Розкажіть будь ласка  про себе, про свою родину, звідки Ви, як опинились у Києві?

Я колись в одній із розмов сказав, що наша сім’я – це  продукт двох голодоморів. Мій батько зі своїми братами та  родичами в 20-х роках потрапив з центральної Росії на Донбас, рятуючись від голоду. А мати зі своїми рідними переїхали на Донбас у 1933 році під час голоду, який був в Україні. Так доля об’єднала моїх батьків і жили вони у місті Кадіївка Луганської області. У 1941 році народилась моя старша сестра. Почалась війна, Кадіївський коксохімічний завод вивозили на Урал, в район Магнітогорська, і батько, будучи машиністом паровозу, брав участь у евакуації. Там народився мій старший брат, якого зараз, нажаль немає, рано загинув. Там же народився і я. Після закінчення війни завод вивозили назад в Кадіївку і наша родина повернулась. І вже в Кадіївці родився мій молодший брат, Олександр. Більшу частину життя я прожив там, в Кадіївці. Закінчив школу, технікум, поступив на вечірнє відділення в інститут, бо треба було йти на свої хліба – родина велика, батькам дуже важко було. Призивався в армію, відслужив 3 роки і вже тоді закінчив інститут.

Мати з якої частини України?

З Лебедина Сумської області. Дід в Сумах держав артілі чоботарем. Колись казали, що п’ють, як чоботарі, курять як чоботарі, а дід не пив і не курив, але чоботар. Мама народилась в 1919 році і коли родина переїхала на Донбас, їй було 14 років.

Який найяскравіший спогад з дитинства?

Я завжди кажу так, що наша сім’я була дуже бідною. Батько працював спочатку машиністом паровозу, а потім слюсарем у паровозному депо хімічного заводу. Мати працювала в аптеці, продавала і робила ліки. Сім’я у нас була велика і дуже  дружня та тепла.  І ось спогад про цю теплоту залишився. Дома завжди був затишок, незважаючи на те, що злидні були. Мені важко згадати, щоб я бачив свою маму сплячою, або відпочиваючою – весь час в роботі. Вже коли їй було 70 років, можливо тоді вже прийшла втома.

Хто з рідних найбільше вплинув на Вас, на формування Вашої особистості, на Ваш світогляд.

Я вважаю, що роль батьків колосально велика, причому важко навіть оцінити, в чому ця роль, як передається те добре, що є у батьків. Спеціальними уроками, спеціальними бесідами, чи ти просто спостерігаєш за своїми батьками – не знаю. Але на формування також впливає і вулиця, і вчителі, і виробниче середовище: чи то я вчився, чи практику проходив, чи вже працював. І якщо взяти ті чи інші періоди життя, то в них є такі яскраві люди, котрі, я вважаю, були для мене у певній мірі зразком. І той піонервожатий в піонертаборі – я пам’ятаю ту людину яка була мені симпатична, і вчитель математики в школі, Микола Онисимович, викладачі в технікумі,  інституті, і науковий керівник, коли я працював у дослідному інституті. Кожен вніс свою частку в те, яким я став. Але безперечно база закладалась батьками.

На Вашу майбутню професію вплинули обставини, чи це був Ваш вибір?

Так вийшло, що у великій сім’ї по материнській і батьківській лінії я був перший, хто пішов вчитись у гірничий технікум. Я достатньо добре вчився і моїм батькам у школі говорили – навіщо ви дозволяєте дитині вчитись у гірничому технікумі? Я був першим в нашій сім’ї хто пішов у вугільну промисловість і останній, єдиний. Коли ми почали думати, чому я пішов у гірничий технікум, я абсолютно впевнений, що пішов тому, що там платили гарну стипендію.

Не жалкуєте про це?

Ні, це вже природа моя. Я взагалі вважаю, що людина повинна приймати все те, що прожила і пережила і ніколи не жаліти про втрачене або нездійснене.

Якби у Вас був вибір, Ви б змінили вибір професії?

Я гадаю, що нічого б не міняв, але більш економно підходив би до часу. Тому що частіш за все у тому віці, коли можна накопичувати знання і щось робити, багато часу приділяємо такій неорганізованій роботі, легковажним діям і втрачаємо час. З іншої сторони – це дитинство, молодість. Це час підлітка, це теж треба відчути.

