ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
РОЗМОВИ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО З ОЛЕГОМ СМАЛЕМ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО З ОЛЕГОМ СМАЛЕМ

 

Р.Кухарук: Добрий день, шановні друзі. Пам’ятаємо, що Нація – це гідність. Ми – представники української Нації -- творимо програму «Тримай живе слово». Ми – це «Український дім», «Український клуб», «Інститут політичного управління». Сьогодні у нас у гостях карикатурист, художник, експерт «Українського клубу», архітектор – Олег Смаль. На початку нашої передачі я попросив його прочитати один із віршів Степана Руданського, який йому найбільше подобається.

О. Смаль: Доброго дня. Мене якось на Майдані один хлопець назвав малювакою.

Олег Смаль зачитує вірш…

Р. Кухарук: Почнемо з Волині. Де ти народився, в якій родині, що там відбувалось у твоєму  дитинстві?

О. Смаль: Волинь моя, -- краса, моя. Там де народилася УПА, ну і я з оказії.

Р. Кухарук: Це вже штампи пішли, а без штампів?

О.Смаль: А без штампів, ну а що… Народився в такому селі Чаруків на Волині. Я там до років п’яти жив, але чомусь добре пам’ятаю. Потім перебралися до іншого села, яке називається Полонка. Це село, до речі, видатне. Воно згадане в Історії запорізьких козаків Яворницького. Я абсолютно випадково це знайшов.

Р. Кухарук: А що козаки там робили?

О. Смаль: Козаки нічого. Пишуть, що за борги якийсь польський шляхтич якомусь невідомо кому продав село. Вже тоді продали. Вчився у Луцькій середній школі №16. Чому в міській школі? Тому, що меґаполіс Луцьк тоді вже майже проковтнув те село і до школи міської було йти метрів п’ятсот. Так що було зручно і добре. Батьки мої – вчителі. Мама викладала історію та суспільствознавство, батько -- українську мову та літературу.

Р. Кухарук: Учительська дитина. Це важко бути учительською дитиною?

О. Смаль. Не скажу скільки років після школи їздив на свою Волинь, давненько не був,  тому, що немає вже до кого їхати. Немає батьків. Але до однокласників поїхав. Моя однокласниця розказала історію, яку я вже забув. Був один період, коли моя мама у мене ж історію викладала. Викликає моя мама мене до дошки. Я нічого не можу відповісти. Каже: «То ж звичайно! Цілий день пролежав, ноги на стіл. Сідай, двійка!» Як це? Мама своїй дитині двійку поставила. Мама не могла свою репутацію псувати, якщо син ніц не підготувався до уроків. Якось так було.

Вчителювати я не захотів. Не знаю. Вибирав між двома професіями. Малював з дитинства багато, у більшості випадків починав з копіювання малюнків із пригодницьких книжок. З того часу став фанатом і прихильником одного чудового київського графіка Георгія Малакова. Його вже немає давно, але він більше ста книжок проілюстрував. З моєї точки зору, він зразок справжньої книжної графіки. Я намагався хоч якось наблизитись до цього рівня. І коли я вибирав свою професію, думав, що можливо, я ще не був хорошим художником, але мені було цікаво з естетикою працювати. Тому думав, що я можу бути архітектором чи журналістом. Але пам’ятаю, як батько казав: «Ну сину, закінчиш ти архітектурний факультет, захочеш бути журналістом, будь ласка. А навпаки?»

Р. Кухарук: Мудра людина.

О, Смаль: І дійсно. Життя показало, що архітектор професія універсальна.

Р. Кухарук: До речі, за радянських часів, та й зараз, на телебачення, радіо, у ґазети, в інтернет-ресурси запрошують людей, які мають фах, які розбираються у чомусь. А писати людину можна навчити.

О. Смаль: Важливо, щоб людина трошки мала якусь освіту окрім фінішної журналістської.

Р. Кухарук: Я ніколи не розумів, чому вчать на факультеті журналістики. Вони нічого не знають, бідАки.

О. Смаль: Так з часом трапляється, що треба готуватися, якщо ти вже фахово працюєш у журналістиці, якщо ти вже з кимось хочеш поспілкуватися, то хоч у цьому клятому інтернеті пошукай.

Р. Кухарук: Колись до Анатолія Євдокименка (засновника «Червоної рути») на десятиріччя ансамблю прийшла журналістка у Чернівцях брати інтерв’ю. Перше запитання, яке вона поставила: «Коли був створений Ваш колектив?» На що Толік відповів: «Пошла вон отсюда». На цьому і закінчилось інтерв’ю.

О. Смаль: Треба було тактовніше. Зі мною траплялися такі халепи… Якось одна журналістка напросилася додому. Потім виходить матеріал у журналі. Боже наш! Вона меле про мого діда, який служив у радянській армії, коли мій дід ніколи там не служив, а служив у царській. Пише, що я живу на Русанівці у трьохкімнатній квартирі, коли я живу зовсім не на Русанівці  у двокімнатній. Телефоную їй: «Шановна, ви якусь ахінею написали. По вашому тексту я зараз голим на столі танцюю». А вона мені:«А ви знаєте, у мене зіпсувався диктофон». Потім на мене люди дивилися, мов у мене щось із головою. Нібито інтерв’ю, а в інтерв’ю ахінея. Люди ж не розуміють, що люди пов’язані із журналістикою, можуть нести ахінею.

Врешті решт, я став архітектором.

Р. Кухарук: А де ти вчився? У Києві?

О. Смаль: У Києві. У мене мій товариш вчився у тому ж інституті на иншому факультеті. Мій шкільний приятель, я навіть у нього, коли поступав, поселився. До інституту потрапив не з першого разу, але з другого поступив.

Р. Кухарук: А в цьому проміжку що ти робив?

О. Смаль: У мене був такий пролетарській період. Я, щоб не втрачати час, працював на цукровому заводі на Волині.

