ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Львівська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Львівщина

Утворена:4 грудня 1939 року

Код КОАТУУ:46000

Населення:2591579

Площа:21833 км²

Густота населення:119,54 осіб/км²

Поштові індекси79ххх

Телефонні коди:+380-32

Обласний центр:Львів

Райони:20

Міста обласного значення:9

Міста районного значення:35

Райони в містах:6

Смт:34

Села: 1849

Селища:1

Селищні ради:34

Сільські ради:632

Номери автомобілів:

Інтернет-домени:lviv.ua; lv.ua

Обласна влада

Адреса:79008, м. Львів, вул. Винниченка, 18

Веб-сторінка:ttp://www.loda.gov.ua

Голова ОДА:Горбаль Василь Михайлович

Рада:Львівська обласна рада

Голова ради:Сеник Мирослав Петрович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
ПАНОРАМА

РИМАРУК, КОМПЛЕКС ГОГОЛЯ-ЯНОВСЬКОГО, ДАЛІ НЕ БУДЕ

РИМАРУК, КОМПЛЕКС ГОГОЛЯ-ЯНОВСЬКОГО, ДАЛІ НЕ БУДЕ

 

Якось зібралися шанувальники українського слова. Завели мову, зокрема, і про українську поезію. Короткочасну а песимістичну дискусію («се суцільні сантименти», «мізерні наклади», «поезія існує лише у кількох, основних, мовах, на те вона і поезія») – підсумувала катеґорична репліка: «Далі не буде».

Спершу подумалося, же чув таке уже не раз, же «бути чи не бути» -- вічне питання, яке існує для усіх а усього, же час шанувальників минає – однак якейся прикре, недодумане, давне почуття не давало спокою.

Усе ж загадкові сили керують нашим життям. Випадково того ж вечора зайшов до книгарні, випадково побачив двотомник листування Миколи Гоголя-Яновського, випадково відкрив листа до Миколи Щепкіна, і посередині сторінки, знову випадково, прочитав: «Бережіть себе від сентиментальности і стережіться. Почуття з’явиться само собою, за ним не бігайте; біжіть за тим, як би стати володарем себе…»

Пригадався 1979 рік. Сірий рік, же завершував сіре десятиліття. Тодішні «шанувальники», сентиментальні сім десятники, насолоджувалися життям, не обтяжуючи себе. Як мовив Джойс в УЛІССІ тягарем відповідальности. Одним із тих «шанувальників» був і автор сих рядків, котрий у той рік мав за душею усього один комплекс, умовно названий КОМПЛЕКСОМ ГОГОЛЯ-ЯНОВСЬКОГО.

Так, Гоголя-Яновського. Того самого Миколи Васильовича Гоголя-Яновського – ґеніяльного сина української нації, зачинателя знаної у світі московської літератури, же поставила московитський народ чи не у перші ряди світового естетичного поступу.

Вагань було, а мук вистачало, коли, переобтяжена шкільною середньою освітою, душа таки поєдналася з рідним українським словом.

А так тягнуло перед тим відректися а податися слідом за своїми знаменитими ренеґатами до Санкт-Пєтєрбурґа.

Раптом гостро подумалося, яку ведмежу послугу вчинив українцям автор МЕРТВИХ ДУШ. Раптом подумалося, скільки поколінь українських поетів, прозаїків, драматургів у громах дискусій, у тишах кабінетів шукали у душах своїх вагомі аргументи права на життя, повноцінности маломосковського слова, маючи на протилежній вазі терезів такий уражаючий приклад, такий тягар як творчість Миколи Гоголя-Яновського. Згадувалися, безперечно, і окремі репліки Миколи Васильовича, же їх він полишив нащадкам. Скажімо, же «для усіх слов’ян мусить бути святинею мова Сашка Гарматного». Чи його, щоправда до гидомирности несправедлива фраза про Тараса Шевченка: «Дьогтю забагато, навіть більше, аніж самої поезії».