Чим запам’ятались часи роботи на підприємствах вугільної промисловості, специфіка?

Можливо тому, що я по природі людина така моторна, дуже рухлива, і  дитиною був таким. Я не дуже люблю рутину. З роками я навчився кропіткій праці, працювати не поспішаючи. Але взагалі я непосидючий. Коли вперше прийшов працювати у вугільну промисловість і потрапив у шахту, мені дуже сподобалось те, що це тяжка робота, можливо небезпечна, брудна, але не рутинна. Зранку приходиш в баню переодягтись і дивишся на свій спецодяг, а він за добу висох, його можна поставити і він стоїть – брудно, пил після всього. Але робота дуже динамічна, на відміну від заводу, наприклад, де кожен день заходиш: одне й те ж саме – станки, цех, все однаково кожен день. Можливо деталі, які вони точать, потрібні і важливі, люди знаходять задоволення у цьому процесі. А на шахті – ні. Кожен день робоче місце бачиш іншим, тому що вироботка йде, лава рухається, комбайн рухається, міняється час і простір, десь вивал відбувся, десь ще щось. Постійно мусиш думати, у новій ситуації приймати рішення. Немає звичайності. Для одних людей це неважливо – вони не люблять такого, а я люблю. Мені сподобалась ця професія. Люди можливо й простуваті, грубуваті, але достатньо надійні, дуже надійні. Не даремно ті проблеми, які існують зараз в Україні, пов’язані в тому числі з розбіжностями між людьми. Люди з Донбаського регіону не такі, як в інших регіонах, народ на Донбасі живе своєрідний, але він надійний, дуже надійний. На шахті часто бувають непередбачувані обставини: обвал, викиди газу, вибухи чи пожежі і втікати – це буде останнє, що зроблять працівники. Якщо хтось залишився в лаві – будуть спасати, самі вмирати, але не покинуть.  Це мужні люди. Вони можливо прості, можливо і часто випивають, але вони щирі.

Не складалось у Вас враження, що у шахті мало світла, не було такого відчуття?

Був випадок, коли я йшов на виїзд і в мене погас світильник, абсолютно погас. Це непроглядна темрява. Шансів щось побачити нема, тому що нічого світлого взагалі там немає. Тоді я відчув, що хотілось би світла, а так – шахтарі звикли до світла канагонок.

Як Ви сприйняли Незалежність? Де ви знаходились тоді, які були враження?

Я вже тоді дорослою людиною був і на мене більше справило враження, коли відбувались події ГКЧП. Я собі уявив знову той самий принцип: Михайло Сергійович Горбачов, тимчасовий уряд, який прийшов, знову це буде одобрямс, крок вліво – це вже порушення. І тому, коли прийшов час і постало питання про те що перестане існувати Радянський Союз, я був рішуче за, бо знав зсередини проблеми, які були в Союзі. Але я завжди говорю: так, як ділився Радянський Союз, було неправильно. По живому все різали, рвали без підготовки, нецивілізовано і шкоду принесли всім республікам. Але сьогодні, не дивлячись на те, що в мене достатньо сильні російські коріння по батьківській лінії, я і подумати не можу, щоб сьогодні Україна перестала бути незалежною. Я вважаю, що це був правильний крок. Україна може і має бути  державою сильною, все для цього є: і по ресурсах, і по території, і по всьому. Я впевнений, що ми правильно використали той шанс. Заднім числом завжди просто знаходити помилки і говорити, що було неправильно і не так, але в цілому, я вважаю, що Акт проголошення Незалежності України  був яскравим і потрібним.

Багато з експертів говорять про те, що великою помилкою була одномоментна передача вугільної промисловості незалежній Україні, розірвання зв’язків з Москвою в цій галузі. Як Ви оцінюєте ситуацію, чи були інші умови?