Р. Кухарук: Їв там цукор чи що? Заробляв?

О. Смаль: Щось близько цього. Такий жомосушильний цех, така специфічна установа.

Р. Кухарук: Це смачна річ для корів, свиней.

О. Смаль: Для корів так. Але досвід цікавий. Я навіть на змінах готувався, щоб наступного року скласти екзамени.

Р. Кухарук: Але ж ти міг насмердітися тим жомом.

О. Смаль: То було таке. Кожного ранку, ночі, вечора після зміни заходив у душ. Текло прямо чорне з мене. Але, врешті, поступив. Пам’ятаю навіть, коли очікування списків уже студентів складали. Я жив у свого товариша у кімнаті гуртожитку. Я прокинувся від того, що я лежу на підлозі. Він прийшов, перекинув ліжко, сказав: «Вставай, студенте!». Гріх сміятися. Пішли вночі дивитися на списки. Дивлюся, таки є. Поступив, нормально здав на п’ять малюнок. Все чудово.

Р. Кухарук: По історії КПРС яку мав оцінку?

О. Смаль: П’ять звичайно.

Р. Кухарук: Законспектував все?

О. Смаль: У мене конспекти були дуже цікавими. Там не було зовсім тексту, а були карикатури. У мене конспекти збереглися і зараз.

Р. Кухарук: Ти там малював Леніна, чи що? Чи кого?

О. Смаль: То так. В мене була цікава історія КПРС… Був у нас такий викладач Іван Харитонович Сас. Я був такий допитливий. У мене якраз тема була «Початок війни». Тридцять дев’ятий рік, визвольна місія радянської армії у Західній Україні. Я його питаю прямо на екзамені: «Знаєте, я якось так трошки орієнтуюсь. Я не можу уявити, як дві такі армії, одна німецька, друга радянська, йдуть назустріч, а історія не зафіксувала, що вони навіть один одного не потовкли. Він такий: «Я бачу, ви людина, що думає. Давайте вашу залікову книжку. П’ять» Він зрозумів, що тему далі не треба продовжувати.

Р. Кухарук: Носії такого прізвища дуже цікаві. Був такий депутат Сас. З якого знущалися  усі журналісти, колеги. Слава Потієвський – художник-графік, який зараз у Німеччині, він мав майстерню на Горького, зараз Антоновича. До нього приходив пожежник на прізвище Сас. От він приходив, штрафував, не знаю що робив, оглядав. От нарешті він крутиться вертиться, щось хоче. Слава питає: «Що сталося, що треба?». Сас каже: «Ти розумієш, скоро мені буде 50 років. Ти не міг би щось таке зробить. Подарунок такий оригінальний намалювати». Слава відповідає: «Добре». Сас пішов. Тай думає, що робити. Зробив таку пляшку шампанського, на ній портрет цього Саса. Але напис на цій псевдоетикетці був такий: «Перед употреблением отСасывать». Приходить цей Сас, бере ту пляшку, дивиться, каже: «Гиги». Більше того Саса Слава  не бачив.

О. Смаль: Я вчився ув інституті так досить по богемному. Щось дотягнув…

Р. Кухарук: Червоний диплом мав?

О. Смаль: Ні, побійтесь Бога.

Р. Кухарук: Ну як, істрія КПРС - п’ять?

О. Смаль: Архітектор – специфічна професія, взагалі. Половина мозку творча, половина має бути інженерною. Такі феноменальності трапляються рідко в житті.

Р. Кухарук: Що робив як закінчив?

О. Смаль: Ні, я спочатку, зробив паузу. Я збігав ще до радянської армії під час навчання. Завалив сесію.

Р. Кухарук: І втік ув армію?

О. Смаль: Ну, втік не втік.

Р. Кухарук: Де ти служив?

О. Смаль: Служив у піхоті, мотострілецькі війська. В основному, по Україні. Досвід цікавий, можливо, карикатуристом ніколи б не був, якби мене не занесло в армію.

Р. Кухарук: Стінгазети малював, чи що? Чи дємбельскіе альбоми?

О. Смаль: Ні. Я на своє щастя, а не на халепу, був нештабним. Я був ґранатометником. І щось мені моя звіряча інтуїція добре допомагала, я добре вціляв. Мене возили як цигани ведмедя.

Р. Кухарук: Як вміле звірятко, що добре стріляє?

О. Смаль: Так, так. Возили на змагання, на показухи. Навіть уже був сержантом, зрізав лички. Пришивав знову погони рядового, тому що ґранатометник – це посада рядового. Їздив,стріляв. Цікаве про себе дізнався. Був у нас комсомолець, капітан Вержбицький. З під Києва, з Бучі був. Якось сказав: «А ты у нас, Олег, проходишь по категории потенциальных врагов народа». Я кажу: «Звідки така інформація?». «Начальник особого отдела сказал». Так що я про себе знаю, що з року 82-го проходжу по категорії потенційного ворога народу. Що цей термін означає, я не знаю.

Р. Кухарук: Ну якісь родичі були…

О. Смаль: Ну так. Батько був мій в Українській повстанській армії

Р. Кухарук: І вони про це знали.

