ПАНОРАМА

Микола АДАМЕНКО: МІЙ ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ У ПОЕЗІЇ І В РОМАНІ – Я САМ

Микола АДАМЕНКО: МІЙ ЛІРИЧНИЙ ГЕРОЙ У ПОЕЗІЇ І В РОМАНІ – Я САМ
Відповіді на анкету СУЧАСНИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Чи можете Ви чітко  означити своє місце в літературі?

 

  Мені  не так просто відповісти на це запитання через складність моєї біографії та творчого шляху.  Але спробую – через самоаналіз  і через читацькі відгуки та критику.

 Уважаю, що у моїх поезіях є художні знахідки, які щось доплюсовують до загальнолітературної скарбниці. Звичайно, це вимагає детального аналізу мого творчого здобутку.  Але я пошлюся на деякі приклади.

 Почну із зіставлення.

 Якийся дотепник, характеризуючи діяльність першого президента незалежної України Леоніда  Кравчука, створив такий собі напівгумористичний вислів: «Леонід Кравчук  не боїться дощу, бо він  може між дощинками проскочити».

 По суті цей вислів можна назвати художнім відкриттям, тим паче, що він став загальновживаним висловом  і в такий спосіб збагатив наше усне мовлення.

 У якійсь мірі дотичним до цього (згадка про дощ) є мій катрен із першої моєї збірки «Повінь»:

 

Коли мене в Київі злива застане,

Я йду навпрямки, не ховаюсь:

Завжди наді мною розкішні каштани

Свої парасольки тримають.

 

 Це витворена мною така собі художня формула.

Щоб розкрити суть цієї формули, потрібно, може, кілька сот слів.

  Ще  одна мініатюра, яку б теж можна назвати поетичною формулою за її асоціативність:

 

Тривоги над світом звелись,

Вкорінені в шрами планети,

Напружно націлені  ввись,

Неначе на старті ракети.

І я поміж ними стою,

Тугими обвіяний бурями –

Весь зібраний, наче в бою,

Весь справжній, неначе під кулями.

 

Щоб засудити афганську авантюру радянського уряду, вдався до такої ( по суті езопівської ) формули:

 

Коли від сина не було листа,

Озвався обрій голосом грози.

Наблизився до нас Афганістан

На відстань материнської сльози.

 Політична ситуація  (початок 80-х років)  змушувала  творити подібні формули. Так, у вірші  «Квіти» ішлося про нівелювання особистости у такий спосіб: спочатку -  образ   багатобарвних квітів,  сила і краса яких у тій багатобарвності. І от знову формула:

 

Туляться квіти

Плечем до плеча –

Місця під сонцем

Усім вистача.

 

  І таких формул, наприклад, у збірці «Повінь (1985 р.) – на кожному кроці.

 У наступних збірках (часів так званої Ґорбачовської відлиги та часів незалежности) такі формули уже більш конкретизовані, наприклад:

 

 

                   *

 

Підкрутив козацькі вуса,

Хвацько степом кружеля

Той, що кров смоктав зі Стуса

Й  Симоненка Василя.

 

                  *

 

Коли ти, ниций і нікчема,

Кричиш, що любиш Україну –

Отруйна є

Твоя любов.

 

                   *

 

Коли прив’яла козацька сурма

І кров’ю стекла Україна,

Сказала Москва:

«В ногах правди нема –

Ставай на коліна!» 

 

  На мою думку, подібних формул достатньо у  моїх поетичних мініатюрах (в основному катренах), а також майже у кожному містяться у двох збірках катренів  «У центрі світу» та«На терезах часу»,  а також у кожній із виданих мною поетичних збірках...

 Про мене то там, то там увиразнюється думка:  «Талановитий, але не розкручений». Може, воно й так. Тільки ота «рокрутка» у значній мірі залежить від власної ініціативи. Але маю вдачу, що не здатна  таку ініціативу народжувати. Отож маємо те, що маємо.