Я не вважаю, що це відбилось на стані вугільної промисловості більше ніж на загальноекономічному стані. Вугільна промисловість не сильно постраждала від цього. Тому що вона була самодостатня з точки зору обладнання, матеріалу, який потрібен вугільній промисловості. А що, нам легше було б від того, що десь є в Росії райони, де умови добування вугілля значно кращі ніж в Україні? В нас є те, що в нас є. Кадри достатньо гарні були. Я не бачу, що на українську вугільну промисловість дуже сильно вплинуло те, що розділився Радянський Союз. Машинобудування більше постраждало, через те, що по живому розривалось, тому що дуже сильно були розділені виробничі сили: частина робилась в одному місці, частина в іншому, збиралось у третьому. У вугільній промисловості не так. Ми просто запізнились з реорганізацією. В Росії, можливо, це було більш грубо, але вчинили правильно – вони швидше пішли на приватизацію вугільної промисловості. Якщо не вирішити це питання, то з кожним роком розмір  коштів державного бюджету на підтримку вугільної промисловості збільшується, а від цього галузь краще не стає. Гроші всі в пісок, все розкрадається, все розбазарюється. Я був міністром і стояв на позиції, що не потрібно думати, скільки бюджет отримає коштів від приватизації об’єктів вугільної промисловості, потрібно думати про те, скільки грошей ми зекономимо, якщо не будемо фінансувати її з бюджету. Я взагалі вважаю, що приватний власник є більш ефективний, ніж держава. Є регулятори державні, котрі можуть контролювати ситуацію у галузі, сферу найманої праці з точки зору безпеки. Є достатньо механізмів, щоб цим процесом керувати і форма власності не є головною. І тут я вважаю, що проблемною в цьому сенсі є не тільки вугільна промисловість з її особливостями. Причини глибші: наша боязнь, неповороткість, лінь, завжди ми намагаємось засунути голову у пісок, втекти від цієї проблеми, немов вона сама вирішиться, але вона не вирішиться і нікуди ми від цього не подінемось.

Ви займались бізнесом. Як зорієнтувались у нових умовах, нових обставинах, що Вас спонукало саме цим шляхом іти?

Мабуть я по природі був іншою людиною, не радянською.  В час, коли країна жила по такому задекларованому варіанту, у мене прагнення самостійності було достатньо високим. І це мабуть від діда, ця комерційна жилка була присутня завжди. Я міг знайти щось таке, де б я міг заробити гроші додатково, для того щоб жити краще, ніж я жив. В мене батько також такий був здібний. З заводу приходив і щось робив сам, ніс на базар продавати. В нас жилка така була. Тому, після розпаду Союзу, коли прийшов час і люди повинні були думати про те, як жити далі в нових умовах, я почав думати і діяти. Люди мого віку в більшості розгубились і не знайшли себе. Мені все легко вдалось, я спокійно перейшов з одного стану в інший, працював у бізнесі, банк створював. Тоді країна тільки перейшла на нові умови, розділила Держбанк на спеціалізовані банки: Агробанк, Промстройбанк,Укрсоцбанк. Мені казали: який банк, ви що смієтесь, які тут тепер нові комерційні банки? Але я був рішуче переконаний, що нам потрібно також іти цим шляхом, який пройшли більшість цивілізованих країн. Як бачите, сьогодні ясно, що я був правий, створивши на початку Незалежності комерційний банк.  І тут я вдячний Богу і батькам, що гарна в мене природа.

Як Ви пов’язали себе з політикою, що Вас привело в політику?

