ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кропивницька Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Січеславська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
РОЗМОВИ

РОЗМОВИ З КЛЯСИКАМИ: Анатолій ДІМАРОВ

РОЗМОВИ З КЛЯСИКАМИ: Анатолій ДІМАРОВ

 

Роман Кухарук: Отже, що таке читабельна література? Я особисто прозу ділю на рефлексійну а динамічну. На превеликий жаль, рефлексійна у нашій літературі чомусь переважа. Тобто герой у сій прозі думає, длубаєсь у собі, у собі блукає, твір переважно без сюжету а без діалогів. І се прикро, бо відлякує читача. Якщо подивитися на українську прозу за останні сто років, то читабельними у минулому сторіччі безперечно були Панас Мирний (як на мене, се письменник рівня Бальзака,Стендаля, Діккенса) та Іван Нечуй-Левицький (особливо його неперевершений славень свободі – роман МИКОЛА ДЖЕРЯ). На початку двадцятого  сторіччя читабельним був Володимир Винниченко. У час московської окупації – Павло Загребельний(принаймні досі його книжок у книгарнях а букіністах не знайти). З молодих теперішніх – Юрій Винничук. Чи не замало?

Анатолій Дімаров: Як на мене, Панаса Мирного читати набагато важче, аніж Івана Нечуя-Левицького. Принаймні для мене.

Роман Кухарук: А для мене – ні.

Анатолій Дімаров: От бачите, як ріжне читацьке сприйняття. Ріжні натури у нас, і ми по ріжному сприймаєме літературу. Що ж до Павла Загребельного, то найчитабельнішими його романами є Я БОГДАН а ПІВДЕННИЙ КОМФОРТ. Щодо першого, то він увесь пройшов проз серце автора. Сам автор мені якось признався, же сей роман забрав у нього чи не півжиття. І так воно і є.

Роман Кухарук: тобто у ньому переважає емоціо а не раціо?

Анатолій Дімаров: так. а читабельність – се емоції у першу чергу. Мусимо знати, же кожен по справжньому читабельний твір має у собі захований гачок з наживкою. І сю наживку читач моментально ковтає. У романі Загребельного такою наживкою є опис смерти Богдана.

Роман Кухарук: до речи, про детективи. Молоді намагаються іти у у масову культуруа пишуть детективи. Назову три імені а три твори: ТУПИК Андрія Кокотюхи, КЛЮЧ Василя Шкляра а ЧОРНА АКУЛА У ЧЕРВОНІЙ ВОДІ Станіслава Стеценка.

Анатолій Дімаров: талановито написаний детектив – се і є велика література. А Фьодор Достоєвскій – се ж суцільний детектив. Чи не так?

Роман Кухарук: безперечно. Але ж є закони жанру.

Анатолій Дімаров: ми про що мовимо – про детективи?

Роман Кухарук: ми мовимо про масову літературу.

Анатолій Дімаров: правильно. Але ж масова література – с ене тільки а не стільки детективи.  Джек Лондон – се масова література чи ні? А ТИХИЙ ДОН Міхаїла Шолохова? А УҐРЮМ-РІКА Всеволода Шишкова?

Роман Кухарук: добре. Поставлю питання дещо инакше. Чому в українській літературі доби московської окупації не було сильних фантастів а майстрів детективного жанру? Детективи писали тільки Володмир Кашин а Ростислав Самбук.

Анатолій Дімаров: та ні, то узагалі не література. Але справжній детектив у нас був – се роман І ОДИН У ПОЛІ ВОЇН Юрія Дольд-Михайлика.

Роман Кухарук: А українська фантастика? Василь Бережний невиразний, Микола Дашкієв а Володимир Владко – вторинні. Хіба Олександер Тесленко, проте, на жаль, рано покинув сей світ.

Аеатолій Дімаров: а Олесь Бердник?

Роман Кухарук: як на мене, його романи занадто штучні.

Анатолій Дімаров: так, його читати занадто важко.

Роман Кухарук: мені видається. Же більшість сучасних українських прозаїків переоцінюють свої можливостіі намагаються творити елітарну прозу, яка їм геть не дається до рук, замість того, аби писати добротну масову літературу. За приклад їм здебільшого слугують Франц Кафка, Джеймс Джойс, Марсель Пруст. Проте подекуди рівняються і на українських важковиків. Так, є Евген Пашковський а Вячеслав Медвідь, вони талановиті прозаїки, їх дуже важко читати, але вони такі є і се справжня література. Але намагатися се повторити – немудро а безперспективно. Всі т а к писати не можуть.

