Коростень – місто із давньою історією. Саме цим, окрім знаменитого фестивалю Дерунів, місто й зазиває до себе відвідувачів. Не дивлячись на свій невеликий розмір, центр Коростеня можна розглядати декілька днів. Прекрасний парк Миколи Островського, музейний комплекс «Скеля», Краєзнавчий музей, Міський будинок Культури ім. Тараса Шевченка, площа Комсомолу, навіть невеликий світловий фонтан у самому серці. Але що за межами центру? Нажаль, чим далі віддалятись від головних вулиць, тим більше місто нагадує пострадянську пустку, де немає нічого. Околиці міста абсолютно пусті. Іноді ще можна зустріти ржавіючи радянські гасла на кшталт «Мир! Труд! Май!», чи п’єдестал під танк Великої Вітчизняної війни. Танк перенесли до парку Островського, а п’єдестал залишився розсипатись під натиском часу. Саме така доля, скоріш за все, спіткає ще одну пам’ятку міста, яку туристи і відвідувачі Коростеня, чи не бачили, чи взагалі навіть ніколи про неї не чули.
Біля залізничного вокзалу, в стороні Ковельського району, можна наткнутись на парк культури і відпочинку залізничників, який бере свій початок з 1920-х років. Парк було утворено із залізничного скверу 7 червня 1953. На облаштування парку було витрачено 10 000 рублів. В 1961 році було зведено пам’ятник великому українському кобзарю Тарасу Шевченко. Автором скульптури є В. Поліщук. Саме з цього моменту парк став офіційно носити ім’я геніального поета.
Протягом багатьох років покоління працівників залізниці відпочивали в цьому прекрасному місці. Парк був облаштований квітниками, клумбами, в центрі знаходився фонтан, а недалеко від нього сцена у формі кола. На самому краю відпочиваючі грали у футбол, баскетбол і волейбол. З останнього там не раз проводилося змагання. Під усе це побудували спеціальні майданчики. Найбільшими пік популярності парк Тараса Шевченка набував у святкування Дня залізничників. Співи, прикраси, різні фарби і багато-багато відвідувачів. Чимало жителів Коростеню й досі пам’ятають ці чудові святкування.
Але це все в минулому. Наразі парк майже покинутий. Слугує тільки коротким шляхом для жителів, крокуючих до залізничного вокзалу, на роботу та дітям, які прямують через нього до школи. Найбільш сумно Кобзарю проводжати поглядом відвідувачів, які йдуть «в гості» лише випити чарку й залишити сміття лежати в траві, біля дерев, а пізніше й усюди. Спортивні майданчики розбиті. Лавки гниють, а урни, або перекинуті, або й зовсім поламані. Фонтан у серці засипали землею і перетворили у звичайний квітник. Єдине чим парк може зацікавити відвідувачів – це ностальгією, або атмосферою покинутості. Наразі там немає абсолютно нічого, що зацікавило б туристів.
В 2013 році міська влада, готовлячись до 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, вирішила перенести скульптуру кобзаря до центру міста, ближче до реконструйованого Міського будинку культури. Рішення було не однозначне. Чимало людей не погодились із переносом, тому пізніше біля Міського будинку культури побудували іншу скульптуру, а бронзового Тараса залишили на своєму місці.
В січні 2016 року парк, що засипав пил часу, наповнився новими кольорами. Художник Сергій Коржук розмалював стіни, при вході до парку, в українському стилі. Тому тепер відвідувачів зустрічають окрім Кобзаря, пишні українські хатини і озеро в якому шаленіють небеса. На синьому фоні майоріють поета слова: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».
Офіційно парк належить Залізниці міста. Ходив слух, що його хочуть передати місцевій владі. Можливо у планах чиновників є місце реконструкції цього прекрасного в минулому парку. От тільки схожа ситуація була і з будівлею старого басейну. Залізниця мала намір віддати басейн міській владі, але це питання і досі лише висить у повітрі.
Володимир ШТЕРНОВ