Р. Кухарук: Доброго дня, шановні друзі. «Інститут політичного управління», «Український дім», «Український клуб», пропонують вашій увазі чергову програму, яка називається «Тримай живе слово». Сьогодні у нас в гостях експерт «Українського клубу», поетеса Світлана МАКАРЕВСЬКА. Христос Воскрес!
С. Макаревська: Воістину Воскрес!
Р. Кухарук: Оскільки ви поетеса, то передовсім і перш за все пишете вірші, я попрошу розпочати нашу передачу з ваших семи найкращих, на вашу думку, віршів. Прошу.
С. Макаревська: Я не вибирала найкращі, а обрала ті, які найкраще знаю напам’ять.
*Світлана Макаревська зачитує вірші*
Р. Кухарук: Дякую, пані Світлано. Оскільки ми познайомились із вами на «Літературному форумі», на одному з засідань, навіть на першому засіданні, яке відбулось у музеї Лисенка. А ми знаємо, що Микола ЛИСЕНКО створив «Український клуб». Він був його першим головою. Що ви скажете про «Літературний форум»? Хто вас привів туди і чому ви залишились в ньому?
С. Макаревська: Мене привела в «Літературний форум» збірочка маленька поезій «Материнська молитва», яка побачила світ ще під час Майдану. Під час Майдану дуже активно віртуальне життя паралельно буяло. І жінки, які з маленькими дітьми сиділи вдома, жінки, які приходили час від часу на Майдан приносили їсти, теплі речі. Вони писали вірші, присвячуючи їх своїм чоловікам, які в цей час стояли на Майдані, і всім цим подіям, які відбувались. Тетяна Череп-Пероганич - засновниця порталу «Жінка-Українка», запропонувала мені теж приєднатися до складання цієї збірочки. І, коли була презентація цієї антології, я познайомилася, зі мною поряд сиділа симпатична жіночка, вірш якої також був у цій збірці, Тетяна Іванчук. І коли, йдучи додому, ми з нею розговорилися, вияснилося, що вона з сусіднього з моїм чоловіком села. Що вони земляки. І вона запросила мене на «Літфорум». Вона мене туди привела, як співавторка. А чому я там залишилась? Мені цікаво. Я можу з чимось не погодитись, я не можу сказати, щось не до смаку, щось більш близьке, щось менш близьке, але мені цікаві взагалі творчі люди. Мені цікаве українське слово. Мені цікаво, як розвивається в наш час поезія. І це все я можу пізнати на «Літературному форумі». Мені ще там подобається те, що там є такий музичний блок. Дуже гарні творчі особистості. І це все мені подобається.
Р. Кухарук: Кажучи про музей Лисенка, Лисенко без музики не існує. Тому треба було музичного блоку. Зрозуміло. Одного разу ви навіть вели «Літературний форум» в цьому музеї Лисенка. Як відчувати коли сидиш в залі і споживаєш це все, і коли ведеш, коли маєш відповідальність. Інколи письменники неслухняні, шарудять кульочками, вірші свої шукають.
С. Макаревська: У мене не було ніяких таких незручностей чи якихось несподіванок неприємних. Все було дуже гарно, ніхто не шарудів, телефони не дзвонили. Всі були слухняні. Нічого, я справилась, мені здається.
Р. Кухарук: Тетяна ІВАНЧУК з Красилівки, а ваш чоловік з Розумниці. І всі знають, що в цій Розумниці є голова сільради, яка сама пише вірші і інколи приїжджає на «Літфорум». Розкажіть про це село, що воно дало, як ви з свекрухою уживались.
С. Макаревська: Мій чоловік з села, яке дуже гарно називається – Розумниця. «Мабуть там всі розумні», - думала я, коли познайомилась з чоловіком. Мій чоловік таки розумний. Я зі своїм чоловіком, розкажу вам відверто, живу вже 51 рік. Так довго люди не живуть, а ми отак поєдналися свого часу. Село в якому він народився і виріс. Він розказував мені про своє дитинство, він трошки старший за мене, тяжке воно було. І зараз часи не ліпші в селі. Закриваються школи, немає фельдшера. Село міліє і ниціє. Дуже прикро. Моє перше враження про це село. Ми поїхали в травні. Було вже дуже тепло, але ще болото було, а я вдягнула білі черевички. І ви знаєте, я їх відмити не могла, тому що там такі масні чорноземи, що вже відмити після них світле взуття було неможливо.