Анатолій Дімаров: коли я бачу потуги переймати написане не у нас, написане на иншому національному ґрунті, мені видається, же се є мавпуванням, подекуди навіть талановитим, але се усе таки своєрідне епіґонство. Справжній твір може вирости тільки на національному ґрунті, на своєрідному, же притаманне тільки сій землі а ніякій иншій. Ви подивіться. Кому дають Нобелівку – латиноамериканцям. Вони не наслідували англійців чи французів, а товрили своє – національне – і сим ся література неймовірно сильна. Хоча, поряд з сим, ся література близька кожному на землі, бо люди скрізь однакові. А у нас отсе епігонство – мо, то фороба, мо, промине,але дуже мені од того сумно а шкода тих молодих людей, же сліпо наслідують західні зразки. Се як модні штани. Так само маєме нині модну літературу.

Роман Кухарук: продовжуючи вашу думку, зауважу – українці вартують того, аби про них писали романи а вони могли у сих романах про себе прочитати.

Анатолій Дімаров: безперечно. Чому мені був неймовірно цікавим роман КЛЮЧ Василя Шкляра? Тому, же він написаний на нашому національному ґрунті, автор добре показав український побут а українську атмосферу сучасного міста. Там же жодної похибки нема, жодного фальшу. І хоча вам не подобаєсь фінал…

Роман Кухарук: так. Як на мене, автор у фіналі не туди завів читача.

Анатолій Дімаров: але все одно мені до кінця було цікаво читати. А щодо читабельности загалом. От візьмімо творчість Григора Тютюнника. Що, у нього є закручені сюжети? Що, він полоняє карколомністю подій?

Роман Кухарук: але у нього є дія, є діалоги…

Анатолій Дімаров: вибачте, у  деяких новелях навіть дії нема. Там є образи, там є характери. Там є неймовірно цікаві живі люде. Там ви прочитаєте фразу, і ув одній фразі деколи вміщено більше, аніж у романах деяких письмаків. Я особисто Григора Тютюнника можу читати а перечитувати десятки разів. Що ж до теперішньої української літератури, то, на мою думку, найчитабельнішим письменником є Володимир Дрозд. Такої самоіронії майже у кожному творія ні у кого із моїх колег більше не зустрічав. Особливо у його автобіоґрафічних творах. Або візьміть го СПЕКТАКЛЬ…

Роман Кухарук: так, але у Дрозда не усе рівноцінне.

Анатолій Дімаров: о, а ви назвіть мені бодай одного світового клясика, у якого геть усе рівноцінне.  І у Льва Толстого, і у Фьодора Достоєвского, і у Оноре де Бальзака… От читаю Бальзака. Особливо початки – такі уже понадто описові а занудні…

Роман Кухарук: до речи, італієць Альдо Палацескі у своєму романі СЕСТРИ МАТЕРАССІ добряче познущався з такого стилю. Але повернемось до теми. І візьмімо урешті Вашу творчість. що спонукало Вас писати романи про сім’ю, сімейну зраду, розлучення?

Анатолій Дімаров: з самого початку я писав абсолютно кон’юнктурні речі, у річищі так званого соціялістичного реалізму.

Роман Кухарук: ви се чинили свідомо?

Анатолій Дімаров: я се чинив як радянський журналіст, у якого принцип соцреалізму доведено до абсурду. Мені зараз соромно, але що удієш. Потім, особливо після абсолютно фальшивої повісти ВЕСНА У МОЄМУ СЕЛІ. Я відчув, же роблю не те а не так. ся повість дописувалася важко. через силу – фальш мстилась мені. Я бачив реалії Волині, коли на моїх очаї вішали борців за українську ідею, як о п’ятій годині ранку з воріт НУВД гнали нескінченну колону дітей, жінок, дідусів, а енкаведисти ішли обабіч, як есесівці (я можу порівнювати, бо, у партизанах бувши, я бачив і їх) – се так мене потрясло, же у мене у душі стався великий злам. Велетенський. Я більше не міг писати так, як писав доти. І узявся за на той час майже заборонену тему – сім’я з її проблемами.  Так з’явились романи ЙОГО СІМ’Я а ІДОЛ. Соцреалізм у мене ще проривався. Але комуністів я уже не оспівував.

Роман Кухарук: а ви не боялися звинувачень критики  у побутописанні, особливо се стосується містечкових історій.

Анатолій Дімаров:   критика тоді за ІДОЛА оголосила мене міщанином. Коли з’явилася стаття у газеті, мій дружок, колега по видавництву а заодно сусід (не полінилося, стерво) о п’ятій годині ранку розбудив мене і вручив сю ґазету. Розгромних статей було чимало. Особливо старався Овсій Круковець, його стаття називалась досить таки красномовно: ДЕ ДІМАРОВ БАЧИВ ТАКІ СІМ’Ї? мовляв, радянська сім’я такою бути не може, се для радянської дійсности нетипово.