 А щодо инших чинників... За  моїми підрахунками для рубрики «Література про Миколу Адаменка»   у різних джерелах

(колективних збірках, моїх  книжках, енциклопедіях, антологіях, довідниках, засобах масової інформації мається понад 200 публікацій про мене, починаючи з 1985 року. І серед того списку  остеннє –ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОРТРЕТ МИКОЛИ АДАМЕНКА Романа Кухарука – найбільш аналітичний виклад (2018 р.).

 Щодо моєї прози, то в кількох повістях, новелах, оповіданнях та 5-ти частинах роману «Закон – тайга» менше можна відшукати якихось несподіваних художніх знахідок, зокрема і у романі, але там є пізнавальний матеріал по певних історичних смугах (головні герої роману проходять через тривалу часову смугу). Мабуть, найбільш  ефективною ( і не лише у пізнавальному плані) є перша частина роману та низка новел і оповідань.

  Уважаю, що особливістю моєї творчості є злиття у поезії ліричного героя і автора , а у романі усі перипетії головного героя Дмитра Четвертака по суті узяті цілком з моєї біографії.

 Отож з уже сказаного можу зробити висновок, що якусь таки нішу у загальному літературному процесі  моя творчість  займає.

 

 2. Ставлення до класики. Кого бракує в літературному обігу?

 

 Стосовно дореволюційної класики, то вона піднята на висоту часом, аналізована й переаналізована. Для мене вона уже як святиня, як символ. І його художню вартість не можна міряти сучасними мірками – те може скидатися на кощунство.

  До радянської літератури моє ставлення неоднозначне.

Визначаю і поетів, і прозаїків, і драматургів того періоду

за рівнем таланту. Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Юрій Яновський,  Андрій Головко, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола  Бажан...

Можна продовжувати список.  Але важко визначити, кого із них можна назвати класиками. Правду кажучи,  уподовж багатьох років   у мене не вистача мужності будь-який твір із названих авторів прочитати. Отака біда. Може, це пов’язано  з моїм віком, а може – із життєвим шляхом.

 

3. Чи бракує  Вам ринку продажу книжок та ринку авторського  права  в Україні?

 

Для двох поетичних збірок, виданих за радянського часу,

ринку вистачало.

 Для  понад десяти книг, виданих за часи незалежности України,  ринком може бути лише базар. Здається, жодного примірника із виданих книг за часи незалежности я не продав, у тому числі й із 1000 примірників  «Вибраного».

Все роздарував.

 

.4. Охарактеризуйте стан сучасної української поезії, назвіть імена.

 

 Сучасна поезія – як сучасне життя: нема стабільности, порушені правила і навіть закони. Найбільша авторська насолода – не бути схожим ні на кого і ні на що. Читача ніби й не існує. І сам автор уже  немов себе не чує. Натискає на комп’ютерні клавіші бездумна рука...

 Оце така моя розкустрана формула сучасної поезії. Здається, поети вирвалися на волю, обірвавши ланцюги, що здавлювали шию (таке вже було у 20-х роках 20-го століття).

 Але це лише частина від цілого. А в цілому – усього намішано:  є поезії, написані в традиційному стилі, є модерна поезія, а є суміш.

 Та суть не у стилі, а у мірі таланту автора. От, скажімо, Леонід Талалай. Послуговується  традиційним стилем. Але яка потужна енергетика  у кожній поезії! І не лише у словах, а і між словами і десь у глибині, як у підводній частині айсберга!

 А поезія Ліни Костенко теж немов традиційна. Але влада над словами абсолютна. Авторка знає, яку силу у яке слово вдихнути. А у результаті – емоційні вибухи. А отже і широке визнання, хоча дехто з молодих поетів дещо скептично дивитьтся на оту традиційність.

 Та суть , повторюю, не у стилі, а у хисті і впливі на душі читачів.

 Звичайно ж, у цьому поетичному розмаї є сила справжности і безсилля наслідуваности, є й бездумна гра у зовнішню ориґінальність.

