ПАНОРАМА

КИЇВСЬКА ТОПОГРАФІЯ

КИЇВСЬКА ТОПОГРАФІЯ

Київська топографія. Нові і старі топоніми давньої столиці Русі. Інтерпретація старих назв у світлі нових досліджень

 

                                                                              

   Топоніміка — складова частина ономастики, розділу мовознавства, що вивчає власні назви. Крім того, існує ще термін топонімія. Він означає сукупність географічних назв певної території[1].

    Окремі вчені топоніміку відносять до самостійних наук, яка «використовує методи і лінгвістичного, і історичного, і географічного аналізу». Географічні назви (топоніми) утворюються або від загальних назв (апелятивів), наприклад, назва селаБерег від апелятива бе­рег, назва річки Ріка — від апелятива ріка, або від власних назв (антропонімів), наприклад, назва міста Івано-Франківськ — від власного імені. Значна частина географічних об'єктів має опосередковані назви. Так, м. Сіверськ дістало свою назву від р. Сіверський Донець, яка, в свою чергу, означальну частину одержала від назв слов'янського племені сівери, сівера, що жили у верхній течії Сіверського Дінця, а іменникову — через найменування р. Дон від іранського «вода», «річка».

        За видами об'єктів топоніми неоднакові. Одні з них означають назви міст, інші — найменування річок, ще інші — гір і т. ін. Кожен вид цих об'єктів має свою назву. Для назв населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна топонім вживати термін ойконім; для назв водних об'єктів(річок, джерел, водоспадів, потоків, струмків, а також океанів, морів тощо) — термін гідронім; для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів орографічних (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та ін.) — термін оронім. Крім того, всі топоніми розрізняються за ознаками природи: а) особливостями рельєфу (вершина Стіг, підвищення Гостра Мо­гила, Нагольний кряж тощо); водних об'єктів (р. Біла, м. Жовті Води), б) видами рослин (м. Дубно, с. Березівка, р. Рогозянка), в) видами тварин (вершина Кобила, р. Щучна). Однак збіг топонімів, зокрема гідронімів, з назвами тварин в абсолютній більшості випадків являє собою пізніше переосмислення давньослов’янських, тюркських чи інших мов назв річок[2].

   Топонімія надзвичайно важливе місце має і в історії України – це окрема спеціальні історична дисципліна.

      Великий внесок у вивчення топонімії міста Києва зробили П. Толочко, В.Антонович, М. Грушевський, дані питання були в розробці петербурзької школи істориків, але український археолог П. Толочко розкритикував діяльність тих молодих російських істориків яких навіть в Києві не було, проте вони доводили аргументацію назв Києва без достатніх писемних і археологічних джерел[3]. Серед нових дослідників варто відзначити Ігоря Гирича, до питання топографії повертаються також Михайло Кальницький та Дмитро Малаков – видатні краєзнавці міста Києва.

На основі лінгвістиних і археологінчих досліджень питання про появу перших постійних топонімів Києва відносять до VI-VIII століть коли місцем існування самого Києва була Замкова гора, а також північно-західний узвіз Старокиївської гори[4]. Взагалі на книгу Петра Толочка «Історична топографія стародавнього Києва» варто звертати увагу, бо монографія являє собою першу в історіографії спробу зведення розрізнених матеріалів, джерел і досліджень з історичної топографії стародавнього Києва, які є в розпорядженні сучасної історичної науки. Процес складання міської території столиці Стародавньої Русі, локалізація архітектурних пам'яток, соціальна топографія, проблеми реконструкції - ось перелік тих проблем що ставляться автором.

