна. Розпад однієї з наймогутніших країн світу – СРСР – був результатом тієї самої причини. Чому так трапилось? А тому, що сучасні проблеми, проблеми ХХІ століття, навіть у великих держав не можуть бути розвязані ізольовано, без врахування економічної, демографічної, соціальної, екологічної і політичної ситуації у світі. Людство планети стало заручником керівництва власних країн, яке не хоче шукати шляхів виходу з глобальної  кризи, яка ставить під загрозу існування самого людства. Звичайно, у кожної країни на перше місце виходять свої специфічні проблеми, Але темпи наростання загальної кризи вражають. Не можна сказати, що над розвязанням цієї проблеми не працюють представники світової інтелектуальної еліти. На жаль, інтереси панівних кланів найбільш розвинених країн світу, в чиїх руках знаходяться основні важелі фінансових, промислових і силових засобів управління державою не співпадають з інтересами переважної більшості населення цих країн. Світ з кожним роком все глибше поділяється на рабовласників і рабів. За прикладом далеко ходити не треба. Ми щодня переконуємось у цьому на житті власної держави. Хочеться сподіватись на те, що інтелект людства встигне знайти вихід з цієї проблеми ще до того як його капітани відправлять наш спільний корабель на дно. Звичайно, світові проблеми негативно впливають на розбудову молодої незалежної держави -України. Марна справа намагатись розв'язати всі або навіть більшість нагальних проблем одночасно. На це невистачить ні часу ні засобів. На неупереджену думку експертів українських національних патріотичних сил, слід насамперед зосередитись на розв’язанні двох основних проблем, які за двадцять років незалежності кінцево визріли, тобто опанували свідомістю переважної більшості українців:

            - звільнення від успадкованої окупаційної залежності України, яка за останні двадцять років набула нечуваних досі масштабів, що загрожують самому існуванню держави;

            - активна протидія знищенню села –джерела духовності української нації і суттєвої складової економічного потенціалу держави.

            Вирішення цих першочергових проблем не вимагає надзвичайних матеріальних витрат і одночасно гарантує посилення національної безпеки держави.  Щоправда потребує негайного об'єднання опозиційних сил і цілеспрямованої роботи на здобуття більшості в Парламенті.

           

            1. Що стосується окупації України з боку сусідньої імперської держави. Нагадаю, що збройні напади на Київську Русь з метою її підпорядкування і приєднання почались фактично з утворенням Ростово-Суздальського князівства. Юрій Долгорукий, прозваний так через його загарбницькі наміри щодо сусідів, у 1149 році разом з половцями захопив Київ, але довго утриматись у Києві він не зміг. У 1151 році Долгорукий вдруге йде походом на Київ, але зазнає поразки від київського князя Із'яслава і змушений повернутися в Суздаль. Втретє він здобув Київ у 1154 році і залишався там до кінця свого життя. У 1157 році він був отруєний на пиру у київського боярина Петрила. Після  смерті Долгорукого кияни вигнали суздальців і ліквідували встановлену ним владу, тобто позбулися іноземної окупації.   За Юрія Долгорукого вперше почалось гостре протистояння між Києвом і Суздалем, яке ще більше загострилось за княжіння його другого сина Андрія Боголюбського (1111- 1174), який знову захопив Київ у 1169 році. Пограбування Києва суздальцями було страшенним. У літописі згадується: «і грабували вони два дні увесь город - Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. Взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі... І всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими...». Таке розорення і знущання міг вчинити тільки великий ворог Києва. Вдруге Андрій Боголюбський зробив спробу оволодіти Києвом у 1173 році. Битва була особливо жорстокою, з обох боків загинула велика кількість вояків. Але на цей раз захопити Київ йому не вдалося. В 1174 році Андрія Боголюбського вбили бояри у його власному замку в Боголюбові. Ця поразка назавжди припинила зазіхання суздальських князів на київський престол, але не припинила їхнього втручання у справи Києва.

            За часів князювання брата Андрія, Всеволода "Велике Гніздо" (1177—1212), Суздаль постійно втручається у боротьбу інших князів за Київ з метою сприяти його занепаду. (Чи не нагадують сучасні стосунки між Москвою і Києвом часи Суздальського князівства?).