Це вічне бажання пізнати нове. Вугільна промисловість сподобалась, тому що вона рухлива і постійно змінюється, мені потрібні постійні зміни. Якщо їх нема, то я їх сам буду робити. Я взагалі-то міг і повинен був стати народним депутатом не в 2002 році, а в 1998 році. В 1998 році хотів вже піти в депутати. Знаєте це відчуття, придумав щось, знаєш, як зробити, але не маєш повноважень. Ті ж, хто мають це робити, мають для цього владу і можливості, цього не роблять. Я просто вважаю, що країна повинна реформуватись, розвиватись, вона не може стояти на місці. А люди бояться, нажаль, саме ті, хто повинен приймати рішення, маю на увазі керівництво, владу, не хочуть робити. І якщо вони не роблять, то потрібно йти туди і знаходити шляхи вирішення питань. З часом розумієш, що все рівно це не зовсім ефективний шлях, тому що не можна одній людині осягнути неосяжне. Я думав, ось піду і спробую внести лепту, щоб реформування йшло швидше. Всі ми – хтось більше, хтось менше, хочемо спробувати себе у чомусь іншому і задаємо собі питання: цікаво, а в мене це вийде, я це зможу чи ні? Я захотів перевірити себе і вирішив, що піду в народні депутати по мажоритарному округу. Запитав, а чи зможу пройти це випробування, щоб люди в мене повірили, щоб за мене проголосували? Я  у 1987 році переїхав жити в Луганськ, а потім в 1992 році в Київ, це було пов’язано зі створенням відомого тепер банку «Надра». Але на виборах 2002 року вирішив балотуватись в окрузі, де жив раніше, в Кадіївці. Приїхав, а мені сказали: ви, напевно, змініть машини, одяг на більш скромніші, тому що в цьому окрузі постійно виграють лише кандидати від компартії. А я кажу: тоді у якості кого я сюди приїхав? Я ж повернувся до себе на батьківщину, я ж був такий, як ви всі і якось добився чогось у житті своєю завзятістю, бажанням щось змінити. Я приїхав до вас і хочу думати не тільки про себе, а і про цей край. Як мене не вмовляли – не погодився. Мені ж цікаво було – я на животі проповзав увесь цей округ, мені говорили, що від влади ми вас підтримувати не будемо – так і не треба підтримувати! Мені не давали зустрітись з трудовим колективом, будь ласка – я виходив на вулицю, казав, що директор не пускає зустрітись з людьми, ставав на прохідну і говорив з людьми. І люди в мене повірили.

А міністерська робота? Ви знайшли там себе?

Розумієте, у тому вигляді, в якому існувало міністерство вугільної промисловості, мені було цікаво. Це був симбіоз між класичним міністерством, яке повинно виконувати функції, які зв’язані не з прямим керуванням промисловим виробничим комплексом, а це ще стратегія, це майбутнє, це баланси тощо. Наше міністерство було дещо іншим, було у підпорядкуванні багато виробничих підприємств, інститутів якими потрібно керувати, починаючи з кадрової політики, технічної політики, технологічної політики, фінансової політики. Це по суті керівник великої корпорації з політичними елементами. Це робота цікава, але мені не сподобалось міністерство тим, що дуже багато паперової роботи, як у радянські часи. Багато часу витрачається на непотрібну бюрократичну роботу замість того, щоб займатись конкретною справою. Як піде гуляти по коридорам якийсь документ, потім бігаєш і шукаєш, де він зупинився чи сховався.

Яка різниця між політикою і бізнесом? Бо в Україні все перемішалось, але все таки різниця якась є? Що Ви побачили особливого в політиці, що в бізнесі? Що Вам більше подобається в бізнесі?

Бізнес мені подобається більше, ніж політика. В політиці набагато більше брехні, ніж на виробництві і  бізнесі в тому числі. В політиці набагато більше удавання,  підлості. Авжеж, напевно рішення політичних питань глобальні, це єдиний шлях коли можна кардинально щось змінити. Але ця кардинальність настільки  важко дається, я не розумію, чому у нас так багато того, чого не повинно бути. Люди кажуть одне, а роблять інше. І бажання самозбагачення, жити для себе, говорити, що живуть для народу, а насправді лише для себе – це характерна риса політики.

Це тому що в бізнесі слово має вагу, а в політиці воно ваги не має?

Не те що ваги, розумієте, найчастіше це просто слова, не суть людини, а слова заради слів. Ніхто не хвилюється, спокійно дурять один одного і сумно так стає…

Яке ваше життєве кредо? На яких цінностях ви будуєте своє життя, свою роботу. Що для вас головне?