О. Смаль: Я підозрюю, що все таки вони про це не знали. Тому що біографія батька і в мене склалися б по іншому. Батько розповідав, що коли прийшли радянські військові, у 43-му році, вони потрапили у фільтрувальний табір з двома братами. Хто признавався, чи на кого доносили, що він був ув УПА, тому 25 років до Сибіру. Про кого інформації не було, кого не здали, того на фронт. Безвідходне виробництво. Українське гарматне м’ясо не пропадало. І навіть таку жахливу історію він не дуже розповідав, ну і як усі люди, які бачили війну. На жаль, зараз уже і не запитаю, не уточню. Завжди здавалось -- завтра, завтра, завтра запитаю. Розказав, що в 44-му році його, як середньоосвіченого, забрали в учєбку, до Башкирії, Уфа. Він розповідав, що там солдати, яких готували на фронт, ув основному із Західної України, просто вмирали з голоду. Казав: «Ми кожного ранку, мов колоди ті трупи виносили». Повмирали з голоду, але це не табір смерті, не концтабір, це учбова частина, де готували солдатів. «Мені на щастя, я захворів на дизентерію і потрапив до шпиталю. Важив 40 з чимось кілограмів», - казав він. Але він був кремезним у мене, важив навіть під кінець життя 90-100 кілограмів. Просто відкормили ці лікарки трошки. Говорили: «Дитино, куди ти біжиш на війну». Війни для нього вистачило. Один брат загинув.

Р. Кухарук: У Михайла Івасюка є дуже цікавий роман. Він вийшов після його смерти, Оксана Івасюк зліплювала його зі шматків. Називається «В країні вертухаїв». Там він розказує, як він був у таборах радянських. У нього був такий романтизм, що він перейде через кордон радянської України, зробить кар’єру. То він перейшов через кордон. Його за одне місце і в табори. Там є один епізод, коли він біжить через лід, провалюється, бовтається у крижаній воді. І ти читаєш, ми ж бо знаємо, що було далі. Читаєш і розумієш, якби він загинув тоді, то не було б Володимира Івасюка, «Червоної рути», цього всього. Тому, що він сам несе цінність і величину в літературі неперевершену. Його порятував тоді лазарет і один єврей чернівецький, якому Бог дав, щоби він там опинився. Він взяв його у санітари. Так би він не вижив, а люди мерли тоді…

О. Смаль: По маминій лінії мій дід, західний українець. Тоді радянська влада не встигла розвернутися у репресіях, тоді не було часу, у 39-му році, війна прийшла. Добралася аж в 51-му році.

Р. Кухарук: Коли останній бункер впав.

О. Смаль: Мій дід мав вік, сиву бороду і шестеро дітей. Його до Сибіру відправили. В Якутію, як він казав. Я дивився якось на велику мапу СРСР, і думаю подивитись на той Устькут. Почитав… Виявляється Троцький там сидів. Думаю, чому «Устькут», дивлюсь, а там кінець залізниці, щоб далі не повезли. Моя бабуся розказувала, коли прийшли ті, що мали вивозити їх, то були добрі такі, що дозволили із собою хлібину взяти на шестеро дітей. Повезли у ту тайґу, викинули. Кажуть: «Робіть що хочете». Дід розповідав, що  клопів з барака повиводили за останні 300-та років, які там були. З бабусею ходили в тайґу, дерева рубали та хату побудували. Почали городину вирощувати там. Але як тільки була амністія, одразу ж повернулися. Але не повернувся до своєї садиби, бо більшовики її зруйнували, ліс вирубали. Він дивувався все, вже б жили там. Чого руйнувати було. Він побудував невеличку хату, якої теж вже немає, якраз недалеко від міста Дубна, на Рівненщині. Біля Тараканівського форту, я там все дитинство по форту бігав.

Р. Кухарук: По Тараканові?

О. Смаль: По Тараканові.

Р. Кухарук: Де Карбишев будував те все?

О. Смаль: Ну це проект ще Тутлєбіна, інженера. Всеімперська афера. По всій імперії будували ці укрепрайони, які не використовувалися у реальності за призначенням.

Р. Кухарук: Повернувся ти з армії, що далі?

О. Смаль: Повернувся до інституту. Єдиною користю від Радянської армії я вважаю те, що почав цінувати свободу. Закінчив цілком успішно. Серед 120 студентів, був десь 45-тим по успішності. Роботу не шукав, вона сама мене знайшла. Забрали мене прямо в інституті працювати на Київський радіозавод. Звичайно не інженером, а радіотехніком-архітектором. Там був завод величезний.

Р. Кухарук: Там будували щось?

О. Смаль: Та вони будували все. У мене спеціалізація була -- «Промислова архітектура». Я працював там без особливого ентузіазму. Контора там була воєнізована, а я людина вільна.

Р. Кухарук: Але гроші платили?

О. Смаль: Платили звичайно, але я потрапив у той час, коли почалась агонія радянської системи.

Р. Кухарук: Який це рік був?

О. Смаль: Це був 88-мий рік. Всі бачили це, що все падає. Енергійні люди намагалися якусь реформацію туди увести. Ну система мертво доказувала, що Радянський Союз – це вічне. Найбільш енергійними виявились комсомольські секретарі. Вони акуратно кудись гроші повиводили, на якийсь лікеро-горілчаний комбінат, чи ще щось…

Р. Кухарук: Комсомольці прийшли до влади в Україні разом з Ющенком у 2004-му році. Вони казали комунякам, які сиділи від початку до 2004-го року, що «караул устал ждать», ну скільки можна. Але вони не здатні до урядування.

О. Смаль: Ну ця ж система віками стояла. Вона чисто адміністративна. Вони лише хряпнути кулаком по столу вміли.

Р. Кухарук: Вони не придатні до роботи, на жаль. На жаль така скрупульозна щоденна робота -- не для них.

О. Смаль: Просто вони добре розбиралися, де що погано лежить.

Р. Кухарук: Так, але Ющенко поставив Тараса Стецьківа директором українського телебачення. Здавалося б, іди зроби українське телебачення. Але, він сидів у Верховній Раді, банячив, а телебачення робилося саме по собі. А потім він звідти просто втік. Поставив якогось комсомольця представником у парламенті, а той також втік. Бо це робота… З депутатами працювати, готувати документи.

Та й сам Ющенко. Що він? В нього зустріч якась державна важлива, а йому борщу захотілось. Там у селі  бабця є, яка рогачем виймає борщ з печі, і він до бабці. Ну і з бабцею попоїв борщу, а китайці, японці, чи американці сказали: «Все, ми більше до тебе на перемовини не приїдемо». Таким чином українська держава щось втратила.

