Про характерні риси вітчизняного політичного та громадянського поступу, інтелектуалами-аналітиками сказано чимало, це правда. Проте, в даний час бажаю висловити і свої реноме.
По правді кажучи, на моє переконання в українській політичній практиці ми модеруємо насамперед неповноцінний хід виконання реформ, а їх своєрідний політичний анонс із локальними презентаціями на місцях, тим самим створюючи очікування скоро прийдешніх реформ.
На превеликий жаль це так, прикро, що не всі дійові актори та гравці посткомуністичної української політичної шахівниці це розуміють. Головне в цьому ракурсі, що не всі політичні суб’єкти визнають безальтернативність необхідності провадження реформ, незважаючи на свою політичну присутність у «владного керма» чи «опозиційного воза». Натомість кожен новий уряд та склад більшості Верховної Ради України «надолужує» в політичній стратегії, витворюючи нові і нові стратегії розвитку держави України до 2015р., чи 2025р., чи ще прогнозованіше до 2050р.
Відразу скажу, що не вважаю ірраціональною практикою складання, мізкування над тим, якою буде країна в політичному, економічному, культурному вимірах в найближчому майбутньому, але в мене є питання, чому здобутками своїх політичних (див. урядових чи парламентських) попередників не покористуватися і не нарощувати ефективність наявних механізмів. Чому в жодного уряду та президентів України нічого в мізках не поворухнулося, аби зробити комплексну інвентаризацію законодавства України, указів Президента та розпоряджень КМУ? Відповідь доволі проста – в модерній Україні й досі панує політичний острах до дієвих, «сміливих» вчинків державотворчого характеру та небажання діяти у фарватері політичної відповідальності.
Саме відповідальність, а точніше її мізерний масштаб в умовах сучасного українського владного Олімпу призвела до того, що вона має нині таку невисоку політичну авторитетність, яка політологічною риторикою пояснюється категорією – низької політичної легітимності.
Влада має зрозуміти, що вона є нелегітимною. Доказовою базою є системні соціологічні зрізи громадської думки НУО на предмет політичної підтримки політичних гравців, інститутів, партійних брендів та політичних багатоходівок. Останні ж засвідчують, що як і парламенту, так і Президенту з урядом варто вийти із «дурману від влади» і вдихнути в свою публічну політику свіжий подих політичного реалізму та раціоналізму.
А що стосується громадянського поступу, то вважаю, що українству варто перейти, сказати рішуче «НІ» підтримці лінії свого функціонування, яку я умовну називаю «національного спостерігання за протіканням державотворчих конвульсій» до «учасницько-безпосереднього державотворчого поступу». Досить українцям забивати свої мізки «чеканням політичної, соціальної чи економічної манни», потрібна ініціативність в інтелектуальній дискусії та учасницький формат політичної культури кожного громадянина України.
політичний експертДмитро Гаврилюк