РОЗМОВИ

Віктор ШВЕЦЬ: важливо, щоб і колеги, і опоненти були цивілізованими людьми.

Віктор ШВЕЦЬ: важливо, щоб і колеги, і опоненти були цивілізованими людьми.
Інтерв"ю з Головою Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності

Розкажіть, будь ласка,  в двох словах про себе, про свою сім`ю, звідки Ви родом, як Ви потрапили в Київ?

- Ви знаєте, навіть не чекав, що перше питання буде про такі біографічні данні. Я народний депутат України, людина публічна і всі мої біографічні данні визначені у відкритій пресі, ви можете відкрити сайт Верховної Ради, там де мова йде про народних депутатів, або про Комітет Верховної Ради, головою якого я є. Там ви знайдете всі необхідні біографічні і інші данні, які стосуються мене, про особу. Оскільки питання задано, я можу сказати, народився під Києвом у простій робітничій українській сім’ї. Після закінчення школи служив в армії, потім працював у науково-дослідних інститутах. Навчався в університеті імені Тараса Григоровича Шевченка на юридичному факультеті. У 1980 році закінчив цей університет. З 1982 року почав займатись юридичною роботою, був стажером, адвокатом, завідуючим юридичною консультацією, головою колегії адвокатів тут, у Києві. До обрання в 2006 році народним депутатом України працював начальником головного управління Генеральної прокуратури, яке здійснювало  нагляд за дотриманням законів органами державної податкової служби та на транспорті. Державник радник юстиції 3 класу, кандидат юридичних наук, професор кафедри кримінального права Академії МВС України. В мене є сім`я. Дочка Юлія Вікторівна, вона член Центральної виборчої комісії, була обрана в 2007 році. Народним депутатом перший раз був обраний в 2006 році за списками блоку Юлії Тимошенко. На позачергових виборах до Верховної Ради повторно був обраний народним депутатом але вже 6 скликання, мій порядковий номер в списку Блоку Юлії Тимошенко 26. Це так, дуже коротко.

 

Хто з батьків найбільше вплинув на формування вашого характеру, на кого ви більше схожі.

Важко на це відповісти. Я думаю, що обидва: і мати, і батько позитивно впливали на моє становлення, але ми жили в такий досить складний період існування нашої держави, я маю на увазі, на той час Радянський Союз був, особливих достатків не було, тому все, що могли мої батьки дати – це совість, честь, рівність, патріотизм і доброта. В усьому іншому, що необхідно було в цьому житті, я вимушений був повністю покладатись на свою силу. Тобто я до чого веду: що батьки не мали можливості допомогти мені матеріально, пристроїти в якісь вищі навчальні заклади, тому що колись була дуже велика конкуренція вступити, наприклад в Київський університет імені Тараса Шевченка, тобто все що я робив, що мені вдавалось зробити – це було виключно результатом моєї безпосередньої діяльності як людини.

 

Що найбільше згадуєте з дитинства, можливо є якісь найяскравіші спогади, якісь моменти життя?

Ви знаєте, дуже багато є таких спогадів з дитинства, просто ще раз хотів підкреслити, що дитинство з однієї сторони було, як у кожної дитини, щасливим, безтурботним, з іншої сторони безумовно були складнощі. Я просто пам’ятаю як стояв у чергах у 1961 році для того щоб купити хліб. Мене мати будила в 4 години ранку і водила в магазин, ставила в чергу, а мені було 7 років і я до 6-7 ранку чекав, коли привезуть машину хліба, тому що хліба не було. Багато таких спогадів. Розумієте, справа в тому, що оці епізоди з дитинства мали серйозний вплив на подальшу професійну і політичну діяльність. Тому що в дитинстві закладаються всі основні риси характеру, з моєї точки зору, і ті моральні устої на яких ґрунтується і базується особистість людини. Тому в мене не було такої можливості  вести дуже сите і заможне дитинство, але в мене була можливість багато читати, сприймати об’єктивно ті процеси, які відбувались, аналізувати їх і все це було в тих умовах коли я був оточений любов’ю і турботою моїх батьків. Вони робили все можливе і неможливе для того щоб я виріс здоровим, розумним і справедливим.

 

Ви один в сім`ї?

Ні, в мене ще є старша сестра.

В ті часи, коли ви вступали в університет, було багато інших більш популярних професій, хто вплинув на вибір саме юриспруденції, хто задав цей напрямок у Вашому житті, чи це був свідомий, Ваш вибір?

Це був свідомий вибір на який вплинули деякі чинники. Перш за все, у нас в класі була група людей, нас було четверо, нас об’єднували дружні стосунки і ми, як часто буває, планували свій життєвий шлях. І один із таких елементів планування свого життєвого шляху було те, що ми планували узгодити наші життєві плани, щоб триматись поближче один до одного. Двоє з чотирьох стали юристами, двоє стали військовими. Спочатку, безумовно, я не думав бути юристом, але у процесі життя, спілкування, із завершенням навчання у школі я все більше  і більше приходив до думки про те, що юриспруденція – це той шлях, відповідно до якого в мене лежить душа і в мене є бажання присвятити своє життя саме цьому напрямку діяльності.

 

Чим запам’ятався студентський період життя?

Ви знаєте, це було так давно, що мені вже важко говорити про якийсь період студентства. Період студентства є завжди бурхливим, різноманітним  і, як правило, щасливим. В цей період народжуються грандіозні плани, частина реалізується, частина не реалізується.  Але перш ніж стати студентом я служив в армії, після армії я був направлений на навчання в університет Дружби Народів імені Патріса Лумумби в Москві, я там намагався отримати спеціальність у міжнародному праві, але сталось так, що я був вимушений повернутись до Києва і навчався на юридичному факультеті Київського Університету .

