ПАНОРАМА

ПРО ШПІЛКУ ПИШЬМЕННИКІВ

ПРО ШПІЛКУ ПИШЬМЕННИКІВ

Спочатку ремарка. Високошанована читачка моїх спогадів зазначила, що я щасливий чоловік, бо доля подарувала мені зустрічі з неординарними людьми. І це – правда! Але я й зараз щасливий, бо серед своїх читачів маю талановитих, інтелектуальних людей, і головне – справжніх патріотів України! Мене це дуже надихає.

 

З ЦИКЛУ: ОЗИРНИСЬ І ВОСКРЕСИ ХВИЛИНИ ДИВНІ В СЛОВІ

ГРАМОТНИЙ

Один наш спритний володар пера за часів радянської завіси любив погулювати обширами «загниваючого» капіталізму . Особливо в Сполучених Штатах Америки,  де ця «гниль»  так і перла… з усіх шпарин. І все, що там уздрів, змалював у своєму «бестселері».

І навів страшний приклад. Якось забалакався він на вулиці Нью-Йорку з двома знайомими американцями. Проїхала поліцейська машина.  Страж порядку їх «запеленгував». Їде повторно й зупиняється біля них. Поліціян з вікна авто мовить, якщо він повертатиметься назад через стільки-то хвилин, а вони будуть тут стовбичити, то їм дуже важко буде довести в суді, що це не вони… зґвалтували жирафу  в зоопарку.

Жахливішого факту тамтешньої демократії годі було й шукати. Бо там на кожному кроці слугам великого капіталу мерещиться змова, тероризм і несусвітні напасті.

Миле діло було в СРСР. Здибалися троє – і на здоров’я! Скинулися по «рублю» (це в нас гроші карбували, тому й звалися карбованцями, а в «сасєдей» -- одвічна рубка, тому там -- рубль). І ось таке кооперування тоді називалося «сообразіть на троіх».

 Чому на «троіх»? Тому, що півлітрова пляшка горілки Московська коштувала 2,87 рублі. 13 копійок ще й залишалося на закуску. Але вона була зайва --  градус убиває! Понюхав кулак -- і гони далі!

Який сенс отакої  «демократії»? Прямий! П'яним народом легше управляти. Так було в Росії і до великої розпусниці  Катерини  ІІ, і після. А великий інквізитор на XIV з'їзді ВКП(б)/1925/ дохідливо розтлумачив: «Два слова про одне з джерел резерву — про горілку.  Є люди, які думають, що можна будувати соціалізм в білих рукавичках. Це — груба помилка, товариші,--  мовив Сталін. -- Коли ми є бідні капіталами і якщо не можемо піти в кабалу до західноєвропейських капіталістів, не можемо прийняти тих кабальних умов, які вони нам пропонують(на кшталт нинішніх безкінечних позичок Україною – К.П.), — то залишається одне: шукати джерел в інших областях. Це все-таки краще, ніж закабалення. Тут треба вибирати між кабалою і горілкою, і люди, які думають, що можна будувати соціалізм в білих рукавичках, жорстоко помиляються».

І горілка витягувала економіку за вуха. «Выпьем за Родину нашу привольную, Выпьем и снова нальем». Майже гімн зіллю хмільному.

Та й  людям  не треба було ламати  голову: чого-то "квітучий" Радянський Союз ганяється за якимсь гнилим капіталізмом і галасує на весь світ: «Догонимо і перегонимо Сполучені Штати Америки!»? Від гнилятини ж утікати треба, а не наздоганяти. Ну хто ж гниль споживає чи гнилу картоплю саджає?

Саме таке було рулювання після першої проталини («Первая проталіна – похорони Сталіна»). Себто при Микиті Хрущову. А до того, за часів нечуваної інквізиції, люд, який не шукав «відповіді» в чарці, а хотів доверхолазити до істини, був найстрашнішою  «загрозою» найгуманнішому ладу. І рік за роком, і день і ніч сталінські «слідопити» розплутували суцільну «шпіонську» мережу. І не встигали… Врешті-решт плюнули на формалізм і стали називати причину коротко і ясно: «грамотний».  А це вже була «перепустки» в човен… до Харона.