Монголо-татарська навала остаточно сформувала зовнішню політику суздальських правителів, що особливо проявилось за часів князювання Олександра Невського (1252—1263), онука Всеволодового. Цей князь домігся в 1252 p. від хана Батия ярлика на велике княжіння і з допомогою орди розгромив своїх братів — великого князя Суздальського Андрія та князя Тверського Ярослава, які не хотіли підпорядковуватись Золотій Орді. Олександр намагався розправитись силою ординців ще з одним князем, що не визнав Орди, — Данилом Галицьким. Але послану проти Данила орду Куремси було русичами розгромлено. Так що тоді, коли київські князі чинили озброєний опір монголам, Ростово-Суздальські володарі співпрацювали з ордою і разом з нею захоплювали слов'янські землі, вбиваючи своїх сусідів-русичів.  Олександр Невський підпорядкував Орді всі північно-східні землі, які він мав у орбіті свого політичного впливу, навіть Новгород і Псков, які не були завойовані ординськими кочовиками.

(Новгородська республіка (1137-1478) була заселена значно більшою кількістю вихідців з Київської метрополії  ніж Московське князівство. Українська культура, мова, демократична форма правління – віче, навіть грошова одиниця – гривня, усе це прижилося у Новгороді краще на відміну від Москви, де панував фіно-угорський й татарський елемент. Незалежність та самобутність Новгорода була знищена  Іваном Третім (1440-1505), який був розлючений переговорами Новгорода про входження до Великого князівства Литовського. І в жовтні 1477 року Новгород фактично був потоплений в крові.  Московія продовжувала нищити свободолюбивий слов’янський дух, який не відповідав успадкованій нею загарбницькій ідеології ординської доби).

Під час монгольської навали колишня Київська Русь остаточно поділилась на три групи князівств, з яких згодом сформувались три слов'янські держави:  Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське князівства стали основою майбутньої Української держави; Володимиро-Суздальське, Новгородське, Псковське, Смоленське і Рязанське – основою Московської держави; Полоцьке, Мінське і Турівське князівства утворили згодом Білоруську державу.

 

Жорстоке монголо-татарське панування на території України було ліквідоване тільки з приєднанням українських земель до Великого князівства Литовського.

 

            У 1410 році об’єднані сили Польщі і Литви за підтримки українців, білорусів і чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Але протистояння з Московським князівством з кожним роком загострювалось. Великий князь московський Іван ІІІ  (1462-1505 рр.) висунув претензії на білоруські та українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів. Претензія явно неправомірна, тому що слов'янське Велике князівство Литовське теж очолювали православні Рюриковичі - Вітовт-Юрій і Ягайло-Яков. Починаючи з 1492 року, війни між Москвою і Литвою (куди входило і Велике князівство Київське) за Чернігово-Сіверщину велись уже постійно. У 1514 році Москва захопила  Смоленськ. (Чи не генетичною різницею із слов'янами пояснюється одвічне неприйняття на 90% татаро-фінською Москвою європейського стилю життя і її азійська спрямованість?)

 

            В історичних пам’ятках термін "козак" (прикордонник, охоронець) впершее згадується у 1492 році. Слабкість польської влади не давала змоги  обороняти східні і південні кордони князівства своїми силами від нападів з боку Кримського ханства, яке утворилось в 1441 році внаслідок розпаду Золотої Орди.  Король дарував магнатам величезні ділянки землі на  цих територіях за умови, що вони самі захищатимуть їх. З  тієї ж причини він мовчки погоджувався із зростанням загонів вільного озброєного козацтва, яке невдовзі  почало організовувати суспільне життя, формувати структуру і адміністративний устрій незалежної Козацької держави, основу якої становили "полки" та "сотні". Чернігівщина складалась з територій Прилуцького, Батуринського, Новгород-Сіверського і Ніжинського полків. Волинь – зі Звягільського і Гощанського полків. Полтавщина – з Потавського і Лубенського полків. У Києві стояв Київський полк, а Київщину вкривала густа сітка сотенних містечок. Запорізька Січ, яка виникла в 1552-1554 роках, була головною ставкою Козацької держави. Україна  стала територією вільних людей, фактично автономною державою, яка сама себе захищала, утримувала, обирала своїх лідерів-командувачів, які одночасно здійснювали й цивільну владу,  мала власну конституцію. Козацька держава - унікальне явище в історії не тільки Європи. За порівняно короткий час і в складних політичних умовах організувати ефективну державного рівня управлінську структуру стало можливим завдяки високій свідомості та єдності інтересів добровільно об’єднаної громади, не дивлячись на різне соціальне і навіть етнічне походження її членів.