В той період, коли я навчався на юридичному факультеті, працювала велика кількість видатних українських юристів – це були люди, які зараз увійшли в історію української держави і української юридичної науки. Вони мали серйозний вплив на студентів того періоду. А якщо завершити те що ви кажете відносно періоду мого студентства, то я думаю, що у Київському Університеті ми ставали серйозними людьми, здобували відповідну освіту і разом із здобуттям освіти ми росли як люди, як особистості. І саме під час навчання, я вважаю, завершилось становлення мене, як особистості, але саме навчання в університеті надзвичайно впливало на процес і мого становлення, як людини.

 

Що вплинуло на Ваш перехід до Генеральної прокуратури після тривалого періоду адвокатської діяльності?

Ви знаєте, справа в тому, що мене просто запросили туди перейти працювати, але оскільки, як я вже казав, я займався безпосередньо адвокатською діяльністю, професійно займався наданням правової допомоги громадянам, то мій перехід у Генеральну прокуратуру мало в чому змінив характер моєї діяльності. У прокуратури теж одна із основних функцій полягає в тому, щоб захищати права громадян. Тому для мене не було якоїсь принципової  різниці, яким чином  здійснювати свої повноваження. Якщо адвокат надає правову допомогу індивідуально кожній особі, то працюючи в Генеральній прокуратурі у мене була можливість серйозно впливати на великі процеси, які відбуваються в державі з точки зору забезпечення прав і свобод людей.

 

Сьогодні в Україні є така проблема, що працівники прокуратури, особливо Генеральна прокуратура, згадуються у ЗМІ в основному тільки коли відбуваються якісь негативні речі. Позитив, як правило, не доходить до ЗМІ, а отже і до суспільства. Чи не було на Вас такого тиску суспільного, інформаційного, коли Ви працювали у Генеральній прокуратурі, чи відчували на собі цей негатив?

Головна проблема прокуратури в Україні полягає в тому, що прокуратура втягується у політичні «розборки». Вона стає механізмом політичних «розборок»  між політичними силами. Це неприпустимі речі, це велика шкода взагалі для прокуратури і для прав і свобод людей. Якщо така важлива інституція як прокуратура використовується однією з політичних сил в досягненні своїх політичних цілей, це є велика шкода для суспільства і велика трагедія українського народу. Чи відчував я такий політичний тиск? На мене ніхто особливо не тиснув і я не дозволяв щоб на мене тиснути, але я не жив у якомусь вакуумі, якомусь безповітряному просторі. Жив в тій же країні, спілкувався з тими ж людьми, бачив як це все відбувалось. Ви знаєте, коли Генеральний прокурор або хтось із керівництва Генеральної прокуратури  «взахлёб» повідомляє про те що когось з відомих людей викликали в прокуратуру, щодо відомих людей або політиків порушили кримінальну справу, на мій погляд, це все є неправильно, це все є елементи політичного піару. Це є свідченням того, що прокуратура втягнута в політичні процеси. Завдання прокурора і прокуратури в цілому полягає в тому, щоб здійснювати ті конституційні повноваження які за ним закріплені, тобто здійснювати нагляд за законністю розслідування кримінальної справи, наприклад, або щодо правами і свободами людей, права яких обмежені. Але коли прокурор не маючи ніяких встановлених фактів, доказів і публічно говорить про вчинення тією чи іншою особою якихось злочинів, або вчинення злочинних дій, це неправильно. Сам по собі виклик у Генеральну прокуратуру вже перетворюється в страшне покарання. Розумієте, нічого страшного тут немає, якщо ту чи іншу посадову особу чи просто громадянина викликали в прокуратуру щоб дати якісь пояснення, але не треба з цього робити шоу, а у нас з цього робиться колосальне політичне шоу. Це теж неправильно. Влада, яка прийшла на зміну іншій, намагається переконати суспільство в тому що вони такі великі борці з корупцією, борці за справедливість. Хіба це боротьба за справедливість, якщо грубо порушуються права і свободи людей, якщо нехтуються конституційні принципи, якщо ігноруються законні права людини на захист. Я ось до чого веду: прокуратура має бути максимально відсторонена від будь-якої політики і прокурор має виконувати свої обов’язки, а не завдання. Якщо є факти, які свідчать, що та чи інша особа вчинила якісь дії, які підпадають під ознаки злочину, він повинен ці факти перевірити. Якщо ці факти підтверджуються і є відповідні докази, він повинен пред’явити такій особі обвинувачення, розслідувати цю справу і передати в суд. І тільки після того, як справа направлена до суду, прокурор може вийти на трибуну Верховної ради чи до журналістів українських телеканалів і повідомити суспільству про те, що завершена кримінальна справа з приводу тієї чи іншої особи, яка обвинувачується у скоєні того чи іншого злочину. Справа передана до суду, все, крапка. А у нас навпаки. У нас саме по собі використання запобіжного заходу – тримання під вартою – перетворюється у покарання для людини. Тобто для того, щоб людину принизити і дискредитувати, особливо це стосується колишніх високо посадовців або політиків, щодо яких обирається самий жорсткий запобіжний захід, яким являється тримання під вартою. Абсолютно це не викликає ніякої юридичної необхідності і це взагалі нікому не потрібно. Це є не правильним, це є велика помилка. І, нажаль, нинішня влада, яка сьогодні в Україні існує, абсолютно неадекватно застосовує заходи кримінального переслідування щодо колишніх керівників держави. Це неправильно, це якраз і є свідченням того, що я казав у першій частині свого інтерв’ю. Це називається простою і зрозумілою мовою для виборця – політичне переслідування. Мені навіть не зручно про це казати. От дивіться: Президент України каже про те,  що Генеральний прокурор з ним погоджує обрання запобіжних заходів. Це викликає не те що здивування, це обурення викликає. Це що виходить, що Президент України приймає рішення відносно запобіжного заходу до членів колишнього уряду, відносно яких порушується кримінальна справа? Або достатньо голові Верховного суду зустрітись з Президентом України для того щоб кримінальна справа проти його дочки була закрита, а відносно його зятя було  змінено запобіжний захід. Це є пряме свідчення того, що Президент України обійняв уже посаду Генерального прокурора. Ми тоді взагалі можемо прийти до такого стану, що Генеральний прокурор країні не потрібний, а усі питання в тому числі і процесуальні, буде приймати Президент України.