Оце тобі, бабо, і  Юр'їв день! Один вождь закликав учитися і вчитися, а другий – затіяв «жнива» для грамотних.  Перший башковитих (читай – іномислячих) витурлив з Росії, а другий – вкоротив… їм  дорогу.

…Прийшов я на зустріч з «просвітителем» -- автором радянського бестселера (місце «дислокації» я описав у «Трьох зустрічах»). Як майстер пера широкого профілю він читав свої вірші. Та так, ніби то була не  імпровізована трибуна -- невеличкий столик, а Ейфелева вежа. А з такої висоти видно далеченько.  Тому й не забарився по ходу декламування віршів заодно й «прорецензувати» книги колег по поетичному цеху:

-- Я б на місці отих авторів, книжки яких пилом припадають на полицях, уже давно… повісився б і більше  не писав.

І не обмовився й словом: а яка ж причина, що їх… пил  читає? 

А причина хитро-мудра.Слово-то  – грізна зброя: лучить відразу в серце, душу і голову людини.  Тож  радянська влада творців несхибної зброї вирішила  пригріти  і тримати на короткій узді, та всіляко їх заохочувати оспівувати країну щастя і добра. А коли треба, то й нацьковувати  на неугодних «писак», щоб не відривалися від генеральної лінії партії.

А для цього всю талановиту братію  треба було  «околгоспити» -- зібрали під один дах.

І 16 червня — 12 серпня 1934 у Києві на I Всеукраїнському з'їзді радянських письменників з’явилося дитя, себто частина Спілки письменників СРСР, під назвою Спілка радянських письменників України.

Підставою для створення Спілок письменників України та СРСР послугувала постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 «Про перебудову літературно-художніх організацій».

Ниву ж хутко переорали  -- ліквідували  всі літературні організації, які тоді існували в Україні («Плуг», «Молодняк», «Західна Україна»...).

Умови ж створили привабливі. «Пописуєш? Друкуватися хочеш?»  «Атож як!» «Тоді ходи в спілку». Але…маєш відтанцьовувати: за книжки, що виходитимуть  чималим тиражем з гонораром   нівроку; за будинки творчості, де на халяву можеш творити; за апартаменти і засмагу біля моря; за «трон», на який тебе посадять, щоб тебе, письменника,  усі поважали, а кращих – і в  школі вивчали…

 

І відтанцьовували: «Партія веде» (1934. Павло Тичина), «Під зорями Кремля» (1953. Максим Рильський), «Дихаю Леніним»(1965, Іван Драч), «Ми чисті перед совістю, нащадками й планетою.І правду цю освячуєм своїми партбілетами» (1976, «Істина», Борис Олійник)і т.д., і т.п.

Нема в цьому світі іншої дороги: або союз з Правдою (себто з Богом), або… продати душу Дияволу?  Молодий Тарас Шевченко, вирвавшись з кріпацької неволі, вибрав Правду, вибрав Бога, а не привільне життя на широку ногу. І хоч тяжко мучився, але не каявся.

А що ж наші творці слова? Чи стали вони архітекторами свободи, за висловом доньки Ліни Костенко Оксани Пахльовської, письменниці, доктора філологічних наук, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка?

Ті , хто могли стати, сталінський режим винищив: близько ста письменників, як і не було (їх імена відновлено в книзі «Україна і Росія у світлі культурних взаємин» Петро Голубенко  -- Київ : Дніпро, 1993). Їх об’єднує  на тім світі страшні два слова: «розстріляне відродження».

По правді кажучи, Тарасу Шевченку ще й поталанило, що він появився на світ раніше.

…Наразі по пальцях можна перелічити істинних архітекторів свободи, яких «найгуманніших» режим не зламав. Серед найвідоміших – Василь Стус і Ліна Костенко. А більшість, більшість… Вердикт від Ліни їм нищівний: «Які вони страшні і невиразні – вчорашні плазуни, а нині знову блазні".

Кузьма ПОВЕЛЬКО