О. Смаль: Коли це все почало падати, ми теж ворушились. Ми не були комсомольськими функціонерами. У нас не вийшло.

Р. Кухарук: Але ж у комсомолі ти був? Платив членські внески, чи ні? Скільки з твоєї зарплати йшло в місяць?

О. Смаль: До біса звичайно. Але ж це инше. Комсомол був тоді мов перепис населення, тобто якщо ти не мертвий, алкоголік, то ти був комсомольцем. Я ніколи особливо борцем не був, як зараз там понаспливали борці із режимом. Ні.

Р. Кухарук: То ти не боровся за це? І що ви придумали?

О. Смаль: Як сказати, ми зробили кооператив архітектурний, але він трошки побулькав, тут якась приватизація виробництва почалась, тут почали штампувати якісь сертифікати, архітектура закінчилась. І потім надибали свого колегу архітектора і карикатуриста – Сашка Базилевича. Його багато людей пам’ятають. Він на телебаченні вів програму «Олівець-малювець». Якраз організовувалась газета «Київські відомості». Він мене туди запросив і я працював разом з ним, працював у рекламі, працював як журналіст писучий. Неактивно, але основним заняттям, врешті, стала карикатура. Ще такий специфічний жанр, як політична карикатура. Не знаю чому я туди вклепався. Просто збіг обставин.

Р. Кухарук: Це була у свій час дуже популярна ґазета.

О. Смаль: Так. Хоч я маю дуже великі претензії до організатора цієї ґазети пана Кичиґіна. Він примудрився ґазету інтеліґентно кинути на дуже великі гроші.

Р. Кухарук: Йому пропонували за цю ґазету 17 мільйонів доларів, а на той час це були величезні гроші. Але він не продав.

О. Смаль: Я у деталях не знаю. Але ми приходили всі на роботу, а пана Кичиґіна вже немає. Він вештається Канадою, як громадянин Канади. От таке собі кіно.

Р. Кухарук: Полковник ҐРУ, що ж ви хтіли.

О. Смаль: Ну міг би вже попередити.

Р. Кухарук: У нас полковник ҐРУ Ґорлов редагує «Голос України» бозна скільки років. Це при тому, що він надрукував закони «16 січня». Ті, що голосували за ті закони десь порозбігалися і повтікали, а Ґорлов собі сидить і Парубій його не чіпає. Не ставиться питання у Верховній Раді. Тому, що полковник ҐРУ вище за званням аніж лейтенант ҐРУ.

О. Смаль: Після Кичиґіна прийшли керувати ґазетою люди ще більш фахові.

Р. Кухарук: Ти маєш на увазі Мішу   Бродського і цього переляканого Чайку? Чайка дуже переляканий, кажуть він навіть у сортирі боїться.

О. Смаль:  Ґазета вмерла. З мільйонного тиражу запустити її в нуль, це потрібно мати фах.

Р. Кухарук: Вона сама себе пережила.

О. Смаль: Та ні, це зрозуміло, але ж треба орієнтуватись. Пам’ятаю колись до редакції приїхав якийсь виписаний з Британії журналіст. Почав читати лекцію про роботу.

Р. Кухарук: Як потрібно правильно робити?

О. Смаль: Саме так. Але він говорив правильні речі, абсолютно правильні.

Р. Кухарук: І що? Кацман його слухав?

О. Смаль: Не пам’ятаю, чи був тоді Кацман. Але народ над ним іронізував. Навіщо ти приїхав нас тут вчити, у нас тут мільйонний тираж. Він навіть не втримався після цієї розмови. Я запитав: «Можна я Вам анекдот розкажу?». Він здивувався. «Ви знаєте хто такі місіонери? Місіонери – це люди, які приїжджають до людожерів і кажуть, що перед їжею потрібно мити руки. Так що ви приблизно працювали перед такою аудиторією». Виявилось, що англієць правий. Ніяких тенденцій ніхто не врахував і ґазета посипалась.

Р. Кухарук: Гординя.

О. Смаль: Цікавий факт. Я починав працювати у рекламній агенції. Нас там було, здається, троє. І вона нам давала нормальний прибуток, рекламний. Коли я пішов звідти там у штаті було уже 80 чоловік. Уже ніхто нічого не розумів, хто там чим займається, куди бігає. Усі вже падали з ніг, нібито від роботи, але грошей вже не було. Це теж якось…

Р. Кухарук: Зрозуміло. Після «Київських відомостей» була епоха «Дзеркала тижня».

О. Смаль: Вона була, навіть, якась трошки синхронна.

Р. Кухарук: Хто тебе туди запросив? Мостовий чи Мостова?

О. Смаль: Мене туди персонально запросила Юлія Мостова. Ми з нею працювали ще з «Відомостей». Вони організували новий проект і, майже з самого початку, вона мені запропонувала на кожну першу шпальту номера ґазети малювати карикатуру. Я спочатку жахнувся: «Де я стільки смішного у нашому житті знайду? У нашій політиці». Але, тим не менше, втягнувся. Працював, працював навіть паралельно, тому, що працював ще у «Київських відомостях». Але, як порядна людина, я попередив Кичиґіна, що мій гаманець переживає співпрацю ще з однією ґазетою. Ця співпраця з «Дзеркалом тижня» тривала десь років п’ятнадцять і, врешті-решт, я без скандалів, без образ залишив ґазету, тому, що у моєму напрямку була стаґнація.

Р. Кухарук: Тоді ми з тобою і познайомились. Якось я до Кононенка прийшов у «Дзеркало тижня».

О. Смаль: Так. Я до цього часу підтримую добрі стосунки з усією редакцією. Я вчора там був і спілкувався.

Р. Кухарук: Ще ґазета виходить до цих пір?