 

Сподіватись що ті люди, які зараз знаходяться при владі, змінять свою позицію стосовно Генеральної прокуратури не варто. На ваш погляд, що потрібно зробити політикам, що потрібно зробити суспільству і тим же самим працівникам прокуратури, щоб змінити цю ситуацію? Чи можливі такі кроки на практиці?

Ви задаєте питання, яке з точки зору нормальної людини є логічним і правильним, але з точки зору політичної ситуації в країні воно може викликати здивування . Що треба зробити? Треба зробити перше і головне: щоб Глава держави припинив втручатись у діяльність правоохоронних органів. Наприклад, Генеральний прокурор – він не Генеральний прокурор Партії Регіонів чи при Президенті України, він Генеральний прокурор України. І для цього існує конституційна процедура його призначення. Він призначається Президентом України за згодою Верховної Ради. Це означає, що Генеральний прокурор повинен бути рівно віддалений  від усіх політичних сил які існують в парламенті, з одної сторони. З іншої сторони, він не повинен бути інструментом в руках чи то Президента, чи Верховної Ради, чи будь-якої політичної сили. Генеральний прокурор повинен виконувати свої конституційні повноваження незалежно від діяльності і Президента, і будь-якої іншої гілки влади. Якби такий підхід був забезпечений, то в нас би була зовсім інша країна. У нас була б реальна боротьба з корупцією, а не просто розмови про боротьбу з корупцією. Кримінальні справи порушувалась би не тільки проти осіб, які звільнені з посад у зв’язку з новою політичною ситуацією, а й відбувався серйозний аналіз діяльності чинної влади. Є дуже багато фактів, які свідчать про те, що чинна влада діє абсолютно незаконно і представники цієї влади скоюють не менші злочини, ніж ті, які вони приписують колишнім керівникам. Ось в чому біда. Тому мені здається, що відповідь на ваше питання дуже проста. Треба припинити використовувати правоохоронні органи в вузькопартійних політичних інтересах. Є дуже простий механізм. Перший простий механізм – це призначення Генерального прокурора . Якби Генеральний прокурор був призначений таким чином, щоб він був незалежний від Президента та парламенту – це була б запорука того, що у країні існував би зовсім інший правовий порядок. У нас на сьогоднішній день процедура призначення Генерального прокурора в Конституції виписана таким чином, що він апріорі є залежним від політичної сили, яка знаходиться при владі. Тому що для того, щоб Верховна Рада дала згоду на призначення Генерального прокурора треба, щоб більшість Верховної Ради (226 голосів), дала згоду Президенту. Це означає що та більшість, яка утворена в парламенті, і призначає собі Генерального прокурора за поданням Президента. Вони ставлять перед особою, яка претендує на посаду Генерального прокурора політичне завдання. Вони впливають на кадрову політику Генерального прокурора, вони впливають і на професійну діяльність  Генерального прокурора. Чому? Тому що якщо цей Генеральний прокурор зважиться порушити кримінальну справу проти представника більшості, яка його призначила, то ця ж більшість збереться і проголосує більшістю голосів і висловить Генеральному прокурору недовіру, а це відповідно до положень Конституції  зразу тягне за собою його відставку. І це є пряма залежність. Як в таких умовах Генеральний прокурор може боротися з корупцією. От у нього на столі лежить маса, я впевнений в цьому і зараз,  документів, які свідчать про серйозні корупційні дії з боку представників чинної влади. Але як він може наважитись на такий крок? З одної сторони Генеральний прокурор є ставлеником і Президента, і більшості, яка сформована в парламенті, з іншої сторони він залежний повністю юридично і політично від цієї більшості і від Президента. Якщо він порушить таку кримінальну справу, його може або Президент звільнити, або Верховна Рада. Тобто руки його зв’язані повністю. І ця зв’язка лежить в площині конституційного призначення прокурора. Це та формальність, яка повністю унеможливлює продуктивну боротьбу з корупцією в Україні. Тому у нас нема ніякої боротьби з корупцією. Є багато розмов на цю тему.

 

Вже давно у суспільстві є розуміння, що має бути створений єдиний орган по боротьбі з корупцією. Назвемо його умовно –Національне Бюро Розслідувань. Чому все-таки за всі останні роки в кожному відомстві залишаються відділи, які борються з корупцією, але боротьби з корупцією як такої немає. В чому проблема? Не достатньо політичної волі? Чи не таке законодавство? Чи немає спеціалістів?

