Україна
ПАНОРАМА

Глобальний «крах» США і нова війна Росії: до чого готуватися Україні

Глобальний «крах» США і нова війна Росії: до чого готуватися Україні

Російська пропаганда, а з нею й чимало її споживачів останні три тижні переживали небачений досі екстаз «глобальної поразки США». Наочними декораціями для якого виступали вражаючі картинки евакуації американців та їхніх союзників із Кабульського летовища. Події транслювалися в режимі реального часу, що створювало додатковий ефект неупередженості та об’єктивності.

Але в міжнародній політиці телевізійний образ не завжди відповідає змістові явища, схованого за ним, а інколи демонстроване видовище відіграє роль своєрідної «димової завіси», затемнюючи справжню суть процесів, які нуртують у її глибинах. Мова про причини та наслідки виведення американських військ із Афганістану, про тенденції, що виходять далеко за межі цієї азійської країни.

Передумови виведення американських військ із Афганістану

Наведемо три фактори, спираючись на які, чіткіше побачимо, що відбувається в міжнародній політиці. Насамперед слід відзначити сталу тенденцію до зменшення питомої ваги економіки США у глобальному виробництві. Ця диспропорція автоматично знижує політичну та воєнну спроможність Америки. Її неодноразово обговорювали різноманітні політики і науковці, зокрема й далекоглядний Збіґнєв Бжезінський. Український читач мав можливість ознайомитися з міркуваннями політолога в одній із останніх його праць «Стратегічне бачення: Америка і криза світової влади» (Львів, «Літопис», 2012).

Другий фактор: загострення боротьби за світову владу. Її ще можна було б інтерпретувати як символічну «смерть» концепції Френсіса Фукуями про «кінець історії» і «воскресіння» діалектики Геракліта з його знаменитою сентенцією, що «війна всезагальна та… що все відбувається через боротьбу і з необхідності».

Третій фактор: публічне визнання Джо Байденом, а перед ним — Дональдом Трампом, тобто, фактично, правлячим політичним класом США, що їхнім головним суперником у глобальному протистоянні у видимій часовій перспективі буде Китай. Розвиваючи цю тезу, Байден проголосив доктрину протистояння демократичних країн авторитарним режимам — КНР, Російській Федерації, Іранові, Північній Кореї.

Ці три тези дозволяють зробити висновок, що США вже неспроможні одноособово управляти світом, як це було після розвалу СРСР. Їм потрібно докорінно «переформатувати» свою зовнішню політику — звісно, щоб залишитися на чолі глобального процесу. Вони мають для цього серйозні підстави, бо США досі є найбільшою економікою світу і, що ще важливіше, безальтернативним лідером у науково-технічному прогресі. Це істотно врівноважує тенденцію послаблення економічного впливу, дозволяє виправдано претендувати на лідерство.

Перш ніж перейти до опису нової концепції міжнародної політики США, варто, бодай схематично, розкрити стратегічні плани Китаю.

Китайська політика світового панування

Чимало сучасних наукових і публіцистичних текстів оперують постулатом про закритість китайської цивілізації, про її самодостатність. Вони стверджують, що китайці ніколи не виходили за межі території власного проживання, що їхні ментальність, національна культура позбавлені експансіоністських мотивів. Це, звісно, хибна думка, бо сам феномен нинішнього Китаю як модерної держави породжений глобальним світом. Відповідно, в самій його природі закладено тяжіння до планетарного зростання. А якщо сюди додати ще й ідеологічний аспект, то можна стверджувати, що комуністичне візіонерство є другим двигуном, який штовхає його до експансії.

Найзухваліший сучасний китайський глобальний проєкт — реалізація планів побудови нового «Шовкового шляху» — «Один пояс, один шлях». Цей, на перший погляд — суто комунікаційний, проєкт у своїй глибинній суті розкривається як рух до світового панування через програмний концепт «спільності єдиної долі людства», запропонований Сі Цзіньпіном на ХVІІІ з’їзді КПК (2012).

Базовою основою «Одного поясу, одного шляху» є сполучення Китаю із Західною Європою. Одночасно зі спорудженням різноманітних магістралей Китай пропонує азійським країнам, через які пройдуть комунікації, розділити з ним політичну концепцію «єдиного шляху, єдиної долі». Фактично, створити в перспективі азійський сурогатний аналог «Євросоюзу», певна річ — під крилом великого Китаю. А це вже, якщо план Китаю вдасться реалізувати, буде чимось якісно новим, чимось, що перевертає все догори дриґом.

Щоб глибше проникнути в перспективу китайських задумів побудови «Одного поясу, одного шляху», варто подивитися на них із позиції геополітики, а саме під кутом методу концептуалізації простору, запропонованого британським мислителем Гелфордом Джоном Маккіндером. Який, до речі, у 1895 році став одним із засновників знаменитої Лондонської школи економіки. Починаючи з праці «Географічна вісь історії» (1904) і до кінця свого життя він розробляв концепт так званого Гартленду — осьової, серцевинної землі, володіння якою дозволяє контролювати світ. У різні періоди свого життя Маккіндер розміщував Гартленд у різних частинах континенту Євразія. Наведемо знамените його визначення ролі осьового простору: «Хто контролює Гартленд, той керує Світовим островом (материком Євразія). Хто контролює Світовий острів, той володіє Світом».

