Україна
ПАНОРАМА

Надія ПОЗНЯК: українська література – криниця у затінку дерев на шовковому шляху

Надія ПОЗНЯК: українська література – криниця у затінку дерев на шовковому шляху
відповіді на анкету письменника СУЧАСНИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
  1. 1.   Чи можете Ви чітко означити своє місце у літературі?

 

Так, українська  поетеса. Це для автобіографії. І досить гучно. Насправді - твердий початківець з нахилом до непрісного традиційного віршування. Для себе виставляю професійні стандарти. Що з цього виходить? - судити читачеві.

 

 

 

  1. 2.   Ставлення до клясики. Кого бракує у літературному обігу?

 

 Нормальне ставлення. Без класиків ніяк. Це орієнтири. Це як у споживанні їжі: перш ніж у присутності королеви дозволити собі взяти гарячу курячу ніжку рукою, щоб відкусити смачний шматочок м’яса,  спочатку треба  блискуче засвоїти вправлятися з печенею за допомогою виделки та ножа, і головне - не переплутати, в якій руці тримати виделку. Так і в літературі.     Кого не вистачає?.. Наприклад, книг моїх земляків, котрі мешкають поза межами Сумщини.

Мені не подобається, що забуваються деякі імена, постаті, особистості... Сучасники дбають про себе. Нашарування часу. Залишаються одиниці.  Я не можу чітко відповісти про обіг, але впевнена, що дуже багато з того, що зараз припадає пилом у бібліотеках, через два-три десятиліття, якщо не раніше, підпаде під перевидання, як ноу-хау. Особисто я для себе відкриваю імена. Це як років десять тому була глибоко вражена романом «Місто» Валер’яна Підмогильного, так і при читанні на сторінках Інтернету «Блакитного роману» Гната Михайличенка, - у душі ніби квітка розпускалася. До речі роман - мого земляка.

Беру свою Сумську область. У літературному плані я її тільки вивчаю. Узимку 2018-го відвідали кімнату-музей при школі у селі Пустовійтівка Роменського району. Наповнення музею - інформативні стенди та особисті речі письменників Леоніда Полтави та Йосипа Дудки. Потім Павло Грабовський. Теж Сумщина. Біографія така, що можна серіал знімати. Організовували туди не одну поїздку. Знаєте, чесно, є у тому селі, звідки Павло Арсенович родом, а це село Пушкарне, що тепер називається  Грабовським, щось магічне. Потім була Верхосулка, де провів свої дитячі роки Олександр  Олесь. Мені не подобається, що отакі маленькі літературні музеї, по-суті, животіють. Можливо, тепер з «громадами» щось зміниться. З одного боку ніби добре, що питання вирішуються на місцях. Так, ми, нащадки, земляки, самі повинні дбати про свій город: класики дивляться на нас згори. І все ж варіанти меню «Як не забути класика»  варто пропонувати централізовано.  Класики – це атланти.

 

  1. 3.   Чи бракує Вам ринку продажу книжок  та ринку авторського права в Україні?

 

Питання, на яке не відповіси одним словом чи  реченням. Ринок... А в мене перед очима  город, на якому без ретельного догляду та поливу культурним рослинам не пробитися. Не можна випускати книжки з елементарними граматичними і логічними помилками. Парадокс, але такі книги читають, зачитують. Їх анонсують. Їх, врешті-решт, фінансують і видають.

Як же поету продати свою книжку? Продати себе?   Існує стійка мода на певних авторів. Колесо запущено. Так було і буде.  Хто знає, що ти геній у літературі? Той, хто бачить у тобі конкурента? Хто знає, окрім тебе, що ти видав книгу? Твоя родина.  Одного разу мені сказали: «Популяризуючи книгу, ми популяризуємо автора».  Книги без автора не буває. Десь я прочитала, що це автор дає роботу редактору, коректору, художнику, видавцю, продавцю, критику, журналісту… Якщо ж автор в одній іпостасі – і швець, і жнець, і на дуді гравець, то велика вірогідність  зайти в стан на кшталт внутрішньої мізоґінії.

 В мене відчуття, що я стою над прірвою: попереду немає нічого. Поезія вмирає. Справа у тому, що, наприклад, у Берліні у книжкових  крамницях вірші в очі не кинулися. Можливо, ми не там ходили... Тобто, що там пропонують читати, а отже, на що є попит? Мемуари, історичні романи, детективи, любовні історії. Знайшли одну книжечку з неримованою поезією. Ціни для берлінців нормальні. І потім у них не так багато книг у твердій палітурці (рядова книгарня). Але й у нетвердій обкладинці видання виглядають добротно і ошатно. У них там читають. Пасажири у потягах не зациклені на смартфонах або ґазетних кросвордах: вони тримають у руках книгу. Тримають бережливо, дбайливо гортаючи сторінки. Мені те нагадало радянські часи. Нас від першого класу налаштовували: «Кращий подарунок – книга». 

 

  1. 4.   Охарактеризуйте стан сучасної української поезії, назвіть імена.

    Точно не відповім. Українська поезія є. Розвивається у бік Європи. І це такий час. Імен не назву. Все на рівні  індивідуального сприйняття.  По-друге, прекрасних сучасних поетів більше, ніж ми уявляємо. Проблема у тому, хто про них знає?  Це з одного боку. З іншого - початківець має кудись прийти за досвідом. А саме -  в літстудію з вимогливим професійним керівником.

 

 

5.Охарактеризуйте  стан сучасної української прози, назвіть імена.

Радує те, що україномовних книжок стає більше. Вибір є. Не люблю попси, конкретно у прозі. Український роман прорветься у світ. І прірва, яку я відчуваю перед собою – це наша зона турбулентності.

 

6.Охарактеризуйте стан сучасної української драматургії, назвіть імена.

 Враження таке: п’єси є – вистав немає. Імена? Наприклад, фіналісти «Коронації слова».

 

7.  Чи здатна українська література  не просто вижити  в  лавині бездуховності, яка вкотре  захопила спільноту,  а створити індивідуальні стації спротиву?

 Українська література  - це культурний конґломерат. Порода.

 

8. Яким Вам бачиться майбутнє української літератури?

 

Впевнена, що українська література закохає в себе людство. На неї чекають. Це та криниця у затінку дерев на траєкторії «Великиго шовкового шляху».

Надія Позняк,

м. Суми.