Треба не створювати відділи по боротьбі з корупцією, а треба боротись з корупцією. У нас завзято створюються органи, організації, підрозділи, які начебто повинні здійснювати боротьбу з корупцією, але реальної боротьби з корупцією у нас немає. Наприклад, ви кажете боротись з корупцією. Ви розумієте, що в нас навіть у Кримінальному кодексі немає визначення, що таке корупція. Як можна боротись з тим, що юридично не визначено? Найвищі посадові особи говорять про те, що необхідно боротись з корупцією. Ніхто проти цього не заперечує, але хтось повинен почати цей процес. У нас було ухвалено законодавство, цілий пакет антикорупційного законодавства. Прийшла нова влада, зупинила дію цих законодавчих актів, потім перенесла набуття їх чинності, а потім взагалі скасувала. Тепер у нас є начебто інший пакет законодавства, щодо боротьби з корупцією, але він поки не ухвалюється і не відомо чи буде він ухвалений, і в якому вигляді. Треба відмовлятись від всіх гасел про необхідність боротьби з корупцією. Я думаю, що українське суспільство давно переконалось в тому, що треба боротись з корупцією, треба просто почати цю боротьбу. Але не треба підміняти боротьбу з корупцією з політичними переслідуваннями. Тому що в нас існує така тенденція: боротьба з корупцією підміняється політичною розправою над своїми опонентами. А боротьба з корупцією повинна передбачати перш за все незалежний підхід, вільність політичних уподобань, безвідносно до того, до якої партії ти відносишся, якої ти національності, віросповідання, який твій соціальний статус. Якщо вчиняєш дії, які є незаконними, які пов’язані з використанням службового становища, значить ти вчиняєш ті дії, які, можливо, треба кваліфікувати як корупційні.

Але для цього потрібно щоб все на законодавчому рівні було визначено, тому що ефективна боротьба з корупцією можлива тоді, коли є ефективне законодавство. Ми довго підходимо до необхідності формування цього законодавства. Мені здається, навіть якщо воно буде в якійсь мірі недосконале, треба починати цей процес. Ми в будь-який час можемо внести свій внесок в це законодавство, але потрібно, щоб цей процес почався, щоб українське суспільство побачило, що у країні реально почався процес боротьби з корупцією, щоб люди це відчули. Щоб людина, яка хоче захистити свої права і свободи, прийшовши до суду, могла вільно реалізувати свої конституційні повноваження без давання хабара. А в нас зараз в суді взагалі неможливо захистити свої права без давання хабара судді або його помічнику. Щоб людина прийшла в органи влади і без хабара могла вирішити якесь своє питання – таке сьогодні велика рідкість. Усе це разом говорить про те, що треба від слів врешті решт переходити до конкретних дій.

 

Вже тривалий час йде дискусія навколо запровадження декларування доходів і видатків. Які ще можуть бути, на ваш погляд, практичні кроки щодо убезпечення суспільства від проявів корупції?

Я б не хотів зараз конкретизувати ваше питання з приводу тих кроків, які необхідно зробити. У світі уже давно вироблений і опрацьований весь пакет дій і заходів, які необхідні для того, щоб у країні істотно зменшилась корупція. Я не знаю таких країн у світі, які б заявляли про те, що в них не існує корупція. Корупція, нажаль, існує скрізь. Але мова йде про масштаби цієї корупції. У нас зараз корупція на рівні державної політики. Ми кажемо про якісь латиноамериканські країни, де корупціонери правлять країною, але у нас зараз точно так же. Корупція – це не просто дати хабар один одному, це коли люди незаконно втручаються завдяки різним політичним вигодам в політичні процеси. Тому у світі є опрацьовані всі механізми, які дозволяють активно боротись з корупцією. Для цього треба досвід будь-якої країни, де успішно це питання вирішено, запроваджувати в Україні. Але не тупо переносити, як кальку на ситуацію в Україні, а треба узагальнити досвід конкретної країни або великої кількості країн і запровадити це в Україні. Ці дії будуть давати позитивний результат, але їх треба почати робити. Ось про що я хотів би наголосити. Як це можна зробити? Ми, як опозиційна частина парламенту не можемо нічого в законодавчому плані реалізувати, тому що для цього потрібна більшість парламенту, а якщо ця більшість не зацікавлена в тому, щоб боротись з корупцією, ми знову повертаємось до політичної волі. Людям обіцяють, і тут же припиняють реалізовувати. Так чи інакше, сьогодні все пов’язано з рішеннями  Президента і парламентської більшості, тому що все це повинно бути законодавчо обумовлено. Більшість повинна ухвалити рішення, а Президент має його підписати. Тільки після цього ці законодавчі акти, прийняті Верховною Радою, стають законами, які є обов’язковими для виконання всіма громадянами України. 

 

 

На якому етапі зараз знаходиться питання нових кодексів що до забезпечення діяльності правоохоронних органів? Що зроблено? Чи може це питання бути підтриманим більшістю у Верховній Раді в нинішніх умовах?