    Тепер варто дати коротку характеристику найбільш відомим топонімам Києва:

  • ЩЕКАВИЦЯ - тут, згідно зафіксованим в давньоруських літописах переказами, оселився молодший брат Кия Щек, спорудивши власний замок[5]. У давньоруських літописах говориться лише про те, що Щек «сидів» на Щекавиці. Відомості про споруджений ним «замок» походять зі значно пізніших джерел, зокрема з твору біскупа Йосифа Верещинського (кінець XVI ст.). Термін «кремль» можна вживати лише для російських пам’яток XIV—XVII ст, російська історіографія часто називає, що тут був саме кремль. Стосовно Щекавиці він з’явився завдяки російському перекладу польськомовного твору Й.Верещинського[6]. Нині ця місцевість збереглась разом з історичною назвою і відноситься до Подільського району міста Києва.
  • ·         КОЗИНЕ БОЛОТО - «Відоме з часів Київ. Русі»[7] . Насправді назва відома від початку XIX ст. «…назва «К. б.» продовжувала побутувати до 1830-х років, доки на місці колишньої водойми не було облаштовано міську площу (первісно мала назву Хрещатицька) і розпочато забудову» . Треба розрізняти «Козине болото» як гідрографічний об’єкт і як місцевість. Власне болото, як добре видно з карти 1803 р., було розташоване не на місці майдану Незалежності, а в районі перетину сучасних провулків Т. Шевченка і Михайлівського. До речі, болото не можна називати водоймою, оскільки болото — це перезволожена ділянка суходолу[8].
  • БЕРЕСТОВЕ - Згідно з оповіддю «Києво-Печерського патерика» про спорудження Успенського собору, на місці Верхньої Лаври було поле, а не село[9]. Загальновідомо, що тут у 1015 році помер великий князь Володимир Святославич, тут була його заміська резиденція, але у «ККТД» сказано що тут було село, це не є дійсним[10].
  •  ДОРОГОЖИЧІ- «Згадується  в літописах 980 р., 1150 р. В часи Київської Русі на Дорогожичах існувала митниця з земляним валом. Існує версія про походження назви «Дорогожичи» як  місця, від словосполучення «дорого жить»[11]. Автор реферату вважає цю інформацію недостовірною і вона не має під собою ніяких підстав, до того ж і нині для життя це не найкраща місцевість Києва: « місцевість Дорогожичі аж ніяк не могла бути місцем «где дорого жить», принаймі через те, що це околиця Києва і у ХІІІ столітті. Більш вірогідною є версія, що назва місцевості означає «дорога», «жич», тобто дорога , що сходиться в болотах[12]». Дійсно, в той час ця місцевість булла болотистою, а величний храм Ольговичів – Кирилівська церква використовувався, як оборонний храм для захисту околиці. Нині ця місцевість належить Шевченківському району м. Києва, недалеко від історичних Дорогожичів, знаходиться станція метро «Дорогожичі.
  • ОБОЛОНЬ – (оболоня, оболоння, болонь, блонь) — заплавна лука[13]. З інтерпретацією цього топоніму проблем не існувало адже оболоні існуть і на Волзі і на Дніпрі і на інших річках. Термін використовувався для будівництва житлового масиву у Києві, а в часи Незалежності станцію метро «Проспект Корнійчука» перейменували в історичну назву «Оболонь».
  • Поділ - Назва місцевості походить від старослов’янського «подол» — низина, низинна місцевість. Разом із Верхнім містом (Старим Києвом) і Печерськом Поділ складає найдавнішу частину міста. Перші поселення — за доби кам’яного віку (25 — 15 тисяч років тому, в тому числі Кирилівська стоянка, розкопана на сучасній вулиці Фрунзе № 59 — 61). На території Подолу були давні історичні місцевості Біскупщина, Боричів, Гончарі, Дегтярі, Кожум'яки, Плоське. Через Поділ протікала річка Почайна. Нині у складі Подільського району міста Києва.

  

 

 

 

 

 

 

 Нові  та псевдоісторичні топоніми міста Києва.

        До псевдоісторичних топонімів Києва автор реферату відносить ті топоніми, яким було давні Києво-руські назви в часи Російської імперії, або в радянські.