Р. Кухарук: Потрібно було в білих кирзаках ходить.
С. Макаревська: Ви знаєте не всякі дерева на цих чорноземах ростуть. На них не ростуть вишні, не родять в них вишні чомусь. Напевно ґрунт не підходящий. Там горіхи хороші ростуть. Городина середня така.
Р. Кухарук: А вірші добре пишуться?
С. Макаревська: Вірші пишуться добре в дорозі туди-назад. Там краєвиди чудові.
Р. Кухарук: Я знаю, що Тетяна вас запросила поїздити по селах. Не в Розумницю, а в Красилівку, щоб ви зустрілись зі своїми подругами молодості, які ж тепер пишуть вірші. Як читач сільський, як сільські діти сприймали вашу поезію? Які запитання задавали?
С. Макаревська: Ми поїхали в село Тетяни ІВАНЧУК, а в Розумницю ми не встигли тоді поїхати. Потім нас ще запрошували, але якось так обставини складалися, що не вийшло туди поїхати. А були ми в Бесідці, так село називається, і в Красилівці. В Бесідці ми були в школі, але там більше вірші сприймалися Тетяни, бо вона пише дитячі вірші. Я знаю, що ви вважаєте, що ті хто не пише дитячих віршів не поет, так що в мене все попереду. Я дитячих віршів ще не написала.
Р. Кухарук: Я так не вважаю. Дитячі вірші дуже складні, насправді.
С. Макаревська: Я знаю. Мені це поки що не дається. Вірніше не пишеться, тому що я взагалі не сиджу і не пишу. Як прийшло так і написалося. А от уже в Красилівці в бібліотеці були старші. В основному жінки. Там чоловіків майже не було. От жінка – це мій читач. Жінка будь-якого віку, від молоденьких дівчат до вже таких свідомого віку. Кожна собі щось візьме, кожна скаже «То ви про мене написали». А пишучи про себе в мене взагалі поезія така, вона якось називається щоденникова, чи повсякденна. От що мене сьогодні вразило, що я сьогодні відчула, що сьогодні зі мною сталося чи кимось з моїми близькими, про те й написалося. Про мої враження, про мої переживання. В мене не вистачає фантазії писати якісь вигадки. Я пишу про своє життя, а моє життя таке саме, як у інших жінок. Тому це їхня поезія.
Р. Кухарук: Але треба так писати, щоб воно не зникло з календарем, з тими історичними подіями. Тобто воно має свою художність.
С. Макаревська: Ви знаєте, я не знаю щодо художності, а щодо змісту, щодо жіночих тривог, жіночих мрій, жіночих почуттів вони які були 100 років тому, 200, 300, 500 вони такі самі й сьогодні.
Р. Кухарук: Шановні друзі, нагадаю вам це програма «Тримай живе слово», яку спільно творять «Інститут політичного управління», «Український дім», «Український клуб». У нас сьогодні в гостях поетеса Світлана МАКАРЕВСЬКА. Ми говоримо про її доробок, про її творчість, про її книжки і от бачу, що до одної з ваших книжок ілюстрації робив, або ви використали, Івана МАРЧУКА. Розкажіть про знайомство з Іваном МАРЧУКОМ. Як він вплинув на вас? Що ви можете про нього сказати?
