ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кропивницька Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Січеславська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
ПАНОРАМА

ЧИ САМОРЕАЛІЗУЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКЕ Я?

ЧИ САМОРЕАЛІЗУЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКЕ Я?

 

 

Далекого 1997 року центр СВОБОДА СЛОВА провів цікавий круглий стіл, у якому взяли участь достатньо відомі сьогодні особистості. Виклад сього кругляка оприлюднено у №№5-6 за 1997 рік у журналі КИЇВ.

Уважаєме, же і сьогодні та давня розмова не втратила своєї актуальности.

У розмові участь взяли  політологи Сергій Моругін, Сергій Лінецький, Олесь Доній, Олексій Голобуцький, Віталій Чепинога, Наталя Артемова, Віталій Кулик, письменники Евгенія Кононенко та Тимур Литовченко, музикознавця Олена Дьячкова. Модерував Роман Кухарук.

КУХАРУК: Тема сьогоднішньої розмови – можливість самореалізації у сучасних умовах. Про що. Власне, ідеться? Ідеться насамперед про ріжні аспекти самореалізації особистости, же між собою перетинаються.  Один московський початкуючий анархіст Алєксєй Цвєтков якось зауважив, же кожна людина має комплекси і має можливости самореалізації.  І коли комплексів багато, а самореалізації обмаль – св своєрідні ножиці розривають людину на частини.  Отже, проголошував той початкуючий анархіст: МІНІМУМ КОМПЛЕКСІВ, МАКСИМУМ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ.  Звичайно, є ріжні рівні самореалізації  -- сімейний, побутовий, сексуальний, творчий, політичний. Самореалізація є багатоликою. Але що се є насправді і з чим його їсти? І чи є, зрештою, можливості у сучасній Україні для самореалізації?

ЧЕПИНОГА: кожна людина ставитьб собі певну планку, тобто створює собі ідеали, і досягнення сих ідеалів і є самореалізацією. Що ж до можливостей – то вони, безперечно, є.  людина не може бути вільною від суспільства, але самореалізація залежить від неї самої. Тобто можливість самореалізації лежить не у площині суспільства, а у площині особистости.

ЛІНЕЦЬКИЙ: Віталію, як на мене, проблема розпадається на два великих аспекти самореалізації: а. суспільством б. поведінкою самої людини. І у залежності від того, яких пропорцій набувають сі аспекти, залежить те, яка детермінація у якому суспільстві превалює. Якщо суспільство демократичне, то більше залежить від самої людини, а якщо суспільство закрите, то у ньому все залежить від оточення.

ЧЕПИНОГА: Можливо. Проте у площині самореалізації людина завше залишається для себе самодостатньою.

ГОЛОБУЦЬКИЙ: Проектуючи проблему на сучасну Україну, бачимо парадокс – зовнішня неможливість смореалізаціїякраз штовхає молодих людей до самореалізації. Сьогодні ми маємо простір для праці – замість того. Аби поважними спудеями, ми пишемо книжки, створюємо партії тощо.  І се не так уже й погано. Хоча зараз треба мати силу волі а бути до певної міри циніком, бо таке життя.

ЛИТОВЧЕНКО: Я письменник і тому говоритиму про творчий аспект самореалізації. Фантастам і за попереднього режиму, і за нинішнього дуже важко пробитись а видатись. А моя самореалізація – се мої книги. Я хочу, аби їх читали уже сьогодні.

МОРУГІН:Мушу уточнити – є самореалізація внутрішня і самреалізація зовнішня. Усе залежить від того, яку мету перед собою ставить людина, чого вона прагне. Але тут є ще одна проблема. От – тарабах – і людина само реалізувалася. А далі що?

ДОНІЙ: як на мене, суспільство, де усі без винятку мають змогу само реалізуватися – се комунізм. Тобто утопія. Такого суспільства просто не може бути. За умов соціалізму не мали можливости само реалізуватися найчесніші. Бо самореалізація навіть у тих жахливих умовах була можлива. Лиш се, звичайно, вимагало певного конформізму. Олексій Голобуцький має рацію – зараз треба бути найпротивнішим, інакше нічого не досягнеш. Чи буде можливість змінити се суспільство. Аби і слабкодухі могли себе зреалізувати? Я не певен.

МОРУГІН: а ті, же усе життя боролися з режимом чи загинули у таборі (Стус, наприклад), -- невже сама боротьба з режимом, же не дає само реалізуватися, не є формою самореалізації?

ДОНІЙ:Є. але ми знаємо імена одиниць. А тієї маси, же тихо здалася, спилася, ми не знаємо.