Довгий час ведуться розмови про необхідність прийняття в Україні нового Кримінально-процесуального кодексу. Вже протягом декількох скликань в парламенті існують робочі групи, які готують певні законопроекти. Ми зараз живемо згідно з кодексом, який був ухвалений ще у 1961 році . Тоді були зовсім інші політичні, юридичні реалії і економічні і суспільні. Але ми ніяк не можемо ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, тому що немає політичної волі. Прийняття закону – це є політичний акт. Треба, щоб була більшість у Верховній Раді, а для того, щоб була більшість треба, щоб ті політичні сили , які формують цю більшість, погодились на ті чи інші положення нового кримінально-процесуального законодавства. Україна вже не може далі існувати в тих параметрах, які закладені в цьому Кримінально-процесуальному кодексі. Що таке  Кримінально-процесуальний кодекс? Це не просто закон, який регулює ті чи інші відносини. Це по суті справи мала конституція України, тому що там надзвичайно велика кількість норм, які прямо впливають на права і свободи людей. І не секрет, що зараз в Міністерстві юстиції, Адміністрації Президента і в нас тут, у Верховній Раді, є певні робочі групи, які напрацьовують нові проекти Кримінально-процесуального кодексу. Але поки що всі ці документи тільки на стадії проектів. Тобто якогось узгодженого юридичного документу, який міг би бути внесений до парламенту для розгляду на даний час по суті немає. І немає не тому, що у нас немає можливості підготувати такий законопроект. У нас в країні достатньо є юридичної і інтелектуальної можливості, велика кількість провідних вчених, які  предметно займаються питаннями процесуальними і могли підготувати новий Кримінально-процесуальний кодекс, який би враховував і світовий досвід, і європейські традиції, і безумовно ґрунтувався на менталітеті українського народу. Але кожна група, яка зараз готує цей законопроект, має своє бачення майбутнього. Діяльність цих груп базується на різних ідеологічних установках. Я вважаю, що ми не можемо йти по шляху модернізації Кримінально-процесуального кодексу 1961 року. Його можна покращити, можна змінити, але він буде той же по своєму духу, по своїй природі. Я вважаю, що ми повинні ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, який би ґрунтувався на сучасних положеннях щодо тих світових і європейських параметрів прав і свобод людей, з однієї сторони З іншої він повинен бути адекватний тій ситуації, яка складається в Україні. У нас є певний менталітет і ми не можемо просто взяти і перенести досвід американського кримінального судочинства. Народ не підготовлений до такого підходу. Ми повинні враховувати при цьому і менталітет людей. Ми приучені до того, що існує кримінальне судочинство в певних межах. Головна проблема пов’язана з досудовим слідством: яке воно повинно бути, які його основні параметри і чи воно взагалі потрібне? Одні взагалі пропонують відмовитись від досудового слідства, передати до суду, а суд буде вирішувати. Інші навпаки кажуть, що неможливо без досудового слідства. В нас люди не привчені до такого: їм потрібен процес розслідування, розуміння того, що слідчий, прокурор має розслідувати, потім передати до суду, тощо. Для розуміння поясню на прикладі: є досудове слідство, є слідчий, прокурор, відповідно до нинішнього КПК вони мають встановити факти і дати оцінку доказам. Тобто, вони визначають, чи це достатній доказ, щоб пред'явити людині обвинувачення, чи ні. Але як відбувається оцінка цього доказу? Вона відбувається слідчим в його кабінеті, без залучення учасників процесу, на свій розсуд, суб'єктивно, як він вважає, або як йому сказали. Судова частина відбувається вже трохи по іншому. Там є сторони і кожна в процесі змагальності повинна аргументовано переконати суд у правильності своєї позиції. Якщо прокурор займає позицію, що особа вина, то це необхідно йому доказати. Якщо захисник вважає, що доказів вини для цієї особи недостатньо, то він має це суду довести, а суд має проаналізувати подані докази і зробити власний висновок і оформити його у вигляді вироку. Тобто дивіться: на стадії досудового слідства захисник не приймає участі в оцінці доказів, все відбувається не публічно, тобто те, про що ми говорили раніше – це суб'єктивна думка одної людини: слідчого і прокурора. Якби ми вийшли на оцінку доказів із отакої закритої стадії у публічну сферу, я думаю це б був величезний прорив. Тобто у судовому порядку, тільки суд може оцінити чи вважатися та чи інша обставина з точки зору кримінального судочинства фактом, достатнім для висунення обвинувачення. Але у цьому випадку оцінка цього факту відбувається із участю двох сторін. Це наче проста ситуація, але вона кардинально може змінити все наше кримінальне судочинство.

 

Щодо реформи МВС. Як ви взагалі ставитесь до цього питання, чи є така необхідність і яким взагалі має бути Міністерство внутрішніх справ?

Взагалі відривати реформування МВС від реформування правової системи в державі неможливо. Я і наш комітет переконані, що це питання потрібно регулювати комплексно. Тобто, на наш погляд реформуванню підлягає вся система держави, і політична і правова. Тільки лінивий мабуть вже не говорить про необхідність виділення слідчого апарату прокуратури до  органу МВС. Ну не може слідчий органу МВС бути підпорядкований керівнику МВС, або слідчий прокуратури прокурору. Прокурор з однієї сторони здійснює нагляд за дотриманням слідчим законів, а з другої сторони цей же прокурор зобов'язаний провести розслідування цієї справи. Виходить абсолютно нелогічна ситуація. Коли ми говоримо про реформи правоохоронної системи то потрібно розуміти, що потрібно вилучити слідчі підрозділи із органів МВС, прокуратури, СБУ, податкової міліції і створити незалежний слідчий підрозділ, який повинен професійно займатися тільки однією функцією – розслідування кримінальних справ. Прокуратура повинна здійснювати лише нагляд за дотриманнями цими слідчими законів. Не буде відомчої зацікавленості, щоб при порушенні справи, незважаючи на численні порушення, довести її до логічного кінця. Також необхідно реформування всіх органів МВС. Бо у нас логіка: Міністерство внутрішніх справ, а про які внутрішні справи йде мова, хто-небудь може логічно зрозуміти, що це за справи? Якщо це міліція, то це міліція і їй ні до чого всі ті функції, які має МВС. В нас до речі є закон про міліцію, а не про МВС. Тож ці функції потрібно позабирати і передати іншим державним інституціям. А міліція повинна виконувати чисто поліцейські функції: охороняти безпеку громадян і держави. Вони займаються будь-чим, але тільки не тим, чим потрібно. Наступне, вся структура МВС має бути департизована, вона по закону має такою бути, але насправді МВС стає бойовим загоном тієї політсили, яка перемогла на виборах. Треба це відділити: політика має йти своїм шляхом, а функціонування правової системи, правоохоронних органів мають здійснюватися незалежно від політичної ситуації в країні і політичних сил, які формують цю політичну ситуацію. Тобто, якщо говорити про правоохоронні органи, в нас немає жодного органу, який не потребував би реформування. Починаючи з прокуратури, вже є нова редакція закону «Про Прокуратуру»,  Верховна Рада прийняла його в першому читанні, але за той час багато, що вже змінилося. Податкова міліція, чи потрібна ця структура? Тоді давайте зробимо ще й колгоспну міліція, ветеринарну міліція, тощо.