І пригадалося, скількох і з якими утратами сей комплекс таки переміг.

І скільки їх, і з якими втратами перейшло рубікон?

Цікава тема для розвідки…

Але ще цікавіше, напевне, спробувати розібратися, чи відповіли ми собі до решти на таке питання нині, у час ще одного відродження української культури?

Здається, же ні, не відповіли, бо наша інтеліґенція виявилася внутрішньо не готова до переродження. За винятком одиниць, але винятки тільки підтверджують загальне.

Досі не відповіли, бо досі не навели ладу у власних душах. І сентиментальні ще, і провінційні, і амбітні не в міру. Щось напевне коїться у тій комірчині душі, де мала би бути сповідь а покаяння, такі утрати часу, такі катеґоричні заперечення власного історичного досвіду, таке уперте уникання потреби самопізнання, такий катастрофічний брак освіти, така незрозуміла відсутність потягу до самоосвіти, якийся страх (чи що?) сказати собі усю правду.

І саме таку спробу сказати собі і нам усю правду робить Ігор Римарук у своїй другій збірці поезій УПРОДОВЖ СНІГОПАДУ.

Одразу відкриємо свої карти: поезія Римарука (Кордуна, Воробйова, московитського Жданова) – дуже непроста для читача. А тому ми не рецензуватиме її у звичному сенсі сього терміну. Се справа фахівців. Ми ж, як відзначили, займаємомеся роздумами…

Чи не уперше після ще одного чергового летаргійного сну українського слова (1967-1987), один із покоління, же формувалося у застійній атмосфері сімдесятих, Ігор Римарук піднімає питання про національну самосвідомість культури.

На перший – шанувальницький погляд – про яку національну самосвідомість культури можна вести мову, коли п’ятдесятимільйонна країна досі вагається у правомірности свого національного існування? І найзагадковіше те (повернімося до інтуїції, до емоцій) що уже можна – ніхто з сокирою коло шиї не стоїть. Хоча б у сні, але се вже не має жадного значення. «Скам’янівши в самітніх літах, ніби грудка землі в хустині, він і нині під ранок у снах помиратиме в Україні». Трагічні слова. у сих словах – трагедія цілого покоління, покоління вісім десятників, же йому судилося пережити сімдесяті.

«Казав, що мов килим ти витканий». Так, нинішніх тридцяти…п’ятилітніх, же у рік космічного польоту Юрія Ґаґаріна ішли до першої кляси, а у роки новітніх репресій виходили у світ широкий з атестатами незрілости, як мовить Римарук – «ткали». Тканням на душах займалися учителі у школах, професори у вишах, функціонери на комсомольських зборах. Молода людина шукала повітря, шукала хоч якого небудьнатяку на вільне мислення, на усі питання  мала готові відповіді, поволи утрачала своє обличчя. Вони не мовили, не сміялися, не співали. Озираючись щокроку, берегли свої унутрішні скарби. Хто які. Брежнєвські діаґрами росту      електроенергії, нафти, кількости молодих спеціялістів уселяли у несформовані, деформовані душі голий оптимізм, переконували слабших розумом невідомо у чому. Найнеобізнаніші ішли  у видавництва, пхаючи перед собою цинічні паротяги. Найобізнаніші мовчали. Ромами вандрували з масками на обличчях, жили собі такими а-ля-Штірліцами, уникали дискусій, не читали ґазет, не передплачували журналів. Се був для них святий час, від п’ятнадцятирічного, коли усе основне у житті кожного має відбутися, роки, з яких кожна індивідуальність стартує у самостійну роботу. Довкола нічого не відбувалося. Вони не знали, хто вони, у чиїй Вітчизні живуть. Покоління дипльомованих підмітайлів. Їм брехали на кождому кроці, а вони слухали і мовчали. Хтось улаштовував свято зрілости, вечір відвертих розмов, вилітав з універу -- у кращому разі. А ся страшна низка абсурдних смертей. Усім відомий Василь Симоненко та нікому не відомі маляр Борис Жданюк та прозаїк Ігор Чарочкін. Не витримували найсильніші, найталановитіші, лідери безчасся. Двадцять років у музичній скриньці. А музика – грім оплесків.