 Однак у молодій поезії (не обов’язково коронованій) трапляється неймовірна енерґетика, часом ускладнена  усвідомленням неймовірної складности і самої людини, і життя узагалі. І це змушує вишукувати (чи випрацьовувати) засоби, щоби оту складність відтворити.

 Але, замість того,  трапляється ріжне трюкацтво, ускладнення задля ускладнення.

 А ще помітне  наближення поезії до музики. І якщо автор талановитий, то, не дивлячитсь на те, що слова ніби перетворюються на ноти чи инші музичні елементи, емоційний вплив такої поезії вражає. Таке я знаходжу у поезії Емми Авдієвської, Сергія Жадана, Романа Кухарука та ін.

 Для мене залишаються у пам’яті і в душі (у ріжній мірі) опріч названих, Василь Симоненко, Василь Стус, Микола Вінгранівський, Дмитро Павличко, Тамара Коломієць, Дмитро Іванов, Світлана Короненко, Наталка Поклад, Павло Вольвач, Юрій Рибчинський, Галина Гордасевич, Маріана  Кияновська, Тетяна Дзюба...

 

 5. Охарактеризуйте стан сучасної української прози.

 

У сучасній прозі такого  розмаїття, як у поезії, на мою думку, не спостерігається. Може, додався такий вид прози, як щоденники (денники),  якими широко послуговувався Петро Сорока та ті, хто його наслідував (напр. Степан Попович з Тернополя). Також увиразнюється проза у формі сценаріїв. Але й у звичних рамках посилюється психологічна наснаженість образів, менше деталізації, більше філософських узагальнень, більше мускульності у фразах. У зв’язку з пострадянською розкутістю мислення і свідомости помітне поєднання реалізму з фантастикою, часом навіть із містикою, відчутне переосмислення далекої і не дуже далекої історії, а також етичних і моральних засад.

 Надійно тримається в пам’яті проза Василя Шкляра, Богдана Гориня, Василя Захарченка, Юрія Мушкетика, Володимира Дрозда,  Сергія Плачинди, Івана Просяника, Любові Пономаренко, Валентини Мастєрової, Валерія Шевчука, Петра Сороки, Володимира Сапона, Григора та Григорія Тютюнників, Людмили Таран, Григорія Штоня.

 

6. Охарактеризуйте стан сучасної драматичної літератури.

 

  На жаль, нині із творчістю сучасних драматургів я мало ознайомлений. Із фраґментарного ознайомлення роблю висновок, що у 20-х роках 20 ст. відбулися позитивні зрушення у драматургії. Але у наступні роки ті зрушення були нівельовані, ту нішу заполонила корнійчуківщина. А нині відбувається немов повернення до кращих надбань двадцятих років.

Можу лише  назвати  мені відомих авторів драматичних творів. Це Богдан Жолдак, Софія  Майданська, Богдан Мельничук, Іван  Перепеляк.

 

 7. Чи здатна українська література не просто вижити в лавині бездуховності, яка вкотре захопила спільноту, а створити індивідуальні стації супротиву?

 

 Справа не лише у лавині бездуховности, а  й у знеціненні літератури узагалі  через можливість видавати твори низької художньої якости тим, хто має достатньо фінансових можливостей.

 Єдний можливий супротив такому станові  - писати такі твори, які не можуть пройти не поміченими, а також активно популяризувати такі твори.

 

8. Яким вам бачиться майбутнє української літератури?

 

 Останні два запитання майже тотожні, принаймні близькі за суттю. До відповіді на попереднє запитання  можу додати таке:

 Покладаю надію на рівень викладання української літератури у школах та вузах,  а ще на зменшення безталанних творів через втрату бажання писати такі, бо вони не приноситимуть їх авторам ні слави, ні грошей. Отож ті, що мають надзвичайний талант, будуть працювати над своїми творами на повну силу(попри усе назване) і напишуть такі потужні твори, які поновлять авторитет художньої літератури.

 Але тут без підтримки держави, як кажуть, без політичної волі такий процес може  затягнутися.

 

 

           Микола Адаменко,

м. Сосниця

на Сіверщині.