О. Смаль: Багатьом вона за інерцією  подобається. Преса, що у нас, що у світі має проблеми. Я от спілкуюся з багатьма колегами-карикатуристами американськими, які завжди затребувані були. Зараз у цьому жанрі в Америці десь приблизно працює 50 карикатуристів. Це здається і багато, але у той же час я маю на увазі тих, які живуть з карикатури.

Р. Кухарук: Це саме американців? 50 штатів, на кожен штат по одному?

О. Смаль: Специфіка праці американських карикатуристів дуже небагата. Є редакційні карикатуристи. Але не кожна редакція може утримувати фахового карикатуриста, тому, що це потрібно великі гроші платити. Там дуже розвинута синдикатна система. Це аналог якогось банку фотографій чи інформаційних аґенцій. Карикатуристи здають свої твори, працюючи за якимсь своїм договором.

Р. Кухарук: А синдикат продає…

О. Смаль: Синдикат продає. У карикатуристів голова не пухне, куди це усе подіти.

Р. Кухарук: Зрозуміло. Ти береш участь у багатьох міжнародних конкурсах карикатури. Маєш перемоги, дипломи. Що вони дають взагалі? Друк у каталогах? Чи ти їдеш у ті країни?

О. Смаль: Для багатьох карикатуристів, як це не дивно, конкурси є майже єдиним джерелом існування. Це навіть якось неетично звучить.

Р. Кухарук: Тобто вони платять гроші за перемогу?

О. Смаль: Так. Це все одно, що вчений, який живе винятково з нобелівських премій. Це нелогічно. Але у нас преса напівжива. Бути карикатуристом в ґазетах, журналах  – це примара голодної смерти. Ми змушені виходити на світовий рівень. Цей вихід я почав давно, ще з 80-років при Брежнєві. Наші карикатуристи вийшла на цей ринок, коли основним двигуном був Київський клуб карикатуристів -- «Архігум», який очолював Віктор Кудін, і по сей день очолює. Він зараз заслужений архітектор. Чомусь так обставини складались -- і в Україні, і у світі -- що багато архітекторів є карикатуристами. Деякі працюють і за фахом, деякі переходять просто у карикатуру. Як виявилось, українська карикатура дуже інтернаціональна, дуже зрозуміла світові. Рекорд, який Україна утримує, ніхто найближчим часом не поб’є. Більше 1000 призів за останні 25 років. Українські карикатуристи скрізь по всьому світі на конкурсах перемагають.

Р. Кухарук: Але українські політики не люблять українських карикатуристів. Особливо тих, які їх малюють.

О. Смаль: Це якось трошки дивно. Мені то ні жарко, ні холодно. Це елемент свободи слова, демократії. Це не щось, яке може страшну загрозу творити твоїй праці, якщо праця нормальна, звичайно.

Р. Кухарук: Як сказати. Все залежить від місця. Якщо це Україна – то це свобода. Ми знаємо, що у Туреччині  карикатуристи сидять у криминалі. Знаємо, що вбивають у Франції журналістів тих ґазет. На Донбасі, карикатурист який малював тих всіх ґіркіних-шміркіних поїв баланди на підвалі, аж поки його не визволили. Зараз молодого журналіста-блоґера забрали на підвал. Зараз сполошилося «Радіо Свобода». Це не так безпечно, як виглядає.

О. Смаль: Можливо і так. Але з урахуванням того, що в нас вільна преса займає таку крихту інформаційного простору, що можливо навіть іґнорувати карикатуристів, але не іґнорують. Приклад з Америкою. Я уважаю, що Трамп зробив велику дурницю, що відразу зіпсував стосунки з пресою. Преса в Америці дуже конкурентна і злопам’ятна. Вони зараз своїми рильцями копають усе. Вони викопають кожен чмих Трампа. З моїх колег, протрампіст лише один, і той з моєї точки зору поганий. Усі инші карикатуристи живого місця на Трампові не залишають.

Р. Кухарук: Ну ти його не малюєш?

О. Смаль: Малюю. До речі, навіть на замовлення «Голосу Америки» перед виборами -- не української служби, а всесвітньої англомовної, замовили карикатуру «Точка зору карикатуриста на вибори в Америці». Я подав туди карикатури на Трампа і вони опубліковані на сайті «Голос Америки». Вийшов відеозапис, там не тільки мої роботи, є й инших карикатуристів. Цікаво зараз пройшов конкурс, у якому я брав участь. Не виграв, на жаль, але пройшов відбір. Ув Ірані був конкурс «Трампізм». Дуже цікава країна Іран. Жертва не тільки російської пропаганди, а й у сенсі американської. Усі сприймають Іран щось як страшно ортодоксальне. Можу сказати відверто, такої кількості карикатуристів, як в Ірані, у світі немає.

Р. Кухарук: В Ісфаґані похований Городецький – архітектор київський.

О. Смаль: Так. Є дуже видатні школи художні. До речі, ця течія ісламу, яка є в Ірані, ніколи не забороняла зображення живих істот. Це ілюзія. Іранські карикатуристи підтримують із багатьма дружні стосунки  -- з карикатуристами і карикатуристками.

Р. Кухарук: Як ти до Йолкіна ставишся? До його доробку.

О. Смаль: Я цілком нормально, підтримую.

Р. Кухарук: Путін бідака кожен день має піддавати свою психіку слабеньку карикатурам.

О. Смаль: Це не претензія до Йолкіна. Він працює фахово, хоча у більшості випадків на видання іносайтів, які фінансуються не в Росії.

Р. Кухарук: Так, він же й сам не живе у Росії, а за кордоном. Або инакше б закінчив як Маґнітскій.

О. Смаль: Так. Правда як мій один знайомий американець говорив: «Чому ти малюєш Путіна, як божевільного?». Мабуть я недалекий від істини. Йолкін малює його, як недолугого веселого чоловічка. Воно спрацьовує,  але я уважаю, що карикатура має бути більш жорсткою. Деякі речі мене навіть дивують. Написав і поцікавився, чому українська служба «Deutsche Welle» не використовує українських карикатуристів.