Отака правда сього покоління.

І ось приходить прозріння. У багатьох тільки тепер.

Один із тих, хто зі щитом – Ігор Римарук. Саме тому так уважно читаєсь сьогодні  ся збірка, бо у ній правда тих надто безнадійних років. «А там потойбіч диму безімення, хтось катуляє через каламуть: так добувають душу – не прощення, так ноги обморожені ідуть». Таку школу закінчили восьмидесятники, школу, згубну і для трієчників, і для відмінників, і для учителя.       

Ніяких поетичних шкіл, зрештою, не існує. Школа існує тільки одна, і її чітко визначив Андрій Тарковський. Се школа незалежности внутрішнього світу, же дає внутрішню свободу, якій ніщо а ніхто вже не може перешкодити перемогти у найжахливіших умовинах. Поет має тільки себе і свій світ, свою совість, а більше нич. Він – мов тонко настроєнй інструмент, же уловлює фальш у самому зародку. А тих фальшивих мелодій, на превеликий жаль, у нашому прекрасному сьогоденні ще вистарчить на всіх.

Якщо уже закінчити розмову про школу, то в українській поезії не варто шукати учителів Римарука. Се формальні пошуки. Римарукові учителі – се уся світова культура, же відіграє основну ролю у сучасній поезії.

І ще одне зауваження, коли уже завершувати мову і про покоління Римарука. У шістдесятників була віра. У вісім десятників такої віри давно нема.  Біль є, розгубленість, крик, упертість – усе що завгодно, опріч віри. Душі зім’яті, переполовинені сими самітними літами. Ще треба часу а часу, аби осмислити «звалище потрощених скрипок», з’єднати подерті струни а віднайти нову віру. «Лише б недобрий зір, як постріл, не вихлюпнув на світ кармін і не затис у цівку простір, допоки догорить камін». «Людям недодано» -- мовив Міхаїл Бахтін. Недодано спокою, ночей, щастя, дітей, віри, справедливости, надії – людей окрадено.

Нам недодано й основного – недодано знань.

А без психольоґічної Европи і далі в Україні не вивітриться із наших душ провінціалізм, кріпко сидітимуть усілякі внутрішні комплекси, брак незалежности у мисленні, брак загальної культури, брак інтуїції, же її дає отся загальна культура. Живемо у місті, а пишемо про село, якого не тямимо, роздумуєме над долею містечок. А мали би проаналізувати трагедію сучасного міста, виписуєме портрети героїв у надто тлустих, як дял сучасної світової прози, романах, а психольоґії людини не тямимо навіть приблизно. Саме тут корені відсутности у більшости уласної гідности а гордости, корені конформізму, такого популярного у нашому суспільстві. Самі, своїми руками душами перетворили те святе місце, де живемо, у провінцію. У самому центрі Европи – і провінція. Дикий абсурд. А з якими муками ідеме на самостійний крок, скільки разів озирнемося, почухаєме потилиці та й не ступимо сього кроку. Усе одно – у багно, як мовлять шанувальники. Не тямимо, що таке самостійний крок, що се таке – мати у душі усі переваги – моральні, психо-фізичні – власної позиції.

Але хто ж винен, же сидимо по самі вуха у багні?

Самі й винні. Кожен зокрема. Кожен.

Отакі у нас шанувальники. Не знають і не хочуть знати своєї – трагічної – історії. Історія будь-якого народу трагічна.не знають своєї прекрасної мови. Українська – непрестижна. Се ще дикіший абсурд. Не тямлять, урешті-решт, самих себе, своїх внутрішніх скарбів а можливостей. Відтак – уже леґендарні наші і амбітність, і провінційність, і сентиментальність, як і все инше.