   До таких відноситься Володимирська вулиця, названа на честь князя Володимира Святославича (982-1015 рр.) . На вулиці у 18371842 роках зводиться головна будівля (Червоний корпус) Київського університету. Університет було засновано 1834 року і надано ім'я Святого Володимира. Саме тому корпус було пофарбовано в червоний колір, а вершини колон — у чорний (кольори стрічки ордена Святого Володимира). Квартали навколо споруди Університету мають велику кількість освітніх установ, тому нині, звемо перетин Володимирської вулиці в районі вулиць Б.Хмельницького, Бульвара Шевченка  - Латинським кварталом, цей топонім є відносно новим і говорив у ХІХ-перш. пол.ХХ ст. про освітнє і наукове значення цього району міста..

      Саме з 1850-х років починає формуватися теперішнє обличчя вулиці — будуються кам'яні будівлі, спершу 1-2-х, а згодом 3-5-ти поверхові будівлі. Було зведено ряд адміністративних, громадських, житлових споруд, готелів. На місці, де було розкопано залишки Ірининської церкви (ріг Володимирської та Ірининської вулиць) було споруджено з використанням давньої цегли так званий «Стовп Святої Ірини» або «Ірининський стовп» (існував до середини 1930-х років). 1869 року вулицю поділено на 3 самостійні частини — Десятинну, власне Володимирську та Нижньо-володимирську вулиці, 1901 року ці вулиці були знову об'єднані під назвою Володимирська[14].

      Малопідвальна, Ярославів вал, Золотоворітська повертають нас до часів Київської Русі. Як і переважна більшість вулиць цього району – т.зв. Верхнього міста або за літописом - Гори, де знаходився старовинний центр Києва, - Малопідвальна і Велика Підвальна (сучасний Ярославів вал) були прокладені в першій половині ХІХ ст. (Малопідвальна в 30-х, а Велика Підвальна – в 40-50-х роках) після знесення залишків стародавнього валу і проходили «під валом» [15]

    На Подолі також існує чимало вулиць, яким було дано давні назви, це зокрема Почайнинська вулиця, Ярославська, у Старому Києві, це вулиця Ярославів вал, Михайлівська.

  Цікавою є вулиця Велика Житомирська – вона є однією з найдавніших у Києві.  Одна з найдавніших вулиць Києва. Виникла ще в ХІ столітті на шляху до Житомира. Перетинала Старе місто, простягаючись від Софійських (Батиєвих) воріт до (Жидівських) Львівських воріт. У XV — XVIII століттях разом із сучасною вулицею Артема мала назву Львівська[16], на плані міста 1803 року, складеному архітектором Андрієм Меленським, також зазначена під цією назвою[17]. Назви вулиць розповідають нам і про давні церкви – Десятинна вела до церкви Богородиці (Десятинної, на утримання якої князь віддавав десяту частину власних прибутків) – першому відомому кам’яному храму Київської Русі. Побудована за Володимира Великого у 989-996 рр. вона ще називалась «мармуровою» («мраморяною») за багате оздоблення різьбленим мармуром[18]

    В Києві досі залишилось багато вулиць радянської доби, які були або незаслужено перейменовані, або не враховано особливості місцевої історії.

  У назвах київських вулиць, провулків, бульвар площ також широко представлені:

– чужі історичні герої – Мінін, Пожарський, Дежнев, Пуґачов, Салават Юлаєв, Суворов, Кутузов Ушаков та інші;

– чекісти – Дзержинський, Урицький, Кудря, Строкач, Зорге,

– терор – Кузнецов (в описах його „подвигів” якось оминають, що на відплату німці розстріля/ кілька сотень українців-заручників);

– усілякі більшовицькі „інтернаціоналісти”, діячі “міжнародного комуністичного руху”, „друзі СРСР” – Лайош Ґавро, Мате Залка, Кіквідзе, Лазо, Димитров, Пік, Тельман, Лумумба;

– сталінські співці, одіозні комуністичні літератори – Сулейман Стальський, Лебедєв-Кумач, Кольцов, Еренбурґ, М. Островський, Маяковський, Серафимович, Фурманов, Ванда Василевська, Галан;