Р. Кухарук: І чому?

О. Смаль: Не знаю, відповіді не отримав. Про події в Україні малює Йолкін. Для української служби і російської. Знову ж парадоксальна ситуація, тому, що всесвітня служба «Deutsche Welle» замовляла у мене карикатури про Україну, а українська ні. Теж така цікава редакційна логіка, яку я не розумію. Хоча я не хочу забирати хліб у Йолкіна, хай справно отримує гонорари.

Р. Кухарук: Але не потрібно віддавати свій. Ось у чому проблема. Які у тебе стосунки з Богом?

О. Смаль: Нейтральні.

Р. Кухарук: З його боку чи з твого?

О. Смаль: Я не настільки ортодоксальний атеїст, щоб громити церкви, але до самої релігії у мене скептицизм.

Р. Кухарук: До церкви не ходиш?

О. Смаль: Ні, скрізь як естет.

Р. Кухарук: Дивишся на малярство? Слухаєш хор?

О. Смаль: Так. Але я не дуже люблю православну архітектуру. Можливо це непатріотично. Я люблю ґотику. Як не дивно, люблю мечеті. От наша трошки архітектура й фреска душить. Чому я вважаю, що це одна з наших цивілізаційних проблем. Більшість архітектури нашої церковної – це є абсолютна копія візантійської. Але візантійську архітектуру будували з урахуванням того, що то була дуже сейсмічна територія. Звичайно, вони міцно стоять на землі. Якщо гепнуться, то щоб недалеко впали.

Р. Кухарук: Але козацькі церкви…

О. Смаль: Відступили від канону, так. Але у загальному, ці катедральні собори – це копія. Вони трошки на нашій території ковпаком сприймаються. Хоча ми стоїмо на гранітній платформі, і могли б ґотику гнати вгору без проблем.

Р. Кухарук: Що є то є.

О. Смаль: Але тема релігії… Знаєте, я не можу назвати Бога всесильним і милосердним. Щось одне. Була у мене виставка у Києві, у Будинку торгівлі, і паралельно там був концерт гумористів. Запросили на цей концерт дітей- інвалідів. Багато, кілька десятків. Вони на цих візочках гарні, розумні, діти, які щиро все сприймають. Вони нещасні через свій церебральний параліч. Якби я був Богом – це мені було б нігтем поворушити й вони були б здорові. Ні потрібно якісь бази підводити, що це були гріхи предків, у минулому житті вони були недобрі. Зроби ж, чого ти? Одразу б стільки народу за тобою пішло. Ні, не клеїться. Так що, моя точка зору співпадає з точкою зору декана церкви у Дубліні – Джонатана Свіфта. Він дуже справи релігії знав добре. Я його дуже люблю як письменника. Він сказав: «Ми всі достатньо релігійні, щоб ненавидіти один одного, але недостатньо релігійні, щоб любити».

Р. Кухарук: Він був дуже згідливим.

О. Смаль: Життя таке. Не занадто воно надихало його на оптимізм.

Р. Кухарук: Як ти ставишся до своїх почитателів твого таланту і робіт? Як із ними спілкуєшся?

О. Смаль: Більшість людей, із якими я спілкуюсь, здається їм щиро подобається те, що я роблю. Навіть така специфічна структура, як Фейсбук, там деякі люди мене дивують. Вони страшно мордуються, що у мене якісь конфлікти, що там якісь порохоботи повзуть. Там є така чудова функція, клац! Тебе не бачать, ти не бачиш. У мене, майже  3000 френдів, люди які приблизно сприймають світ як і я.

Р. Кухарук: Аж 3000?

О. Смаль: Ну так вже набігло.

Р. Кухарук: А ти казав, що Майдан тобі дорогий тим, що ти перестав себе почувати  самотнім.

О. Смаль: Мабуть, це таки правда. На Майдані, це ж навіть парадоксально говорити про це, єдине місце, де я відчував себе у безпеці, під час цих страшних подій. Вмикаєш телевізор і бачиш такий жах, здається  – це кінець. Коли ти приходиш туди, знаходишся усередині, розумієш -- цю спільноту зруйнувати неможливо. Хоч танком. Врешті решт, так воно й трапилось, навіть не дивлячись на ту кров. У ФСБ з ментальністю українців прорахувались.

Р. Кухарук: Ну Путін не розуміє.

О. Смаль: Там сидять дурні структури, які пишуть інструкції.

Р. Кухарук: Але й поляки не розуміють української нації. Здавалося б поляки, цивілізовані, європейські. Ні. Волинь їх мучить. Вони ухвалюють закон. Уже річниця ухвалення закону. Вони там відзначають на державному рівні. Ми українці – зарізяки. Ми порізали на своїй території військові поселення в часи війни. Який це геноцид?

О. Смаль: Тоді і я можу перейти на крик. Можу згадати. Хату мого діда і все село спалили поляки.

Р. Кухарук: То ми маємо ухвалити такий самий закон? А операція «Вісла» чого варта?

О. Смаль: Так. Мій дід розповідав, що коли поляки палили, село на другому березі річки стояли німецькі машини з німцями. Вони спостерігали й не вмішувались. Виходить, що це була така нейтральна підтримка. Я теж можу підняти крик, я згадаю кров, згадаю хату й село, яких, до речі, й досі немає. Вони спалені.

Р. Кухарук: Знаєш, мені здається, що ми дуже спрощуємо. Все, що в шовіністичний Польщі проти України – це все Москва, Кремль. Та ні!

О. Смаль: Своїх дурнів там теж вистачає.