«Може , стежка навспак? Може. крок твій невлад зі століттям – важкий – та невлад?» Такий діаґноз прочитуєсь у рядках поезій Римарука. Як і прочитуються і рецепти.

Лікування просте. Тільки освіта (хоча б само) може стати рятівним колом для усіх нас. У иншому разі народ зникне, пропадуть нереалізовані генетичні багатства і опиниться наша «наша бідна  єдина Україна», «виникла гейби комета Маломосковія», як мовив Микола Гоголь-Яновський, у ЧЕРВОНІЙ КНИЗІ. Першою записана не буде, але однією з перших – точно. Потішимо хоч сим своє самолюбство.

«Втретє крикне сова. Ваші руки зітнулись і – нікого ніде – лиш віки, що зімкнулись, ніби двері метра, защемили рукав.»

Усе, же можна переказати, не є поезія, мовив Осіп Мандельштам, бо там, де виявляється співмірність твору з переказом. Там простирадла не зім’яті, там поезія, так би мовити, і не ночувала.

Ми не випадково характеризуємо поетику Ігора Римарука таким ненауковим, нефаховим словом, як – прочитується – бо сю поезію і справді не можна переказати. Зміст Римарукових ідей лише прочитується, і у сьому їх сила.

Римарук намагається увільнитися від слова «безлюдність», він тримає себе на віддалі від свого ж слова. йому тісно у вербальних рядах. Він усе полишає між поетичними рядками: у тире, комах, крапках,   а то й узагалі у порожньому, білому як сніг, просторі сторінки, де мусиш мовчати. Перекажеш, поясниш собі – і губиш безнадійно.

Римарук не бігає за своїми емоціями, йому орґанічно чужий сентименталізм, же тяжіє майже над усім (за вийнятком острівців) українським поетичним материком, бо поет сповна володіє собою. Він усвідомлює себе – же завжди найважче.

Римарук пише без натхнення не тому, напевне, же така у його творча манера, а тому, же сього вимагає його творче а людське надзавдання. Поет аналізує, чіпко а прискіпливо, украй складну а заплутану ув історії світової поезії ситуацію. Римарук аналізує поезію, якої – після усіх історичних катаклізмів і сього мерзлого сторіччя зокрема – і не повинно було давно бути. він строгий а точний у своїх поетичних конструкціях, полишаючись щослова саме українським поетом.

Не заглиблюватимуся у проблеми поетики на рівнях майбутніх пошукань світової поезії – і в ті нереалізовані ще можливості, які дасть їй, світовій поезії, саме реалізація внутрішніх можливостей українського слова. скільки загадкових рядків тільки у Тараса Шевченка, же їх ще не оцінено, на які не звернули увагу науковці, бо, може, ще не прийшов той  час, коли душа дійде до уже написаного слова. Се тема окремої розмови…

Висловимо тільки гіпотезу, що вихід на світову арену сучасної української мови – «як цілого, як ситеми», як мовив Осіп Мандельштам –справа  не такого вже далекого майбутнього.

«Пастернак неясний як поет, тобто неясний загалом» -- написав Ґєоґій Адамовічь у чудовому аналізі над популярного нині у світі Владіміра Набокова (ОКТЯБРЬ, 1989, №1). Поставимо і собі запитання – чи ясний загалом Ігор Римарук?

Перечитайте уважно УПРОДОВЖ СНІГОПАДУ, і, запевне, збагнете, же ні. Римарук далеко не ясний. Він вірить? Звичайно, як поетові без віри? Але скільки сумнівів. Він кається? Так, але його каяття уже у минулому. Він себе знає? Поза сумнівом, але попереду ще дуже довга дорога до себе. Він добрий? Аякже, але доброта його з кулаками. Тому його краще не чіпати.