 

            Засновником Запорізької Січі і будівником фортеці на Хортиці вважають Дмитра Вишневецького з Волині. Гетьман Петро Сагайдачний об'єднав військову силу запорізьких козаків, поставив козацтво на захист духовних та культурних інтересів України. Саме за нього почалась боротьба козацтва за віру та волю проти польської влади. Це був час розквіту і військової могутності Козацької держави.  На прохання польського короля у 1618 році козацьке військо під проводом гетьмана Петра Сагайдачного без проблем дійшло до Москви і визволило польського королевича Владислава з безнадійного для нього становища (під час походів польських самозванців на Москву). Маючи повну військову перевагу, Сагайдачний не став брати Москву, чим врятував Московську державу від поразки та іноземного поневолення. Такий крок дозволяв йому розраховувати на союзництво з Москвою в майбутньому в боротьбі з Річчю Посполитою. Та як бачимо, надії гетьмана не виправдались. У 1622 році Сагайдачний помер від смертельного поранення, отриманого  в битві з турками під Хотином. Це була остання перемога славетного українського полководця і мудрого державного діяча.   

Після смерті останніх російських царів Рюриковичів – Івана IV  (Грізного, роки царювання 1533-1584) і його сина Федора І (1584-1598), слабкого і хворобливого, у якого не було нащадків, царем Росії став Борис Годунов (1598-1605), який походив з роду татарського князя. Сестра Бориса Годунова була дружиною Федора І. Годунов дотримувався політики централізації держави і посилення царської влади, яку проводили і його попередники. Посилення феодального гніту за Годунова викликало ряд селянських повстань. Під час боротьби з самозванцем Лжедмитрієм І Борис Годунов раптово помер.

Після Бориса Годунова і років "великої смути", пов’язаних з походами польських Лжедмитріїв на Москву (1605-1613) до влади в Росії прийшла династія Романових. Першим "государем всієї Русі" став обраний Земським собором у 1613 році шістнадцятирічний Михайло Романов (1596-1645). Співправителем Михайла був його батько - московський патріарх Філарет. Сімбіоз монархії і церкви вилився в першу антиукраїнську мовно-політичну акцію (1626 р.): наказ московського синоду Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку і спалити, а замість них завести московські видання. Так через церкву передбачалось поступово досягти політичного підпорядкування України Росії.

Старший син першого московського царя Михайла - Олексій (1629-1676), прозваний  "Найтихішим", був першим освіченим російським царем. Він сам писав і редагував державні укази і власноручно їх підписував. (Чи не ці обставини, а також виснажлива боротьба з Польщею за незалежність України, яка хоч і закінчилась перемогою в 1654 році і другим утворенням незалежної української держави, але впевненості в довговічності миру не давала, спонукали Богдана Хмельницького укласти Угоду з Росією?).

Стосунки між Україною та Росією після підписання у 1654 році Переяславської угоди і аж до нашого часу мають надзвичайно складний і неоднозначний характер. На відміну від більшості своїх територіальних надбань, здійснених Московією впродовж ХV-ХХ століття, Україна опинилася в політичній орбіті Москви не внаслідок окупації, а внаслідок договору між тодішнім керівництвом обох держав. Очевидно, що наявність договору автоматично передбачала повагу до тих «прав і свобод», які резервувалися гетьманським урядом для українських земель під протекторатом московського царя. Проте вже протягом наступних 110 років після підписання угод Б.Хмельницьким українська державність була поступово, але невпинно знищена, а територія України інкорпорована до складу Російської імперії. Тобто на початок ХХ століття правовий статус українських земель в імперії Романових уже був наслідком нелегітимних дій російських монархів, здійснених ними протягом декількох століть. Відтак, з точки зору міжнародного права, українці мали достатньо підстав, аби боротися за відсепарування від російської держави.

            Після смерті Хмельницького, у 1657 році  гетьманом Козацької держави був обраний генеральний писар Війська Запорізького Іван Остапович Виговський. В цей же час (Гадяцька угода 1658 року) було проголошено створення польсько-литовсько-української держави Річ Посполита (в перекладі – "спільна справа" або "Республіка"). У цьому документі Україна називалась Великим Князівством Руським (нарівні з Великим Князівством Польським і Великим князівством Литовським). Названі політичні народи об’єднувались як "вільні з вільними" та "рівні з рівними". Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо. В тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський запропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала досить реалістично. Відомо, що російське керівництво цілком щиро обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол та проголошення особистої унії двох держав.