С. Макаревська: З Іваном МАРЧУКОМ ми познайомились на початку 80-тих років. Коли він ще був маловідомим, вірніше він був дуже відомим, але в дуже вузьких колах інтелігенції київської, навіть не скажу української, саме київської, хоча навіть в Москві вже тоді про нього знали, але тут чиновники, спілка художників не давали йому дихнути. Вони на нього навішали клеймо націоналіста. А ми з ним, вірніше, спочатку я побачила його картини, а не його самого. І перша картина, яку я побачила, вона мене настільки вразила, це було «Яблуко на снігу». Це українські хатки і яскраве червоне яблуко, яке самотньо лежить на снігу. Я захотіла дізнатись щось про цього художника. Я знайшла людей, які були з ним знайомі. Відтоді ми з ним спілкуємося впродовж цих всіх років і, звісно, він спеціально для моєї книжки не робив ілюстрацій, але він дозволив використати ті, які мені сподобалися і я вважаю, що вони прикрасили мою книжку. До нього ставлення ж знаєте, напевно, дуже радикально-протилежне. Є люди, які його вважають генієм, не просто пересічні громадяни вважають його таким, але це всесвітньо вже визнано. Я знаю людей, які його не сприймають, навіть вороже ставляться, ну це таке проросійське товариство. Вони так зберегли таке до нього ставлення до цих часів й досі.
Р. Кухарук: Я знаю, що його однофамілець Євген МАРЧУК приходив дозволяти його виставку в спілці письменників. Вони спілкуються, не знаю чи дружать, але, принаймні, великий націоналіст МАРЧУК і великий борець з націоналістами МАРЧУК, колишній начальник п’ятого управління.
С. Макаревська: Щось їх поєднало. Може прізвище?
Р. Кухарук: Може прізвище. Добре. Тепер давайте поговоримо про Анатолія ГОРОВОГО, оскільки в нього в «Українському домі» 26 квітня буде вечір «Анатолій Горовий скликає друзів». Я так розумію, що ви там теж будете в якості друга Анатолія ГОРОВОГО, оскільки я знаю ви його привели на «Літературний форум», ви за нього відповідальність несете.
С. Макаревська: За нього важко нести відповідальність. Він сам за себе відповідає.
Р. Кухарук: Дорослий чоловік, так.
С. Макаревська: Він досить така конфліктна людина, але я впродовж більше 20 років, що його знаю і я з ним ніколи не конфліктувала. Я кажу, що я його убратила, а він мене усестрив. Він ровесник мого брата і його так само зовуть Анатолій, і в нього такий самий характер. Я звикла в дитинстві до свого брата і він мені отакий, як брат. Я ціную в ньому оце різноманіття ідей, які не завжди правда мають втілення, нажаль. Але він розпорошується, він малює, він і пише прозу, він пише верлібром вірші, він сценарист, історик, ще там десь трошки актор. Я його впізнала, і я йому дуже вдячна, що він був перша людина, яка вивела мене на люди, на публіку. Коли він прочитав мої вірші, а в мене взагалі так складається в житті, багато людей, з якими я дружу, спочатку познайомились з моїми віршами, а потім зі мною.
Р. Кухарук: Так само, як і ви з МАРЧУКОМ. Спочатку яблуко, а потім із ним.
С. Макаревська: Саме так. Напевно, когось привабили мої вірші от у Горового є один вірш, який він завжди просить його прочитати, і сьогодні я його читала «Заговір». От він йому подобається. Він організував мій перший творчий вечір, ще й на території Києво-Печерської лаври заповідника-музею. Я йому за це звісно вдячна і ніколи не забуваю. Він дуже хороший організатор в цьому плані. Я була свідком не одного такого творчого вечора, творчих зустрічей талановитих людей. Він влаштовував виставки Любові МІНЕНКО, художниці, і дівчат, які пишуть хороші вірші, Тетяни ДОБКО… Ну навіть не буду зараз всіх перелічувати. Він здібна людина.
Р. Кухарук: І ви його надихаєте.
С. Макаревська: Ні. Я його не надихаю.
Р. Кухарук: Надихаєте, надихаєте.
С. Макаревська: Я не думаю. Треба його питати.
Р. Кухарук: Ви йому приготували сюрприз на 26 квітня?
С. Макаревська: Так.
Р. Кухарук: Добре, не кажіть. Будемо чекати.
С. Макаревська: Не скажу, це ж сюрприз.