Р. Кухарку: Дурнів, не дурнів, вони бачать креси, бачать історію. Коли приїхав у Варшаву, уперше в житті, я зловив себе на думці, що там немає пам’ятників нашим. Тому, що вони не їхні герої. Я з розумінням до цього поставився. І те, що поляки два роки тому видали повністю повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба» своєю мовою, це теж багато про що говорить. Я коли йшов по Варшаві, відчував себе представником своєї нації, який не приїхав у  кайданах, як ворог їхньої нації. Як злочинець, яких вони багато привозили, четвертували, карали й знищували. Не приїхав як герой поеми І. Франка «Похорон», де монолог зрадника своєї нації. З одного боку зрадника, з иншого хитрого українця. Я приїхав як представник своєї нації у Варшаву, я міг із ними говорити нормально. Це дуже вартує, але поляки не бачать української нації. «Ви зіпсовані поляки, говорите зіпсованою польською мовою», а москалі кажуть, що «ви зіпсовані росіяни, говорите зіпсованою російською». Це йде з двох боків. Дуже важко. Ці роздають паспорти, і ті. Ті дають карту росіянина, ті поляка.

О. Смаль: Це як моя мама розказувала. Батько й мама вчились ще у польській школі. Волинь же ж була під поляками. Вона розказувала, коли була перерва, то вона була спільна для польських середняків, якими заселяли українські території. Вони виходили, говорили, звичайно, між собою на українській, а поляки з такою пихою й неповагою «Цо то за язик?» Геополітична помилка у Польщі. Можливо в них теж синдром. Колись відбувалася від можя до можя, була майже імперія, велика держава в Європі.

Р. Кухарук: Назва їх партії «ПІС», дуже сильно надається до московського матюка. Я це використовую для арґументації їхнього глупства, але вони не розуміють ментальности українців, вони не розуміють Юрія Липу, коли він писав «Призначення України». При цьому він видав цю книжку у 1936-му році, коли уже українці у 20-му столітті програли все, що могли. Вона дуже оптимістична. Він каже, що українці завжди будуть вирішувати своє українське питання на Майдані, це їхня традиція. Так воно і є. Хто у нас був диктатором? Був Сагайдачний, був Хмельницький і Мазепа. Три диктатори у козацьку добу. Княгиня Ольга, яка 18 років правила залізною рукою. Це всі диктатори, які були. Але це така диктатура… Вони все одно йшли назустріч війську, посполитим, шукали компромісу. Їх могли в будь-який момент змістити, знищити.

О. Смаль: Можливо полякам було варто Шевченка почитати, трошки перефразувати. Проте що Польща впала і вас придавила разом.

Р. Кухарук: Розумієш, Іван Франко, який працював з цими всіма польськими демократами, поетами, їм добре пояснив, коли написав «Поет зради» про А. Міцкевича, який є литвином етнічним, який зрадив свою націю і возвеличив пихату Польщу. Написав про зраду Словацького і Міцкевича. А у нас навіть Гоголя назвати зрадником своїх важко. Може він і хотів, але він не міг. Він написав багато речей, які проривали українство. Я собі уявляю, нам легко сьогодні, маючи свою державу, маючи свободу у своїй державі, розмислювати, засуджувати. А ви поживіть у той час, коли вас висилають на 10 років без права писати й малювати через дурного царя, який не розумів, що означає змалював портрет у поемі. Він думав, що він намалював його портрет. Без права писати й малювати 10 років для творчої людини…

 Це дуже цікаво й важливо, але я собі уявляю, якби Т. Г. Шевченко залишився у своєму рідному селі. Не вивезли б його пани, не приїхав би молодий Енгельгард, не забрав би його у козачки, тому, що він був гарний й меткий хлопець. Не потрапив би Шевченко до Санкт-Петербурґа, що тоді б з нього було? Що було б з Олексою Розумом? Вони ж прості селяни з села. Що було б зі Сковороди, якби він не мав талантів, голосу. Що було б з Гоголем, який би залишився у своєму містечку на Полтавщині? Треба й на це зважати. Гоголь взяв українську Націю, використав імперську культуру, і тепер цілий світ знає про Україну.

О. Смаль: Цікаво, петербурзький період і український період у творчості. Настільки вони різні. Душевний український і моторошний петербурзький.

Р. Кухарук: Він дивився очима українця. А московське -- воно сіре й недолуге. Українське прекрасне й веселе, життєрадісне.

О. Смаль: У Мертвих душах, я так підозрюю, багато персонажів схожі на його українські прототипи, але жодного персонажа немає світлого. Цікаві факти, а де головний герой «Мертвих душ» Чечиков первинний капітал заробив? У Радивілові.

Р. Кухарук: У Радивілові на Волині.

О. Сммаль: Так, він же ж там клерком був на митниці й контрабанду добре кришував. Це факт відомий.

Р. Кухарук: Потім Гоголь поїхав до Риму, потім у Єрусалим, набрався духовного світла і написав геніальну книжку «Вибрані місця з листування з друзями» і видав у Московії. Московія його не зрозуміла. Ні слов’янофіли, ні западники, ніхто.

О. Смаль: Не знаю. Мене трошки жахають автори, які починають писати про ідеальний світ. Коли цей ідеальний світ починають будувати на території абсолютно непридатній для цього, виходять лише успішні розстріли й силовики. А ідеальний світ не виходить. До речі, я не так давно перечитав «Місто Сонця» Томаззо Кампанелли і зрозумів, що більшовики К. Маркса не читали. А ця книжечка лаконічно виказала структуру комунізму -- у сірих хламидах, усі строгі, усі по розпорядку працюють, усі сплять, лише суди праві, які звинуватять, якщо проти щось маєш.

Р. Кухарук: Мені здається сучасні українці не цінують те, що мають. Коли наші іноземні гості приїжджають до Києва, чи в Україну, вони дивуються -- яка країна, як добре й гарно. А наші дивляться на дороги й инше. Усім незадоволені.