Парадоксально — або, можливо, навпаки, закономірно, — але інтеграція азійських країн навколо китайського проєкту «Нового шовкового шляху» перетворить його на сучасний Гартленд, що дозволить їм нав’язувати волю всьому світові.

Ісламський Емірат Афганістан — наріжний камінь нової геополітичної реальності в Центральній Азії

На сьогодні локалізація китайського проєкту світового домінування є ключовою умовою виживання Західної цивілізації. Загрозу їй, на жаль, не до кінця усвідомлюють не лише широкі маси населення, а й більшість західних політичних еліт. Виняток, можливо, становить лише правлячий клас США. До переосмислення глобальної політики його підштовхнули не тільки об’єктивні чинники — про які ми говорили раніше, — а й проблеми, що виникли у США в Азії. Афганістан виявився їм не по зубах. Незламна воля афганців, їхня готовність вічно воювати за віру та свободу виявилися міцнішими за американські наміри впорядкувати цю частину світу. Поступово в аналітичних центрах США визріла ідея перетворити власну тактичну поразку (нездатність змінити Афганістан) на стратегічну проблему своїх конкурентів — Китаю і Росії. Тобто вивести американські війська з Афганістану і дозволити талібам відновити власну державу — Ісламський Емірат Афганістан.

Для ясності одразу зазначимо, що поняття Емірату є лише складовою ланкою в ідеології побудови Халіфату — політичної системи, що має охопити всю умму — мусульманське населення світу. Міфологема Халіфату є невичерпним джерелом ісламської пасіонарності та експансіонізму.

Поява Ісламського Емірату Афганістану не означає, що таліби одразу кинуться штурмувати кордони сусідніх країн. Ні, головним завданням уряду Афганістану на найближчий період стане стабілізація ситуації в країні. Проблема в іншому: принижені суспільства сусідніх ісламських країн трястиме від самого факту появи на політичній мапі Азії такого типу держави. Широкі маси населення усвідомлюють можливість своєї перемоги над потужними силами світу цього — як усередині їхніх суспільств, так і зовні. Безперечно, різноманітні ісламістські структури, від Мережі Хакані до аль-Каїди або «Ісламської держави», матимуть за священний обов’язок поширювати «волю Аллаха» на окуповані мусульманські території. Найближчі і найслабші, у воєнно-політичному розумінні, серед яких — авторитарні режими Центральної Азії. В очах правовірних вони є владою муртадів, віровідступників із ісламу, прислужників московських кафірів. Тим більше що в Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані й далі, аж до надволзьких і північнокавказьких народів, діють підпільні ісламістські структури. Вони чекають свого часу, вони «вагітні» ісламською революцією. Щоб не бути голослівним, нагадаю: воєнним керівником «Ісламської держави» в Сирії був спочатку чеченець Умар аш-Шишані, а згодом його замінив аль-Таджікі — колишній полковник, керівник ОМОНу МВС Таджикистану Гулмурод Халімов. Зв’язки не просто міцні, а спаяні спільно пролитою кров’ю у боротьбі з ворогами.

Раціонально розумно буде також припустити, що спеціальні служби «енних» країн переконливо підкажуть муджахідам, куди їм рухатися. Підтвердженням слушності такого способу логічних допущень є факт залишення американцями величезного арсеналу зброї своїм учорашнім ворогам. Ніхто не озброює противника, навіть із приставкою «вчорашній», якщо, звісно, не має впевненості, що в нього він точно не стрілятиме. А ось у стратегічних противників — ну це, як мовиться, сам бог велів.

Нагадаємо, що Центральна Азія є ключовим простором прокладання китайських магістралей, планів утворення з тамтешніх країн політичного союзу «єдиного шляху, єдиної долі». З муджахідами китайцям точно не вдасться домовитися про стратегічну співпрацю, а тим більше створення єдиного політичного простору. Хоча китайці сьогодні надсадно намагаються знайти з талібами спільну мову, використовуючи давні зв’язки в державних пакистанських структурах.

Що стосується Російської Федерації, то такого поняття як повноцінний російський кордон із країнами Центральної Азії просто не існує в природі. Шість тисяч кілометрів ніким не контрольованого простору з боку Казахстану буквально манять — «заходь і роби що хочеш». Підчерев'я Росії, як люблять говорити російські політологи, можна «пропороти» аж до середини Заволжя.

Реалізація задуму «ворог мого ворога — мій друг», навіть якщо й не оприлюднюється публічно, буде ударом під дих двом стратегічним противникам США. Цю форму міжнародної політики можна назвати «негативною»; вона відштовхується не від позитивної співпраці держав чи визвольних рухів, об’єднаних спільними цінностями, а від використання одного ворога проти іншого у власних інтересах. Вона ризикована й цинічна, але часто безумно ефективна. Вона існуватиме доти, доки існує політика.