 

Але все починається з того, що ДПА не входить в структуру Мінфіну.

Я про це і кажу, що це і є той самий предмет, який підлягає реформуванню. Зараз влада почала той процес, який вони називають реформуванням, але я не бачу там ніяких відмінностей, які б свідчили про проходження адміністративної реформи. Просто йде розстановка потрібних людей, а неугодних скорочують разом із посадами. Це все лукавство. Я зараз бачу як вони взялися за закон «Про кабінет Міністрів» і інші центральні органи виконавчої влади: на мій погляд будуть затверджені ті самі положення про функціонування цих самих центральних органів центральної влади. Президент буде їх формувати. Йому дається можливість створити, наприклад, не сто п’ятдесят, а сто органів державної влади. Те, що вони скоротили кількість міністерств саме по собі позитивне, але виникає велика кількість інших організацій, яким делегуються ті функції міністерств, які скорочено і виникає така ситуація, що кількість чиновників не зменшується, а навпаки збільшується, адже чиновники такий народ, який легко пристосовується до будь-яких змін і вони розмножуються неконтрольовано, так що роботи в державі надзвичайно багато і потрібно з усім цим чітко визначитися.

 

Вікторе Дмитровичу, як правник скажіть, як Ви ставитесь до Вищої ради юстиції в новому складі, що це означає для держави, які є позитиви, якщо є, які негативи, якщо ми їх можемо бачити?

Я негативно ставлюсь до розширення повноважень Вищої ради юстиції. Вважаю, що ті повноваження, які були збільшені, суперечать Конституції. Розумієте, повноваження Вищої ради юстиції чітко закріпленні в Конституції України і виходити за ці рамки ніхто не має права. Оці повноваження, які надані законом призначати голів судів, заступників голів – це не функція Вищої ради юстиції. І до речі, щоб ви розуміли, в Конституційному суді буде розглядатися подання 54 народних депутатів, які ставлять питання про неконституційність Законів «Про судоустрій і статус суддів» і «Про Вищу раду юстиції». Одним із неконституційних елементів, на наш погляд, є те, про що, я зараз тільки що сказав. Я не буду зараз широко говорити про цю всю судово-правову реформу, їй можна дати тільки одне визначення – це неймовірно велика трагедія для українського народу, тому що після цієї реформи правосуддя в Україні цілком знищено. І потрібно робити об’єктивні висновки щодо того, що в Україні відбулося. Якщо раніш в нас була видимість правосуддя, то тепер правосуддя повністю знищено. Завдяки розширенню повноважень Вищої ради юстиції Адміністрація Президента повністю взяла під контроль всю судову систему. Говорити в даній ситуації про якусь незалежну судову систему - неможливо. Тому все, про що ми зараз говорили, маємо говорити в Конституційному суді і переконувати суд в тому, що ці положення закону, які обмежують повноваження Верховного суду і які незаконно збільшують повноваження Президента України, які крім усього ще й були в неконституційний спосіб внесені в Закони «Про судоустрій і статус суддів», та «Про Вищу раду юстиції», - суперечать Конституції і є неконституційними.

 

Але є запитання і до самого Конституційного суду.