О. Смаль: Мені, як карикатуристу особливо тут складно. Того, що уже функція така, карикатури політичні вишукувати. Я не хочу перетворитись у точило для ґільйотини. Щоби ні в нікого не виникало бажання від того, що я малюю, когось знищити, порвати, спалити. Досить посміятись, подивитись.

Р. Кухарук: Наприклад, «Ви нам дали безвіз, але не дали грошей». То ви хочете, щоб вам дали можливість подорожувати світом? Вам спростили процедури, то ви ще хочете, щоб вам ешелон євро дали, щоб ви ще й мали за що? То самі якось шукайте можливості, рухайтесь.

О. Смаль: Я згоден. Більшість українців працюють важко, не менше ніж європейці. Вся проблема цілком марксистська, неправильно ділиться дохід національний. Якісь згрібають все, а инші нічого. Цю проблему потрібно вирішувати якось.

Р. Кухарук: Це проблема правлячого бидлячого класу. Його потрібно знищити, розформувати, усунути від влади і сформувати новий правлячий клас, на нових засадах. Не потрібно вигадувати велосипед. Як Європа живе? Вона формує свій правлячий клас. Все дуже просто.

О. Смаль: Я колись здуру послав свої карикатури на конкурс, який проводила Верховна Рада. Назва якась хитра була. «Висвітлювання діяльности Верховної Ради у засобах масової інформації». Вони прийняли, навіть довелось мені якийсь приз дати. А запам’яталось мені з цього всього: призи отримали якісь реґіональні кінокомпанії, які висвітлювали діяльність депутатів. Так солодко та ласкаво. Після того у готелі «Київ» був фуршет, який, чесно кажучи, мені у горло не ліз. Така вже поляна, такі душевні люди. Але за державний рахунок!

Р. Кухарук: У нас кожного дня якийсь день. День асенізатора, День Юриста, ще чогось. І всі районні адміністрації по Україні відмічають ці дні. У них у бюджеті є кошти на торжества, на фуршети, на грамоти й нагороди. Це величезні гроші, які недоотримує учитель, лікар, хвора людина, бідна, яка потребує цього. Дуже красномовний приклад. Канадці зняли фільм «Гіркі жнива». Чудовий фільм, потратили 20 мільйонів доларів. Зробили чудовий екшн, щоб показати світові, що таке голодомор. Приходять на презентацію цього фільму перший віце-прем’єр, міністр культури, віце-прем’єр з гуманітарних питань. Вони як бідні родичі, вони нічого не могли сказати, аби забезпечити прокат цього фільму по Україні. Ну бодай щось зробіть! Канадці витратили 20 мільйонів доларів на проект. Натомість перший віце-прем’єр міністр Кубів дарує кожному з них коштовний, великий, кольоровий альбом про Майдан. Де Кубів на барикаді, де він там, сям. Совісті нема у людей. У цього правлячого бидлячого класу немає совісти. Тому й розподіл такий. Ми можемо висловлювати претензії, але його утримує українське суспільство. Якщо ми висловлюємо до них, то ми маємо висловлювати й до суспільства. Й запитати: «А що ви утримуєте?». Наше суспільство делегувало свої повноваження на утримання футболу, ЗМІ, громадських організацій, політичних партій, телебачення, радіо олігархам. Тобто суспільство сказало: «Крадіть! 10% від вкраденого вкладайте у ці сфери». Коломойський вкладав у футбольний клуб «Дніпро»? Вкладав. Забрали у нього «Укранафту», фінансування припинилося, бо нема відки красти. Зараз Суркіса візьмуть, почухають де не треба, припиниться фінансування клубу «Динамо». А суспільство не готове це все утримувати.

О. Смаль: Був на світі такий румунський письменник-драматург Йон Караджале. Гуморист кінця XIX- початку XX століття. Мені довелось на конкурсі на тему Караджале його почитати. Соромно зізнатися, але до того я його не читав. Довелося щось шукати у нас.

Р. Кухарук: «Як каруца виглядає?»

О. Смаль: Мені оповідання дуже сподобалося. Про якогось багатого румуна, до якого звертаються революціонери: «Потрібні гроші». Він дістає засаленого гаманця, дістає з калитки гроші, бере розписку, виділяє гроші. Усі «ура» герою. Проходить час, революція перемогла. Відкривають пам’ятники героям революції. Звичайно, у перших рядах той пан. Звичайно, він з тою розпискою прийшов, гроші повернув, але як герой революції отримав концесію на залізниці.

Р. Кухарук: Тобто добре заробив.

О. Смаль: Все як у нас!

Р. Кухарук: Зрозуміло, пане Олеже. Чим ви потішите свого глядача? Що буде? Які виставки, альбоми, книжки?

О. Смаль: Загадувати дуже важко. Виставки регулярно й постійно. Будете у Бельгії, заходьте, буде десь виставка. Будете у Румунії, там також. Ув Ірані, у Туреччині. В Україні, якщо у мене вистачить ентузіазму й фінансів, то буде й тут. Я, мабуть, з меценатами не по тому боці Хрещатика ходжу.

Р. Кухарук: Не вмієш. Найми собі менеджера.

О. Смаль: Заглядайте у Фейскбук. Якщо буде щось нове, необов’язково моє, а навіть буде щось від моїх колег, які дуже успішно працюють на світовому ринку. Хороші, класні хлопці. Ну і я теж сподіваюся. Ми переможемо!

Р. Кухарук: Дякую Вам, пане Олеже.

Нагадаю глядачам. Це програма «Тримай живе слово». У нас в гостях був експерт «Українського клубу» - карикатурист Олег Смаль. Програму «Тримай живе слово» спільно творять «Український дім», «Український клуб», «Інститут політичного управління».

Пам’ятайте, життя коротке, нація – вічна. До зустрічі.

До друку підготував Володимир ШТЕРНОВ.