КУХАРУК: Я хотів би звернути увагу на таке – зв’язок між внутрішньою та зовнішньою реалізацією своїх можливостей. Мовлять, же якби Ґітлер був задоволений ув особисирму (читай: сексуальному) чи творчому (малярство)житті, то він би того не накоїв, же накоїв.

ДОНІЙ: Сублімація досліджена Фройдом до нас.

ЧЕПИНОГА: Мусимо визнати, же сьогодні суспільство диктує людині, спонукає її до самореалізації. Тобто людина бачить, що її оточує, і відповідно діє.

ЛІНЕЦЬКИЙ: Як на мене, наша розмова поступово переміщується з площини самореалізації у площину суспільних ідеалів. А тут уже варто визначитися із поняттями. Кожен із нас, присутніх тут, у самореалізації бачить зовсім ріжні речі. Бо прижиттєва реалізація кардинально відріжняється від реалізації посмертної.

ГОЛОБУЦЬКИЙ: Очевидно, визначити чітко, що воно таке є зараз, неможливо.

КУХАРУК: Саме тому ми й обговорюємо се питання.

ГОЛОБУЦЬКИЙ: співвідношення внутрішньої а зовнішньої  самореалізації мене хвилює давно.  Якось одна дівчина зауважила, же, мабуть, усі політики є імпотентами.  Я політику не покинув, але був змушений призадуматись. Чи справді те, чим я зараз займаюся, відповідає моїм думкам а моїм бажанням? Я не певен того.

КУЛИК: справді, чи відповідає те, же ми робимо, нашим думкам, нашому внутрішньому світові? Режисер одного ліворадикального театру якось мовила, же кожен долар, кожен франк, же ми його беремо альбо платимо – се наша зрада нашим ідеалам. Жити чесно – значить бути повністю підпорядкованим суспільству. Як на мене, існувати – се значить бути сприйнятим. Мене цікавить не процес, а результат. Моя самореалізація – се мої книги. Можливо, се цинічно, але се так.

КОНОНЕНКО: тут прозвучало – от само реалізувався і що далі? Очевидно, самореалізація не має доконаного виду, се постійний процес. Або ж має доконаний вид тільки наприкінці життя. Як мовлено ув Івана Ґончарова: «Щастя – се не тоді, коли вийшло, а тоді, коли виходить». Що ж до цинічности, то необхідна її певна доза, бо можна себе просто втратити, тобто реалізуватися, але не так і не тим, ким збирався до того бути. Є чимало прикладів, коли люди мистецтва ішли на певний час у бізнес, аби підтримати мистецтво, і вже у мистецтво не повернулись. Зараз ми маєме проблеми иншого ґатунку, аніж ми їх мали за комісарів: тоді тиснула ідеологія, тепер – економічні чинники. Але зараз усе таки краще. Бо коли ти вільний духовно, ти ліпше, здоровіше себе почуваєш. Ну і така думка – одним штрихом: жінці заважає само реалізуватися сім’я.

КУХАРУК: А чоловікові?

КОНОНЕНКО: Чоловікові простіше, бо він чоловік.

МОРУГІН: Тільки сам художник знає, наскільки він само реалізувався у тому чи иншому своєму творі. Хай він буде хоч гіперреалістом – ніхто до решти не може той твір збагнути. У кого є мірило самореалізації – у людини чи у суспільства?

ДОНІЙ: Сергій Моругін має рацію: мусимо з’ясувати, що для людини важливіше: внутрішнє чи зовнішнє? Якщо зовнішні якісь атрибути, про що мовив Віталій Кулик, то самореалізувались Вучетич, Шолохов. Якщо ж розуміти  самореалізацію як ситнонім щастя, то тут треба прийняти твердження Романа Кухарука про те, же є ріжні рівні самореалізації – сімейний, сексуальний. Авраам Лінкольн мав значні бойові преремоги у війні, а рідна жінка його добряче лупцювала. Де момент самореалізації – на війні чи удома? І чи вони узаємопов’язані? І наскільки? Потім – є чимало людей, які прямують шляхом щонайменшого опору, деруться угору професійною драбиною, але не відчувають від сього щастя. То що ж основне – зовнішнє чи внутрішнє у самореалізації?

КУХАРУК: Скористаюсь лексиконом булгаковського Шарікова – обоє. Тобто – і те, і инше.

ЛИТОВСЕНКО: У мене особисто є два етапи самореалізації. Перший – се коли я пишу свій роман. І другий – коли його десь друкую чи видаю.   І сі два етапи взаємно пов’язані і один без іншого не існують.  Я не згоден чекати до смерти, аби мати славу чи відимість.