Безумовно. Це найголовніше питання! Тому що, якщо немає довіри до Конституційного суду, про що можна говорити, про які тенденції. Всі наші проблеми, я маю на увазі юридичного характеру, почалися із незаконних рішень Конституційного суду. Перше, найголовніше незаконне рішення – це була дана зелена вулиця тушкам, тобто була сформована більшість в парламенті всупереч попередньому рішенню Конституційного суду. Але змінилась  політична ситуація в країні, змінилася політична воля і примусили, я вважаю, Конституційний суд піти на антиконституційне рішення, відповідно до якого більшість у Парламенті була сформована також із залученням депутатів, навіть на індивідуальній основі. Що це дало? Ось це рішення, воно кардинально і повністю змінило політичну ситуацію в країні, воно повністю спаплюжило політичні результати виборів в Україні 2007 року, оскільки виборці обирали конкретні політичні партії чи окремі блоки політичних партій. Вони не обирали позафракційних і вони не обирали конкретних народних депутатів, вони обирали політичну партію і ця політична партія за результатами виборів мала необхідну кількість мандатів. І тільки нові вибори могли змінити цю кількість мандатів. А в нас відбулося так, що Конституційний суд не дотримався Конституції і своїми рішеннями дозволив частині мандатів бути перенесеними до іншої політичної сили. Наприклад, якщо люди голосували за Блок Юлії Тимошенко, то це означає, що особи, які були обрані за списком цієї політичної сили не мали правових юридичних підстав переходити до коаліції з Партією регіонів. А що це дало? Після цього ганебного рішення Конституційного суду було незаконно сформовано Кабінет Міністрів і знову ж таки всупереч волі виборців. Оскільки політичні сили, які перемогли на виборах повинні були сформувати коаліцію в результаті узгодженої позиції і ця коаліція повинна була подати Прем’єр-міністра і сформувати уряд. А в нас до формування уряду були залучені зовсім інші політичні сили, які хоч і були обрані до парламенту, але були обрані за списками іншої політичної сили. А далі цей суд виніс інше ганебне рішення про скасування так званої політреформи. Це нонсенс, коли Конституційний суд взяв на себе право ревізувати положення Конституції на конституційність. Він відповідно до закону може тлумачити закони, Конституцію, він може перевіряти на конституційність окремі закони, але він не може перевіряти на конституційність окремі положення самої Конституції. Візьміть будь-яке рішення Конституційного суду, якщо визнаються неконституційними положення закону, то перше , що там вказується які положення закону визнати неконституційними. Другий пункт: з моменту набрання чинності рішення такі-то пункти такого-то закону втрачають силу, крапка. А в цьому рішенні Конституційний суд визнав норми закону 2222 неконституційними і крапка. А на підставі чого вилучили з Конституції цілі статті, цілі положення? І якщо знову повернутися до рішення Конституційного суду, то в будь-якому законі, який переглядався Конституційним судом написано, що така-то стаття визнана неконституційною. А в нас з Конституції вилучили цілий масив законодавчих положень і ніде не було вказано, що вони існували. Це незаконно. Це результат неконституційної діяльності Конституційного суду. Мені здається, що ще одне-два таких рішення і народ не зможе терпіти такий Конституційний суд.

 

Але ж люди, які перебувають при владі, думають, що порушивши тоді, і маючи сьогодні нові принципи, нове законодавство, вважають, що це не було порушенням. Тобто якщо логічно мислити, якщо було порушення тоді з тушками, все, що триває зараз є незаконним?

Якщо керуватись тією логікою, яку ви запропонували, то можна згадати й більш пізні часи: «нема людини – нема проблеми». Можна і по такому шляху йти. Є законодавство і по цьому законодавству держава шість чи п’ять років жила: формувалися державні органи, здійснювали свої повноваження Президент, Верховна Рада, Уряд. І ніхто не міг стверджувати, що закон 2222 став органічною частиною Конституції. Тобто, Конституційний суд міг сказати, що при прийнятті змін до Конституції була порушена процедура, але в цьому випадку зміни до Конституції в березні мали відбуватися відповідно до положень тринадцятого розділу Конституції. Тільки Верховна Рада має на це право, а в нас Конституційний суд вилучив цілий масив положень із Конституції і всі вважають, що це правильно і законно. Ми усі повинні зрозуміти, що рано чи пізно це повернеться на порядок денний, і ті особи, які ухвалили це ганебне рішення будуть нести відповідальність. Судді давали присягу, яку вони спаплюжили, вони спаплюжили і Конституцію.

 

Вікторе Дмитровичу, говорячи про роботу Комітету, який Ви очолюєте, було зареєстровано багато законопроектів. Які із тих, що вже ухвалені, Ви б назвали важливими, чим Ви можете пишатись?

