ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кропивницька Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Січеславська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
ПАНОРАМА

ЩЕМКА, НЕ ПРОМИНАЮЧА МАНДРІВКА

ЩЕМКА, НЕ ПРОМИНАЮЧА МАНДРІВКА

Коли відходять друзі, то душу переповняють спогади. Вони обступають живими фрагментами минулого, яке на загал строкате. Коли це видиво зникає, натомість приходить черствість.

 Моє серце переповнює радість, коли триває мандрівка у спогади. Виринає з пам`яті Чоколівка. Місцина Залізничного району міста Києва, вся з хатами затоплена в зелені, з протяжними і коротенькими вуличками. Там, зовні не виразно, постає помешкання Віктора Могильного, батька майбутнього цікавого поета, Аттили Могильного. Але сам інтер’єр малюється в очах маленькою, тісною кімнатою, де невеличкий простір займає дитяче ліжечко. В ньому лепетала маленька Дзвіночка, а по хаті турботливо метушилася дружина Аврелія, мадярка, родом з прикордонного Ужгорода. У бесіді часом випурхували угорські слова, на які Віктор теж відповідав, поблискуючи усміхненими очима. Туди, на Чоколівку, було запрошував мене з Олесем Шевченком після засідань на літературній студії «Сурма», яка довго не протрималася, як і сама слобідська Чоколівка. Сім`я Могильних отримала квартиру у п`ятиповерховому будинку на Хуторі Відрадному. У ті роки отримати двокімнатну квартиру для Могильних після чоколівської тісноти було розкішшю. Туди, до щирої гостинності господарів прибивалося багато цікавого товариства і створювався сам собою якийсь осередок вільнодумства.

Доки ми з Олесем Шевченком перебували в армії, до Могильного прихилилося багато нових друзів, з якими ми радо перезнайомились, у чомусь доповнюючи одне одного. За той трирічний строк у Могильних народилося друге дитя, з якого і виріс майбутній поет Аттила. У величному Володимирському Соборі ми охрестили Аттилика, ставши з Олесем Шевченком названими батьками, кумами Могильних.

 Десь у ті часи і заприязнився з нами Станіслав Вишенський з цікавими, метафоричними віршами. Віктор його ніжно називав Вишенькою, а ми Стасиком. Я тоді працював на пароплавах і, перебуваючи в рейсах, не часто долучався до нашого молодого товариства. Але щоразу, повернувшись з Херсона до Київа, не пропускав можливості відвідати Могильних та літстудію «Молодь», коли співпадали дні засідань.

У ті роки за вільнодумцями пильно стежили працівники КҐБ і всі ми були в них на оці і на слуху. По Україні зловісною хвилею час від часу прокочувалися арешти. Так з нашого гурту вихопили у свої лабети й Олеся Шевченка. У Львові відбувся показовий радянський суд над трьома так званими політичними: Олесем Шевченком, Віталієм Шевченком і Степаном  Хмарою, куди ми з Могильним були долучені свідками. Після того наше обережне вільнодумство перекотилося у літстудію «Молодь». Там ми і перетиналися з Вишенським. Але найпрозоріше в пам`яті закарбувалася наша зустріч на поминках Вікторової дружини Аврелії. Після якоїсь там поминальної чарки Станіслав запитав: – Васю, ти ще пишеш вірші?

 - Так, - кажу, – пишу, але ось два роки пролежав доробок у Миколи Сома в «кабінеті молодого автора» і ніякого зрушення.

- Давай видамо твою книжку – були його слова.

Я, звичайно, збадьорився. Вишенський вже, після видавництва «Веселка», працював у журналі «Дошкільне виховання». То ж, як годиться, з пляшкою оковитої і своїм «талмудом» сторінок на двісті прийшов до редакції.

У кабінеті поруч зі столом Станіслава сидів десь нашого віку молодий чоловік. То був Василь Рубан.

Вишенський, відкривши товсту теку, схопився за голову, вдихнувши дух від злежаного різнопаперового стосу. Потім, мовчком погортавши, звернувся до Рубана:

– Ну що, Васю, допоможемо Солов`ю зробити книжку?

Рубан на згоду посміхнувся. І так розпочалася робота. Хлопці читали, багато відкидали, цілими строфами, скорочували і повертали на доопрацювання. Після наполегливої праці потрохи підростав передрукований доробок. Я на свої вірші, яких назбиралося біля сотні, став дивитися іншими очима. Якось Станіслав взявся перечитувати зроблене і, мабуть з поганого настрою, вилучив біля десяти як недовершених. Тоді Рубан, коли Вишенський десь пішов у справах, посміхнувшись сказав:

– Ти, як будеш його занадто слухати, то ніколи не видаси книжку. Пізніше додалося вилучене і склалася книжка, до якої Станіслав сам і назву вичитав з одного з віршів – «Заблукані дзвони». Трохи погадавши, сказав, що треба звернутися до Романа Кухарука, там обійдеться дешевше. Узгодили з Романом, і без зволікань була видана книжка.

 Був розголос.

Привітав Леонід Талалай, він і Наталка Поклад дали свої рекомендації для вступу до Спілки письменників. А з Петром Сорокою до кінця його життя обмінювалися листуванням і книгами.

 Я завдячую Станіславу Вишенському за його поштовх до метафоричності, до цільності вірша. Окрім професійності ним рухав інтерес до молодих авторів. До його щирості тягнулися Кухарук, Коверзнєв, Підпалий, бачачи в ньому дивовижного поета. Серед гурту «Київської школи» – Кордуна, Рубана, Воробйова – поезія Вишенського була не менше авторитетна і захоплююча. Часом у полемічних дуелях при застіллях він здавався непізнаваним, доводячи свою арґументовану обізнаність. Але потім все затихало, Рубан знову подрібнював нарізані шматки сала з прорістю, купленого на Сінному базарі, від якого у київців залишилася лише ностальгія. Василь жартома скаржився, що доведеться з порожньою сумкою повертатися з Києва у свої Лісники. Невгамовний потяг до спілкування спонукав на походеньки до офісу Олега Жупанського, чи в редакцію до Ярослава Ороса, а часом і в Спілку до товариства. Чоловіча радість, підкріплена чаркою, часом наштовхувалася на суперечку. Так одного разу Рубанові глузливі жарти розпалили Євгена Пашковського до бійки. Василь потім дякував, що я зміг розборонити. Визнав, що той молодий, сильніший міг віддухопелити. Але той спалах, наче блискавка з громом, на щастя, минув, як часто буває, без дощу. Багато в чому моя поведінка, супроводжена мовчанням, ніби залишає мене нейтральним, і це, мабуть, багатьом імпонує.

Час минав і, обірвавши товариське коло, свята земля пригорнула у свою прохолоду розгарячілих у творчих суперечках друзів. Тепер лише з книжок Станіслава Вишенського проникає в душу щирий допитливий погляд. А з Рубанового фоліанта, виданого у видавництві «Ярославів вал», що увібрав у себе три романи, Василь примруженими очима прозирає поверх тих митарств, які для важких випробувань йому вділила невблаганна доля.

Кланяюсь Вашій щирості, незабутні друзі.

Василь Соловей.