ГОЛОБУЦЬКИЙ: Приклад матеріального відображення самореалізації.  Уявіть собі мавпу, яка викопала яму, туди упав бик.  Мавпа го освіжувала, м’ясо з’їла, шкіру натягнула на себе.  Тепер вона виділяєсь у табуні. Потім робить наступні кроки у сьому напрямку.

КУХАРУК: Олексію, до чого ти ведеш?

ГОЛОБУЦЬКИЙ: Я веду до того, же навіть мавпа має матеріальний зиск зі своєї самореалізації. А нам, інтелектуалам,  сам Бог велів. Я переконаний у тому, же інтелектуальна праця мусить оплачуватись. Мені часто пропонують стати іміджмейкером партії чи якогось політика, але не підкріплюють се матеріально. Тобто я маю бути ситим уже одним тим, же мені таке запропонували – виявили, так би мовити, довіру.  Попри те, я хочу наголосити: єдність внутрішнього а зовнішнього у самореалізації мусить бути. Се є нерозривна єдність.  Той, хто має тільки внутрішню самореалізацію, може жити і у місті, і на острові, але він нікому не потрібен, він і сам собі не потрібен.

КУХАРУК: Дозволю собі повернутись до твердження Сергія Моругіна про доконечність, разовість самореалізації. Справді, у світовій  літературі є два романи – МАРТІН ІДЕН Джека Лондона та ЗИМА ТРИВОГИ НАШОЇ Джона Стейнбека, головні герої яких,  мучаться, чогось прагнуть, досягають всього і їм далі жити нецікаво.  Вони з’ясовують для себе механізм успіху, механізм існування суспільства, який змащений підлістю а пахне не трояндами.  Виходячи з сього, мушу зауважити, же кожна людина живе ілюзіями – минулими чи майбутніми.  Олексій Голобуцький мовив про мавпу, а я мовлю так: уявіть собі  людину, яка сидить ЗАРАЗ і думає про те, як їй було кайфово ВЧОРА чи як їй буде класно ЗАВТРА. І  у той сам час ЗАРАЗ (тепер, тут) проминає.  Бути щасливим, як на мене – жити повнокровно а реально кожну свою хвилину.  Їж і відчувай смак їжі, спілкуєшся – відчувай  насолоду від того, чуєш музику – тішся, же не глухий, бачиш картину – тішся, же не дальтонік. У сьому полягає задоволення-самореалізація-щастя.

АРТЕМОВА: Я би хотіла наголосити на тому, про що мовила пані Евгенія Кононенко.: процес самореалізації – се постійний розвиток.  ЛЮДИНА ВЕСЬ ЧАС ЧОГОСЬ ПРАГНЕ, не зважаючи на досягнення.  А коли вона зупиняється на досягнутому, то розпочинається зворотній процес – процес деґрадації.

КОНОНЕНКО: Якщо трохи підсумувати сказане усіма, то треба зауважити, же ми справді не можемо жити тільки духовним, мусимо жити і матеріяльним.

КУХАРУК: «НЕ продається вдохновіння, та можна рукопис загнать» -- як мовив Сашко Гарматний.

КОНОНЕНКО: Саме так.  Не ідеться про улюблену роботу, як мовили б  комісари, але якщо можливо, аби ти займався улюбленою справою а мав за се гроші – се було б чудово.  Нехай не золоті гори, але мінімум для нормального існування. Коли людина тратить себе  на щось важливе, що не приносить сього мінімуму, самореалізація утрачає у якости.

ДЬЯЧКОВА: Я теж спробую підсумувати, але на лексичному рівні.  Якщо згрупувати усі чільні лексеми, що вживалися на сьому кругляку,  то матимемо два підходи до проблеми, , два розуміння предмету  нашої розмови. Перше – самореалізація  як продаж себе – ринок, слава, куплять, не куплять, видадуть, не видадуть.  Друге – самореалізація як внутрішнє задоволення  від внутрішньої ж творчості – творчість дял себе , своє маленьке щастя, закритість для світу, можливість обійтися без суспільства.  Але ми подекуди вільно чи невільно підміняли поняття самореалізації поняттям самовираження. Отже, сама лексична система усе ставить на свої місця.

КУХАРУК: Очевидно. Ви будете сміятись, проте ми прийшли до висновку: є єдність форми а змісту, внутрішнього а зовнішнього, людини а суспільства.   І у сій повноті – суть самореалізації кожного  з нас а усіх людей загалом.  Що ж до суспільства, у якому маєме щастя існувати  -- воно нам дає можливість жити так, як ми хочемо.  Не в усьому, звичайно, але воно не відбирає  у нас права змінити  се суспільство, хоча і залишає се право за собою – і змінює нас самих.