Немає сумнівів, що в найближчій історичній перспективі в Центральній Азії запалає визвольна боротьба. І в її пекельному вогні згорять як китайські прожекти світового домінування, так і рештки російської імперськості.

«Позитивне» переформатування глобального простору

Отже, новою реальністю для США стала очевидна нездатність одноособово управляти світом. Але це зовсім не означає, що вони відмовляються перебувати на вершині світової піраміди. Вихід із цієї патової ситуації полягає в непростому рішенні: необхідності ділитися владою і, відповідно, вигодами із великими регіональними гравцями; сприяти створенню проамериканських регіональних союзів. Які своєю чергою максимально зацікавлені у підтримці США — політичній, економічній та воєнній. Виникає взаємна зацікавленість, синергія співпраці у підтримці політичного порядку в певному регіоні.

Наприклад, США фактично передали Туреччині чимало повноважень для управління частиною Близького Сходу, Кавказу та тюркської частини Центральної Азії. І хай нікого не вводить в оману постійна дискусія між урядами обох країн, бо Реджеп Таїп Ердоган хоче більше свободи, ніж йому готові надати, але в основних моментах є порозуміння. Наприклад, найскладніші елементи турецького ударного безпілотника «Байрактар», що зіграв ключову роль у війні за Карабах, створені з допомогою британських і американських авіакосмічних кампаній. Туреччина — це вередливий, неслухняний, але перспективний союзник США.

В Індо-Тихоокеанському регіоні йдуть динамічні переговори щодо створення з Японії, Південної Кореї, Австралії, Нової Зеландії та, можливо, Індії антикитайського союзу. Знову ж таки, під патронатом США.

У Центральній та Східній частинах Європи повільно і дуже обережно, аби не сполохати Німеччину, промальовується проєкт Міжмор’я, або, в українській політичній традиції, Балто-Чорноморського союзу, з Польщі, України, країн Балтії, Молдови, Румунії тощо, який має розірвати геополітичний простір між двома реваншуючими націями — росіянами та німцями. Метою цього союзу, крім політичного й економічного виживання країн-учасниць, передбачається блокування становлення російсько-німецького континентального альянсу. Альянсу, об’єднаного не лише глобальними претензіями, а й планами нового переділу Європи.

Вже сьогодні проявляються наміри підсилити цей перспективний східно-європейський союз таким потужним глобальним а́ктором як Велика Британія, та й самі Штати не залишаться осторонь.

Отже, ми чітко бачимо, як на зміну цілісній світовій політичній владі приходить дискретна світова влада. Влада, що проявляється в геополітичному переформатуванні нерозривного глобального простору в систему взаємопов’язаних воєнно-політичних союзів на чолі зі США. Політичного простору, що функціонує в єдиному демократичному алгоритмі.

Звісно, союзи були й раніше, але вони мали іншу природу, статус, значення. Раніше такі об’єднання були формальним інструментом реалізації американських інтересів (або російських: Варшавський договір), а тепер це партнерські відносини — і формою, і про суті.

Щодо НАТО — то його ніхто не ліквідовує, навпаки: він як ширша матриця має створювати силове поле тяжіння до США, нівелювати різноманітні конфлікти інтересів нових геополітичних гравців. Звісно, за умови, що НАТО прийме план радикальних реформ, про які вже частково говорив Дональд Трамп.

Замість висновку

Необхідно одразу зазначити, що будь-яке масштабне охоплення політичного явища скочується до його схематизації, тобто певного спрощення, але інакше сутності складного явища не викласти. Наприклад, у нашому випадку зрозуміло, що ані Китай, ані Росія не сидітимуть склавши руки, вони намагатимуться «переграти» ситуацію в Центральній Азії на свою користь. Це генеруватиме своєрідну живу динаміку, конкретизуватиме розвиток описуваного процесу в певних несподіваних ракурсах, подіях, надаватиме йому індивідуального колориту.

Але фатальні процеси вже запущено, і їхніх негативних наслідків Росія не здатна ані локалізувати, ані уникнути. У найближчій часовій перспективі нас чекає поступове втягнення Російської Федерації у битву за Центральну Азію, і чим далі, тим більш ґрунтовно. Тут логіка проста: краще воювати на близьких підступах, ніж на власній території, десь у Заволжі чи на Північному Кавказі. І це не через якийсь астрономічно віддалений час, а в межах 3–5 років.

Важливо також розуміти, що сьогодні Російська Федерація не здатна одночасно вести інтенсивні воєнні дії на кількох фронтах. Такий розвиток подій автоматично прирікає її на поразку, можливо навіть катастрофічну. Тому, коли це «вікно можливостей» відчиниться, нам — Україні — слід буде рішуче і безоглядно визволяти окупований москалями Донбас. А до того потрібно готуватися. Наголосимо, що час працює на тих, хто не сидить склавши руки — чекаючи з моря погоди, а постійно готується до вирішального бою.

 

Олександер ТКАЧУК,

https://zn.ua