Р. Кухарук: Добре. Скажіть будь-ласка, у вас багато лірики, у вас багато жіночої лірики, інколи не хочеться написати просто публіцистичні речі, політичні речі? І чи не шкодить це художності?
С. Макаревська: В минулому році, починаючи з травневих днів Перемоги у Вітчизняній Війні і закінчуючи Днем Незалежності, на Донбасі були такі гарячі події, в суспільстві було таке напруження, що в мене написався цілий цикл віршів, саме як ви кажете не ліричних, я їх об’єднала назвою «Війна». Напевно це публіцистика, я не знаю. Я їх виставляла на сайті, на порталі «Жінка-українка» вони там є у розділі «Слово – зброя». Якщо комусь цікаво, то можуть зайти подивитися. Я ж кажу, я пишу про те, що торкає мою душу. Коли в мене були струни мої душевні були налаштовані на ці події написалися відповідні вірші.
Р. Кухарук: Ви зараз перейшли до прози. Що вас покликало в прозу? Чим вам, може, не задовольняє поетична мова, поетична форма? В якій формі оповідання? Це документальне оповідання, це художнє оповідання, це вигадка?
С. Макаревська: На вигадки не здатна , нажаль. Оповідання…
Р. Кухарук: Це життєва бувальщина?
С. Макаревська: Життєва бувальщина… Можливо вони є такі художні, а деякі більш біографічні, можна навіть сказати, от недавно на «Літфорумі» моє оповідання «Світка» з’явилося воно. Біографічне, це доля української жінки, реальної жінки.
Р. Кухарук: Ви не боїтеся, що читачі впізнають там себе? Чи знайомі, чи подруги ваші? Образяться…
С. Макаревська: А на що вони образяться? Я ж ніяких компроматів не пишу. Я дотримуюся фактів. Я можу, якщо щось сталось особисто зі мною, я можу його трошки там розмалювати трошки фарбами ліричними, або іронічними, тут я сама вже відповідаю. А що стосується таких біографічних, то є в мене два оповідання про жінок. І обидва я написала після того, як я лежала в лікарні. Одного разу сусідкою в палаті була жінка, якій виповнювалося через кілька місяців 100 років. Не могла ж я про неї не написати.
Р. Кухарук: Гарна сусідка у вас була, оптимістична.
С. Макаревська: Жінка взагалі була неперевершена.
Р. Кухарук: Що вона там робила?
С. Макаревська: Трішки серце прихопило. І ще про одну жіночку я написала, теж яка мене вразила своєю поведінкою в лікарні. Лежачи в лікарні, дійсно важко хворою, вона була настільки оптимістичною, настільки запальною, настільки привабливою, що просто теж не можна було про неї не написати.
Р. Кухарук: Інколи ви пишете про своїх колег, про їхні книжки, наприклад, про Василя МОШУРЕНКА. Ми навіть надрукували в газеті «Нація» повністю вашу рецензію. От що вас спонукає? Якусь цікаву книжку прочитали і ви хочете поділитися з читачами, щоб вони теж звернули увагу, чи які спонукання?
С. Макаревська: Так, саме це. Ознайомившись із книжкою, яка мені сподобалась…
Р. Кухарук: Називається «скромно» шедеври.
С. Макаревська: Назва ж яка!!! Ну не можна ж оминути такої книжки, а там дійсно шедеври. Мені подобається проза Мошуренка.
Р. Кухарук: Ви не боїтеся, що Василь загордиться?
С. Макаревська: Ну так він за себе сам відповідає.
Р. Кухарук: Добре. Тоді будемо з вами прощатися. Нашим глядачам нагадаю, це була програма «Тримай живе слово», яку спільно творять «Інститут політично управління», «Український дім», «Український клуб». У нас в гостях була поетеса Світлана МАКАРЕВСЬКА. Бажаємо вам успіхів, нових книжок, нових читачів, нових зустрічей. А ми з вами зустрінемось через тиждень у середу. До зустрічі.
До друку підготував Володимир ШТЕРНОВ.