Якщо подивитися всю законодавчу базу Верховної Ради то близько тридцяти відсотків всіх законопроектів, які є у ВР, так чи інакше стосуються правоохоронної діяльності, тобто проходять через наш комітет. В комітеті на кожну сесію є величезна кількість законопроектів, що розглядаються, і виділити, які є важливі, а які ні - я б не хотів. Кожен з цих законопроектів вносить народний депутат, або інші суб’єкти законодавчої ініціативи і можу сказати, що на кожному засіданні комітет розглядає десять-п'ятнадцять законопроектів. І цей законопроектний процес у нас не зупиняється, він іде постійно. Велика кількість ухвалених законів йде з подачі саме нашого комітету. Після розгляду законопроекту в першому читанні вся підготовка законопроекту до другого читання лягає на комітет. Комітет має підготувати законопроект на внесення його до Верховної Ради. Лише декілька законопроектів, прийнятих Верховною Радою були заветовані Президентом. Це говорить про високу підготовку, якість законотворчої роботи нашого комітету. Це з однієї сторони. А з іншої, якщо в комітеті не збалансувати політичну складову, то взагалі було б неможливим ухвалення будь-якого рішення. Ми намагаємося будувати роботу в комітеті таким чином, щоб підходити до законотворчої роботи виключно з професійної позиції. Лише в виняткових випадках вступають в силу якісь політичні процеси, а загалом намагаємося щоб під час законотворчої роботи діяв лише професіональний принцип. Зараз можу сказати, що ось зовсім нещодавно Верховна Рада ухвалила зміни до ст. 155 Кримінально-процесуального кодексу України, де визначається взяття під варту, як запобіжний захід, при досудовому слідстві, або коли справа вже розглядається в суді. Цей Закон був ухвалений на пропозицію Кабінету Міністрів України. Це перший закон уряду Азарова, який безпосередньо стосувався прав і свобод людей, який покращував права і процеси пов’язані із правами і свободами. І коли я цей законопроект побачив, то був дуже здивований, що цей законопроект вніс уряд Азарова. Більше того, владна коаліція і опозиція проголосували за цей законопроект і в першому читанні і навіть в другому. Але я чув, що є така інформація, що Адміністрація Президента готує на цей закон вето Президента. Чому це так? Тому, що вони побачили, що згідно цього закону потрібно буде звільняти із під варти деяких опозиціонерів, або вони не зможуть взяти під варту тих опозиціонерів, яких ще планується взяти під варту. Розумієте, політика знову підміняє собою реальну роботу по впровадженню таких процесуальних норм, які б гарантували права і свободи людини. Це надзвичайно важливо, оскільки цей закон лібералізував таке поняття, як взяття під варту, істотно збільшив вимоги щодо його застосування і в деяких випадках абсолютно унеможливив застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту. Тобто, поки суд не визнав людину винною, його не можна саджати в тюрму, хай він займається своєю діяльністю, життям, ніхто не повинен обмежувати його права і свободи, адже взяття під варту значно обмежує його права і свободи. Більше того, підписка про невиїзд також обмежує права і свободи людини і громадянина, наприклад політика. Що означає прив’язати політика до будинку, де він зареєстрований? Це означає, що правоохоронний орган використовується, щоб обмежити можливість політиків, опозиційних перш за все, в їх політичній діяльності, оскільки опозиційний політик не зможе пересуватись країною, зустрічатися з виборцями, тощо.  І ніхто мене особисто не переконає, що застосування запобіжного заходу як  підписка про невиїзд, наприклад, до лідера нашої партії – Юлії Тимошенко має тільки юридичний характер. Це політичні мотиви цього рішення і вони направленні з однієї сторони для того, щоб дискредитувати Тимошенко, а з іншої, щоб обмежити її можливості політичних повноважень, як голови партії. Так от, я хотів назвати одним із головних досягнень комітету, що цей закон був ухвалений і, незважаючи на те, що більшість і Верховній Раді намагалася уникнути голосування, нам вдалося переконати колег у парламенті і вони проголосували за закон. Але є люди в Адміністрації Президента, які сказали, що цей закон буде скасовано і все повернеться на круги своя. Ось вам і розширення прав і свобод громадян, ось вам і конкретний приклад. Таким вето Президент ставить в не дуже комфортну позицію і парламент, і уряд України, який вніс цей законопроект. Ось така політична доцільність повністю перекреслює всі аргументи, які були висловлені авторами законопроекту і народними депутатами.

 

Ще декілька запитань на закінчення інтерв’ю. Вікторе Дмитровичу, чи Ви мислите посадами, чи Ви знаходите самореалізацію на нинішній посаді?

Як вам сказати, мене особисто не цікавлять будь-які посади. Єдине в цьому випадку ми повинні розуміти, що якщо для людини головне – це заняття тої чи іншої посади,  то таку людину абсолютно не можна допускати до посади. Тому що, як показує досвід, лише ті люди, для яких посада не є головною ціллю в існуванні, вони можуть ефективно і професійно виконувати свої обов’язки, займаючи ту чи іншу посаду. Голова комітету – це безумовно важлива посада з одної сторони, а з іншої так було визначено парламентом, що я маю здійснювати ці повноваження і якщо парламент ухвалить інше рішення, я спокійно, абсолютно нормально віднесусь до цього, тому, що найголовніше своє завдання бачу добросовісно виконувати свої завдання, які покладено на мене.

 

Які ви якості цінуєте в своїх колегах і опонентах?

Дуже важливо, щоб і колеги, і опоненти були цивілізованими людьми, щоб вони не переносили політичну боротьбу на міжособистісні стосунки. Дуже важливо також, щоб люди зберігали, незалежно від того, яку посаду вони займають такі якості як честь, совість, порядність. Тому що це такі якості, що можуть втрачати важливість для людини. І якщо люди не користуються ними в своєму повсякденному житті, з такими людьми дуже важко мати будь-які стосунки і з ними я намагаюся взагалі не мати жодних справ.

 

Чим Ви займаєтесь у вільний від роботи час, чим захоплюєтесь?

Займаюсь багато чим, намагаюсь займатися спортом, зустрічаюсь з великою кількістю людей. Маю дуже мало вільного часу, але намагаюсь, щоб цей час був максимально корисно використаний і для допомоги в законотворчому процесі.

 

Для молоді, яка шукає себе в професійній діяльності, які б книжки ви б порадили почитати?

Я б не просто книжки порадив почитати, в нас в комітеті розгорнули велику роботу із молодим поколінням. В нас сформована група молодих людей, які співпрацюють із комітетом і я як голова комітету надаю максимально можливу допомогу для їх становлення. Що це означає – молодим людям на сьогоднішній день важливо мати точку підтримки  і в політичній кар’єрі, і з точки зору професійної підготовки, і з точки зору соціальних можливостей . Для них дуже важливо, що я відношуся до цього дуже відповідально і сприяю тому, щоб молоді люди, молодіжні організації формували якісь громадянські об’єднання, які б активно включались в політичні процеси в Україні. Але перш за все потрібні організації, які б захищали права саме молоді і студентів. Тому я їм рекомендую не книжки читати, а щоб вони активно включалися в політичне життя і громадянську роботу в Україні. І саме молоде покоління повинно приходити нам на зміну. І те, що ми не змогли зробити, де не знайшли порозуміння, молоді люди більш активні і комунікабельні і вони повинні знайти рішення на ці питання і вони повинні себе готувати до цієї нелегкої роботи. Тому я із задоволенням бажаю молодим людям, всій молоді активної життєвої позиції і розуміння, що доля держави в їхніх руках.

 

Розмову провів Олексій Усачов, Український клуб