Але Москва зажадала обмеження суверенітету Української держави на користь царя. Більше того, вона навіть підтримала опозицію Виговському з боку козацької старшини, і проголосила гетьманом зручного для неї Івана Безпалого. У серпні   1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським. Щоб утримати Москву від інтервенції в Україну Виговський укладає угоду з Кримом і Польщею. Бій під Конотопом закінчився повною поразкою стотисячного московського війська на чолі з князями Пожарським, Львовом і Ляпуновим.  Отримавши звістку про поразку під Конотопом, "царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...", писав з цього приводу російський історик Соловйов.

Незважаючи на те, що Москва фактично залишилась без війська, Виговський не пішов на Москву. Цьому завадили проблеми у стосунках з Кримом. У 1659 році він склав  повноваження гетьмана на користь сина Богдана Хмельницького Юрія. У 1664 році за участь у антипольському повстанні Виговського схопили поляки і без суду розстріляли.

            Виговський був більш демократично налаштованим гетьманом ніж його попередник. Він добровільно поступився рядом своїх повноважень на користь козацької старшини, тим самим утвердивши повноцінну республіканську владну модель. Натомість козацька старшина домагалася все більших і більших поступок з боку гетьмана і нерідко зраджувала його московському царю. А поляки вважали  колишнього генерального писаря в уряді Хмельницького навіть більш послідовним противником польського короля, ніж ним був сам гетьман. (Доречі, українська старшина не змінила свого антиукраїнського характеру і до наших днів...).

            У 1667 році після 13-річної війни Річ Посполита і Московська держава, за спиною України,  уклали під Смоленськом "Андрусівську угоду", за якою Україна була поділена між Москвою і Варшавою. Фактично це була домовленість між ними про те, щоб навічно прибрати з карти Європи таку державу як Україна.  І ця домовленість між ними була остаточно затверджена так званим "Вічним миром" в 1686 році. І московська  православна і польська католицька церкви відігравали у цих планах чи не найважливішу роль. Саме з тих часів і понині спостерігається протиріччя між Лівобережною і Правобережною Україною.

Гетьман Мазепа (1639-1709) намагався відновити незалежність України за допомогою шведів. Але  поразка Карла ХІІ під Полтавою в 1709 році перекреслила ці плани. Донос Іскри і Кочубея на Мазепу Петру І спровокував Меншикова 2 жовтня 1708 року здійснити захоплення фортеці і міста Батурина, гетьманської столиці Мазепи, вщент зруйнувати і пограбувати їх і за один день вирізати все населення міста, включаючи жінок і дітей (понад 14 тис осіб). Нечувана жорстокість у ставленні до населення своєї країни, адже Україна була під юрисдикцією Москви! Але жорстокість – апробований засіб у здійсненні внутрішньої політики Петром І:  згадайте страту учасників стрілецького заколоту 1698 року, у тому числі  власноручно здійснену московським царем).

            У 1762 році на російський престол увійшла німкеня за походженням Катерина ІІ (1729-1796) - вдова імператора Петра ІІІ, до вбивства якого вона безпосередньо причетна. Її справжнє ім'я - Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ. Час її правління  вважається «золотим віком» російського імперського абсолютизму. Для України це був чи не найбільш драматичний період. Вже у 1764 році вона ліквідувала інститут гетьманства, а разом з ним і всі українські навчально-культурні заклади, а також усунула від влади українських чиновників.

 

            В 1775 році  Катерина ІІ знищує Запорізьку Січ. "Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли..." У 1780 році вона вводить кріпацтво на окупованих Росією землях України. (І це тоді, коли в Австрійській імперії скасовується панщина, а в Криму татари скасовують рабство!). У 1782 році на території Гетьманщини ліквідується полкова та сотенна адміністрація і розформовуються козацькі полки на Лівобережжі. Українські землі повністю інтегруються до складу Російської імперії. У 1784 році – наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

            Російський цар Микола І (роки царювання 1825-1855) розгромив у 1847 році Кирило-Мефодіївське товариство і відправив у десятирічну солдатську каторгу Т.Г. Шевченка із «забороною ма­лювати і писати».  Видано наказ цензо­рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». І навіть «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р. написав: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».  Син Миколи І Олександр ІІ у 1864 році затвердив Статут про початкову школу, за яким навчання має проводитись виключно російською мовою. Згодом міністр освіти Росії Д. Толстой підтвердив, що "кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути зросійщення". Тим паче що досвід у цьому питанні у Росії є: адже зробили ж з фінів росіян! Той же Олександр ІІ увійшов в історію як автор Емського указу (1876) про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценіч­ні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати украї­номовні музичні твори, а також указу про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Не відставав від свого батька і Олександр ІІІ (1881-1894), який заборонив  викладати у народних школах та виголошувати церковні проповіді українською мовою, вживати українську мову в офіційних установах, влаштовувати українські театральні вистави у всіх „малоросійських губерніях”, і навіть хрестити дітей українськими іменами.

            Найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні дає доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ "о мерах против украинского народа": "Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев  исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю­чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество ве­ликороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что ма­лорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский»... Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом."

Свого часу російський шовініст з малоросів Шульгін говорив: “Краще, щоб Україна була самостійною, але російськомовною, ніж у складі Росії, але україномовною. Бо російськомовна повернеться до Росії, а україномовну імперія не втримає”.

В роки Першої світової війни Російська імперія надавала першочергового значення захопленню Західної України. У Маніфесті головнокомандувача російської армії, оприлюдненому в серпні 1914 р., вторгнення російських військ в Галичину оцінювалося як продовження справи Івана Калити, який почав процес об'єднання московських земель: «Хай допоможе Господь царственному своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всієї Росії, завершити справу великого князя Івана Калити». Вся політика російської окупаційної влади була спрямована на те, щоб знищити будь-які національні особливості українського населення, перетворити галичан на росіян. Таким чином, вже початок Першої світової війни обернувся для українців небаченою раніше трагедією, яку український історик Д. Дорошенко описував так: «Нещасливе українське населення Галичини опинилося буквально між двома вогнями: з одного боку мордували його москалі за «мазепинство», а з другого - австрійці й мадяри за русофільство. У той же час українці мусили битися за своїх мучителів, одні в рядах російської, другі в рядах австрійської армій. Рідні брати мусили стріляти одні в других». На захоплених західноукраїнських територіях російським урядом було утворене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено графа О. Бобринського. У своїй промові перед представниками Львова він заявив: «Східна Галичина і Лемківщина - споконвічна частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було російським, влаштування їх тому повинно бути на російських засадах. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон і управління».

З падінням в Росії монархії в лютому 1917 р. розірвалася навіть та єдина формальна ниточка, яка теоретично могла зв’язувати українців з російською державою. Проблема була в тому, що легітимний Тимчасовий уряд, створений російським парламентом, не поспішав федералізувати Росію, а згодом і той був повалений шляхом збройного перевороту. Більшовицький самозваний уряд міг легітимізуватися тільки через підтримку Установчих зборів, але більшовики ці збори розігнали, чим цілковито підірвали основи своєї легітимності. За умов, коли Росія починала активно скочуватися у стан громадянської війни, лідери Центральної Ради в Києві цілком логічно бажали відділитися від впливу нелегітимного, сіючого безлад, війну та руїну більшовицького уряду.

Нова російська держава майже відразу після свого проголошення розпочала агресію проти всіх держав, які виникли після ліквідації монархії. Ця агресія мала абсолютно однаковий сценарій. Державам висловлювався ультиматум, потім створювався на території Росії «совєтський уряд» (Фінляндії, України, Польщі, Грузії і т. д.), розпочиналася зовнішня інтервенція російських військ (Червоної гвардії, згодом – армії), яка спиралася на «прохання» відповідних «совєтських урядів». Таким чином іноземна агресія Росії маскувалася під внутрішню громадянську війну. Але власне громадянська війна (боротьба за політичну владу в країні збройним шляхом між її громадянами) мала місце лише в Росії -  між білими і червоними.

Прикриваючись так званним «урядом» Раковського Лєнін розпочав агресію проти Української Центральної Ради. Вже Тимчасовий уряд Росії направив в Україну війська під керівництвом есера Муравйова. Після розстрілу студентів під Крутами  і захоплення Києва почалися масові вбивства саме українців – тих, хто був одягнений у вишиванку або говорив українською. За кілька днів у Києві загинуло 5000 осіб. (Хіба тут не проглядаються ознаки геноциду? Звинувачувати у цьому наступну політику параноїка Сталіна ще начебто передчасно, як у цьому намагаються нас переконати сучасні комуністи).  