– величезна кількість більшовицьких діячів – Антонов-Овсієнко, Бабушкін, Бауман, Бєлінський, Боженко, Бонч-Бруєвич, Бубнов, Вєтров, Воровський, Гамарник, Довнар-Запольський, Запорожець, Іванов, Картвелішвілі, Кецховелі, Коллонтай, Клименко, Котовський, Ю. Коцюбинський, Криленко, Крупська. Лепсе, Лукашевич, Луначарський, Майоров. Мануїльський, Мельников, Петровський. Подвойський, Примаков, Семашко, Смирнов-Ласточкін, Фрунзе, Цулукідзе, Цюрупа. Чапаєв, Чудновський, Шаумян, Шліхтер. Шолудько, Щербаков, Щорс[19].

  Отже, історична топонімія Києва досить складна, проте дуже цікава і неоднозначна. Останнім часом повернуто дуже багато історичних назв вулицям. Дивним видається, що деяким вулицям дається царська назва, натомість можна було повернути стару місцеву назву, чи дати її на честь якогось значного діяча міста, або значної історичної події, як от на честь Небесної сотні.

   Автору дуже до вподоби той факт, що багато вулиць перейменовано , зокрема з’явилась вулиця Городецького, Беретті, хотілося щоб з’явились вулиці Степана Ковніра і Шеделя – видатних зодчих доби пізнього українського бароко. Дуже позитивним є явище у перейменуванні станцій метро і міських парків.

 


[1] Янко, М. П. Топонімічний словник України [Електронний ресурс] : словник-довідник / М. Т. Янко. - К. : Знання, 1998. - 432 с.

[2] Янко, М. П. Топонімічний словник України [Електронний ресурс] : словник-довідник / М. Т. Янко. - К. : Знання, 1998. - 432 с.

[3] Толочко П.П Историческая топография раннего Киева:реальная и вымышленная. Rnutenika -8 випуск, 2009 – 151-183 с.

[4] Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва. К.: 1970, 42-53.

[5] Махновець Л. Літопис руський- Київ: Дніпро, 1989. — XVI+591 с

[6] Верещинский И. Способ заселения Нового Киева… // Киевская старина.— 1894.— №3.— С. 403-425.

[7] Київ. Короткий топонімічний довідник, с 50

[8] Пономаренко Л. А., Різник О. О. Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання. — К.: Видавництво «Павлім», 2003. — 124 с.: іл. —., с. 34.

[9] Патерик Києво-Печерський / Упор. Ірина Жиленко.— К.: Вид. дім “KM Academia”, 1998.— 348 с.

[10] Махновець Л. Літопис руський- Київ: Дніпро, 1989. — XVI+591 с

[11] Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник.

[12] Михальчук В. Київська топографія. Нові і старі топоніми давньої столиці Русі. Інтерпретація старих назв у світлі нових досліджень. – збірник статтей ПНПУ ім. В.Г Короленка, 2012 р – 29 с.

[13] Оболонь // Словник української мови: у 11 т. — Київ: Наукова думка, 1970—1980.

[14]О наименованіи нѣкоторыхъ улицъ и площадей въ Кіевѣ ] // «Кіевлянинъ». — № 95. — 1869. — 14 августа. — С. 1–2. (рос. дореф.)

[15]  Київ: Енциклопедичний довідник. – К.: Головна редакція УРЕ, 1981. – 735 с., 713, 715 та ін..

[16] О наименованіи нѣкоторыхъ улицъ и площадей въ Кіевѣ ] // «Кіевлянинъ». — № 95. — 1869. — 14 августа. — С. 1–2.

[17] А. Меленський знаменитий архітектор доби класицизму в Києві. Разом з В. Гесте розробив план відновлення згорілого Подолу.

[18]Толочко П.П. Древний Киев. – К.: Наукова думка, 1983. – 327 с, 62.

[19] І. Б. Гирич Київська топоніміка у незалежній Україні.

Василь МИХАЛЬЧУК