«Зоїлове перо гарцює в нетерпінні. У клясиків – інфаркт: гряде якесь нове, могутнє покоління. Та виявилось -- жарт».

Уже не до жартів, коли Римарук переходить до любови. Така лірика в українській поезії ще рідкість: психольоґічно вивірена, з бездонними глибинами філософських, біблійних, історичних підтекстів. Перечитайте любовну лірику СНІГОПАДУ: «Се ж які сади тоді цвіли», «Принижує, бо знає, же кохана», «темні легкі сніги» -- але якщо захочете збагнути головне у такого кшталту ліриці, тобто як ставиться поет до жінки, то поверніться до однієї поезії, перлини уже і не Римарукової, а перлини світової літератури – дай Боже, аби хтось її добре переклав: «Я не знаю, звідки ти прийшла…»

Римарукова поезія – се тонкі ґраціозні водорости, що хилитаються у СОЛЯРІСІ Тарковського, се хмари української ночи, же їх жене вітер у місячному сяєві, се місяць Гоголя-Яновського, Чехова, Булґакова, се снігопад із райдужною павою. Тільки без розкоші чистих тих снігів.

Федеріко Фелліні може дозволити собі порозкошувати у сяючих просторах чистого мистецтва, мистецтва для мистецтва, може зосередитися на вірі (у Бога? У чорта? В людину?) забувши про політику. Римарук не може сього вчинити. Надто багато у наших душах питань. На які досі жоден із нас не дав відповіди. Ще надто мало хто вірить.

Коли дамо собі відповідь, повіримо (у Бога? У чорта? В людину?) – підемо далі. А поки що тупцюєме на місци.

Таким людям як Римарук сьогодні незатишно, холодно. Таким людям тепер найгірше. Їм, і тільки їм, своїм словом вигрібати авґієві стайні цинізму, же осіли у наших душах.      

Який основний нерв поезій Римарука? Невлаштованість? Так. але й не тільки. слова його трагічні. Але в них – надія. Надія на нове слово. надія на нову віру.

А ж так щасливо починалося се мерзле сторіччя для українського слова. Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко, Евген Плужник, Олександер Архипенко, Володимир Вернадський, маючи у душах своїх козацтво,Сковороду та Шевченка, готували ґрунт для прориву набутої народом етики на арену світової естетики.

І враз…

Соловки.

1933.

УКРАЇНА  В ОГНІ.

ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ.

Убивство Василя Симоненка.

1972.

Зашморг Григора Тютюнника.

Самогубство Івана Волошина.

Самогубство Віктора Близнеця.

Самогубство Василя Діденка.

Убивство Володимира Івасюка.

І премії Шевченка.

Страшно.

Хтось мусив прийти і мусив сказати, же страшно.

«На диво мало довкола віри у силу духовного відродження україни. і скрізь прагнення силою проводити те, же може провоитися тільки життям» -- писав Володимир Вернадський ще на початку сторіччя.

Що відтоді си змінило? Змінилося усе, бо змінилися ми. пережили ж такі прокляті роки. І вижили…

Усе отсе ясно прочитується у поезіях Римарука.

Наводити приклади до своїх  вільних роздумів із книжки Римарука, гадаю, більше не варто. Відкрийте УПРОДОВЖ СНІГОПАДУ навмання – і знайдете приклади. Саме у поезії такого рівня і варто шукати відповіді на наші пекучі запитання – пекучіших не буває. Саме поети такого рівня і розуміють більше, і бачать далі: «і – ніби жартома – говориш: зачекай, коли для стрічі вологу шпарку в мерзлому сторіччі продихають легкі вуста письма».

І дай-но Боже. тоді повернемося до нашого комплексу Гоголя-Яновського і збагнемо, же Микола Васильович відкрив не тільки і не стільки Московію Московії, а й Україну – Україні.

Ярослав Павлюк.

ЖОВТЕНЬ, жовтень, 1989.