Перша окупація України совєтами була нетривалою і тому не завершилася повною анексією українських земель Росією. Впродовж 1918 р. Росія більш ґрунтовно підходить до справи нової окупації України. Зокрема, влітку 1918 р., у той самий час, коли представники Совєтського уряду Росії ведуть переговори із представниками уряду Української держави гетьмана (яку РСФСР визнала офіційно, відкрила в Києві посольство і т. д.) про демаркацію і делімітацію кордону, в Москві створюється диверсійно-терористична організація під назвою Комуністична Партія (більшовиків) України, яка, з допомогою Совєтської Росії, засилає в Україну диверсантів, формує терористичні групи і займається диверсійно-підривною роботою проти визнаної большевиками сусідньої держави. (Якщо сучасна КПУ є правонаступницею КП(б)У, то яким чином ця терористична організація отримала право на існування в нинішній Україні?).

Таким чином, українсько-російські стосунки в 1918-1921 рр. не можна трактувати інакше ніж агресія Росії проти України: відвертий збройний напад, окупація території України збройними силами Росії і наступна її анексія, масові розстріли військовополонених (зокрема 359 воїнів УНР в містечку Базар на Житомирщині). Наявність «українського совєтського уряду» абсолютно не міняє справи. У 1918 р. під час агресії проти Фінляндії, в 1920 р. під час агресії проти Польщі, в 1939-1940 рр. під час чергової агресії проти Фінляндії більшовики також створювали «альтернативні уряди» т. зв. «демократичних республік». Проте, весь світ вважав ці російські провокації агресією. Наступне переселення росіян в Україну має ті самі ознаки, що й створення єврейських поселень на окупованому ними Сінаї.

            Після припинення існування Української Народної Республіки доля українців була підпорядкована  УСРР (згодом УРСР). Призначені Москвою в український уряд промосковські шовіністичні сили відразу почали чинити шалений опір відродженню української мови і культури, які пустили глибоке коріння  в роки української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. Визнання української мови як державної означало б панування української буржуазії і куркульства, говорив голова "українського" уряду Х. Раковський. Незабаром почались арешти діячів української науки, культури, освіти, церкви. У Харкові почався судовий процес над т. зв. "Спілкою визволення України". На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У 1929-1930 роках на теренах УСРР було заарештовано і здебільшого розстріляно або відправлено на каторгу понад 120 тисяч українців.        Організований більшовиками голодомор 1932-1933 років мав за мету продовження цієї політики. В результаті загинуло до 10 мільйонів носіїв української мови. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури.

У промосковських засобах інформації пропагується точка зору, що Україна зобов’язана радянській владі об'єднанням всіх земель в одну державу, забуваючи, що йшлося насамперед про розширення території Радянського Союзу. Територія, але бажано без українців! Так, фізична ліквідація західноукраїнської інтелігенції почалася вже через два місяці після "звільнення Західної України" (1939) і продовжувалася до самого початку Другої світової війни. Причому навіть не беручи до уваги ідейну близькість. Так була повністю знищена Комуністична партія Західної України.  То на чию сторону повинні були стати родичі і діти закатованих? Війна Української Повстанської армії з радянською владою продовжувалась аж до 1956 року (А де-не-де і довше!).

Після війни Прикарпатський, Київський і Одеський військові округи були одними з найбільших в СРСР по кількості військовослужбовців. Так вже і в наш час продовжувалась окупація України. У війську і в родинах радянських офіцерів говорили виключно російською.  Значна частина середніх шкіл була переведена на російську мову навчання. Це стало основою повоєнного зросійщення України. Коли у 1951 році  студенти Харківського університету відмовились складати іспити російською мовою, 800 з них було репресовано, а 33 засуджено до смертної кари і розстріляно.

В грудні 1991 року нарешті впала і Російська імперія, але армія і імперські силові структури залишились на території України. Етнічні росіяни і генетично, і традиційно, і за ідеологічним вихованням є прихильниками тоталітаризму. Вони й досі тримають у своїх руках важелі управління країною. Чи можуть вони стати патріотами незалежної України? Але ж вони беруть участь у формуванні нашої влади. То чи варто дивуватись тому, що ми ніяк не можемо навести лад у своїй державі?

Питання стоїть однозначно: радянська окупація повинна бути ліквідована остаточно. У 1991 році ми не втретє створили незалежну Україну, а фактично відновили Українську Народну Республіку, легітимно створену 20.11.1917 року і поневолену Росією у 1920. Без цього про незалежну Україну годі й думати