Роман Кухарук: але ви свій перший роман трохи писали і з себе, наскільки я знаю…

Анатолій Дімаров: ні. ЙОГО СІМ’Ю я писав зі свого товариша, з яким працював у редакції ґазети. Він був калікою, обожнював свою красуню-дружину, же вистрибнула за нього заміж (бо уже носила дитинку), а потім, будучи типовою міщаночкою, потрохи його зраджувала. Цся та реальна трагедія лягла ув основу мого першого роману.

Роман Кухарук: скажіть, будьте ласкаві, от з Вашого письменницького досвіду, наскільки можна брати живих людей із реального життя і переносити їх у твори, чи природа – Бог – не мстить за се письменнику?

Анатолій Дімаров: я завше так чиню, се моя звичайна практика. У мене майже усі герої мають своїх прототипів, хоча иноді з нічого, невідомо для мене звідки, з’являються абсолютно незвичні для мене герої (наче люди, же зайшли, не подзвонивши, до хати). І вони, що цікаво, можуть стати найреальнішими у романі чи повісті.

Роман Кухарук: багато авторів рефлексійної прози  заявляють, же їм плювати на читача, же їм читач без потреби. Що ви можете сказати таким письменникам?

Анатолій Дімаров: що я можу сказать? Якщо тобі цікавий тільки власний пуп а ти його ціле життя описуєш – пиши на здоров’я, тільки мені читать про твій пуп нецікаво. Я маю свій, але я на нього не дивлюся ніколи. Але як уже пишеш – то складай написане до шухляди, а не біжи те все друкувати. Я уважаю, же се гра і вельми велика нещирість, бо кожен письменник бодай  підсвідомо прагне, аби го читали.

Роман Кухарук: багато письмаків неґативно ставляться до критики. чи справедливо се, і узагалі як ви до неї, сердешної, ставитесь?

Анатолій Дімаров: не зважаючи на те, же мене дуже багато чубили і мені не раз перепадало на горіхи, я уважаю, же критика – вельми корисна річ – навіть зла, навіть несправедлива.

Роман Кухарук: тобто критика для письменника продуктивна.

Анатолій Дімаров: для мене – так. от, до прикладу, Григорій Штонь. За характером, поведінкою він вельми нагадує Григора Тютюнника.  Се правдива людина, же не іде на жаден компроміс. Коли Штонь мовив щось про мою ту чи иншу книжку, то я бачив там більше, аніж бачив до того.і не ідеться про недоліки (їх мо зауважити і простий читач), просто Штонь дивиться далі, аніж я – і се для мене вельми важливо.

Роман Кухарук: а що є для вас спілкування з читачем? Ви відповідаєте на їхні листи, зустрічаєтесь з ними?

Анатолій Дімаров: я щасливий тим, же у мене ціле горище захаращене листами читачів. Листи є всякі, але я і такими листами задоволений. Листи від читачів свідчать, же мене ще дехто читає, і се приємно. Щоправда, є і нюанси. Після видання двотомника споминів приходять листи звідусіль із проханням надіслати. Я і розіслав, але на се у мене пішло дві пенсії. Такий час і таке життя.

Роман Кухарук: добре. Та повернімось до теми читабельности. Чи можете Ви назвати десять читабельних прозаїків за сто років української літератури?

Анатолій Дімаров: ви мені пробачте, але українська проза чомусь у більшости своїй нечитабельна. Якщо брати клясику, то навіть там читабельних речей дуже мало – мляві заспіви на кшталт «Село лежало серед розлогих байраків», відсутність повноцінних діалогів. І найприкріше, же наша проза на подібне грішить і зараз. О ся млява, позбавлена м’язів фраза – найбільша причина нечитабельности.

Роман Кухарук: а инша причина – живі діалоги. У нас дуже мало письмаків володіють такими діалогами.

Анатолій Дімаров: теж правда. Я з вами згоден. Але діалог важко писати.

Роман Кухарук: важко, але ж треба.

Анатолій Дімаров: треба, безперечно. Я, коли бачу, же збиваюся на загальну балаканину і у діалозі не проглядається образ людини, я такий діалог з твору просто викидаю.

Роман Кухарук: однак передати конфлікт, суперечку без діалогу неможливо.

Анатолій Дімаров: та є інший ґандж – полюбляють наші автори посадити героїв за чашкою кави чи коньяку і змушувати їх вести розмови до посиніння – аж поки читач не посиніє. Се так звана інтелектуальна проза. Я її не утну ніколи, але вона потрібна, і дай Боже жеби вона була.

Роман Кухарук: от ви мовили про українську прозу, же вона аморфна а нечитабельна. У нас же є проблема того, же по справжньому своєї прози і знаєме. Я зараз працюю над книжкою літературних портретів УКРАЇНСЬКИЙ СКОРОПИС. У процесі праці відкриваю для себе дивовижні явища у прозі: повісті З МАТЕМАТИЧНОЮ ТОЧНІСТЮ, ГОЛУБИ ДО СОНЦЯ, ЗЕНЯ А СЛАВКО Левка Різника, повісті ЧИСТОТІЛ, КИЛИМ НА ТРИ КВІТКИ, РЕПЕТИЦІЯ та БЕНЕФІС Ніни Бічуї, новели та романи ПТАХИ У ВІДКРИТОМУ МОРІ та ПОЛУМ’Я ТОПОЛІ Анатолія Колісниченка, оповідання а роман БАЗАЛЬТОВІ ОСТРОВИ Наталі Околітенко, повісті ПОЛИНОВИЙ ВІТЕР, СИН та ВДОМА Олександера Васильківського, повісті РОСА, ГАВЕРТІЙ, романи КАНАЛ, ВАТЕРЛІНІЯ та ЧЕРВОНА РИБА Івана Григурка, романи ЛИПОВИЙ ЦВІТ СОРОК ПЕРШОГО, СТОЛОЧЕНЕ ЖИТО Богдана Бойка, ЗЕМЛЕДУХИ Миколи Рябого, ЖВАНЧИК Володимира Бабляка, ДИКИЙ МЕД Леоніда Первомайського, ЗОРІ Й ОСЕЛЕДЦІ а ПОСЛАНЕЦЬ ДО ЖИВИХ Віктора Міняйла, ЛЮДИ ЗІ СТРАХУ, ДОДОМУ НЕМА ВОРОТТЯ, ПОЛТВА Романа Андріяшика, ГІРКА ЯГОДА КАЛИНИ Михася Ткача,  КОЛИ ЗАГОВОРИТЬ КАМІННЯ Дмитра Кешелі, САД П’ЯНИХ ВИШЕНЬ а НІЧНИЙ ІМПЕРАТОР Ярослава Павлюка, ЗЕМЛЕТРУС Софії Майданської, новелістика Миколи Кравчука, Миколи Григорова, Володимира Кезлі, Василя Левицького, Івана Захарченка, Василя Бондара, Володимира Тертичного, Івана Яцканина, Степана ганущина, Єви Бісс…

Анатолій Дімаров: а візьміть Ірину Вільде. Я у неї пройшов велику школу читабельности. Ви подивіться, як вона починає кожен свій твір. Саме від неї я збагнув , що значить перша фраза для читабельности повісти а роману. І саме Ірина Вільде надихнула мене на першу фразу у романі І БУДУТЬ ЛЮДИ: «Хто б міг подумати, же Тетяна Світлична отак вийде заміж».

Роман Кухарук: отже, проза є, але не знаєме її. Причина – відсутність нормального літературного процесу, бо що мовити про читачів, коли навіть письмаки один про одного ледве чи знають. Сьому могли би зарадити часописи, але на сьогодні легально а загальнодоступно працює хіба журнал КИЇВ. А більшість – у якомусь глибокому підпіллі.

Анатолій Дімаров: цікаво, чому щоденні газети не друкують читабельну прозу з продовженням? Адже з історії журналістики нам відомо, як цінували щоденні газети твори західних клясиків, та й антон Чехов приходив до читача через ґазети.

Роман Кухарук: звичайно. се був би вихід, бо, скажімо, наклад УКПАЇНИ МОЛОДОЇ – понад 60 000.

Анатолій Дімаров: се було б непогано. І письмак був би задоволений, і видавець ґазети, і читач.

Роман Кухарук: і востатне запитання. Можливо, некоректне, але яке є – що Ви з написаного Вами могли б запропонувати своєму читачеві через сто а більше років?

Анатолій Дімаров: письменник не може реально оцінити свою творчість. я займаю якийся щаблик у літературі і не претендую на вищий. А деякі мої колеги не ждуть, коли їх оцінять нащадки – уже тепер уважають себе клясиками.

Роман Кухарук: але уважати а бути – се ж ріжні речі. хоча Сашко Гарматний міг собі дозволити мовити: «Я пам’ятник собі воздвиґ нерукотворний».

Анатолій Дімаров: а Тарас Шевченко собі не дозволив і сього не сказав. Хоча я не знаю, хто більший пам’ятник собі створив.

Роман Кухарук: у Шевченка інше, на сьогодні архіактуальне:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні…

Анатолій Дімаров:

Та не однаково мені

Як Україну злії люде

Присплять а потім у вогні

Її, окраденую, збудять,

Ох, неоднаково мені.

Ось що він сказав і сим він великий. Пушкін собі воздвиґав пам’ятник, а Шевченко – ЗАПОВІТ:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.

Яка се людяна річ. Неймовірно людяна.

До друку підготувала Оксана Михальчук.

КУР’ЄР КРИВБАСУ, №№125-126 2000.