Треба розділити. Цінності, за якими я живу – вони абсолютно загальнолюдські, це совісність, честь, повага, моральність – це основне що має бути у людини. Цим потрібно керуватись, ким би ти не був: політиком, бізнесменом, ким завгодно, це має бути базовим, ключовим. А потім вже професіоналізм. Для мене це принципово важливо, я цим живу. Окремо можна говорити про життєве кредо. Коли син вчився в Америці і в телефонній розмові  ще на 1 курсі, ні, на 2, коли вже спецпредмети пішли, запитав: «Батьку, як ти думаєш, яка головна якість, вимога чи характеристика успішного бізнесмена, людини успішної?» Я спробував системно відповісти. «Ні ти спробуй більш ємко, короткою тезою, думкою» – сказав син. Я не знайшов слів, а він сказав, що викладач на лекції визначив, що успішною може стати людина, котра не на словах, а по суті своїй точно впевнена, що після чорної полоси буде біла. Впадати у зневіру, не даремно ж це один з великих гріхів християнства, здаватись, дуже сильно хвилюватись через те, що не вийшло щось, чи щось відбулось – не правильно, я  цього не допускаю. Треба йти тільки вперед. Все потрібно залишати позаду і йти вперед. Не можна людині здаватись, треба боротись до останнього. Не потрібно боятись змін. Коли відчуваєш, що це не зовсім твоє – змінюй, займайся іншою справою, але тільки не здавайся. Скільки Господь дав, стільки потрібно прагнути вперед. Мені кажуть, що тобі якщо навіть не потрібно йти на роботу, то ти все рівно підеш. Так, тому що кожен день потрібно щось робити. Бери читай, тому що отримання знань – це постійний процес, ніколи зайвим не буде і обов’язково прийде якась ідея.

Чи виховали ви своїх наступників в бізнесі, політиці?

Це дуже болюче питання. Моя дружина – вчитель російської мови і літератури. Я її розумію і захоплююсь. Вона вже давно не вчителька, але вчителькою буде все життя. В неї вистачає витримки, терпіння одне й те ж розповідати, переконувати. Починається навчальний рік, приходять нові учні і вона знову вчить правопис частки «ні» з дієсловом. І вона це любить настільки, що в неї вистачає терпіння. А я ні,  я не такий. Я взагалі вважаю, що навчання – справа особиста. Я чув один вислів, дуже мені сподобався: «Вчитель не той хто вчить, вчитель той, у кого вчаться». Отже, я виходжу на інший постулат – твердо переконаний, що самий великий талант, який мені дав Бог, – це здатність навчатись. Мені не потрібен вчитель, я сам його знайду. Тому, що я хочу вчитись. І буду вчитись скільки є сил. Тому я не вважаю, що повинен когось спеціально вчити, чи виховувати. Коли син був маленький, я говорив: «Я вважаю, що я своєю поведінкою, своїми поглядами на життя, своїми конкретними діями повинен впливати на нашу дитину, а не уроки з ним проводити». Був час, коли я в інституті працював, але викладацька робота не давала мені наснаги, не приносила творчого задоволення, я не бачив перспектив свого розвитку, мені хотілося досягти в житті більшого.

Але інше питання, хто буде продовжувати Вашу справу?

Вона, якщо на це заслуговує, буде продовжена обов’язково. Я, знову ж таки, своєму синові, який закінчив Нью-Йоркський університет, працював в компанії, постійно про це повторював. Але син не може бути таким, як я. Він інша людина. Викладач, зав. кафедрою психології переконала мене, що економіка – це не його. Вона зацікавила сина іншою наукою – психологією. В нього були 2 спроби отримати освіту по психології, закінчивши економічний факультет університету, він повинен був перекваліфікуватись, не все так просто давалось. І коли він вирішив повернутись в Україну, 10 років проживши за кордоном, я спочатку був не дуже задоволений, казав: «Ти розумієш, як тобі буде важко? Твої однолітки жили одним життям, а ти іншим. Буде важко адаптуватися, призвичаїтись до нашого життя, чи  готовий ти до цих кардинальних змін?». Дружина каже: «Якщо він хоче повернутись, ти будеш забороняти?». В 2003 він прийняв рішення переїхати, а тут ці події, революційна обстановка. Це все дуже цікаво, демократично. Я кажу: «Єгор, в мене є прохання. Можеш займатись чим завгодно, але якщо тобі психологія дійсно подобається, я прошу, не займайся бізнесом». Тому що у багатьох людей уява не зовсім об’єктивна, що це таке, займатись бізнесом. Ще й в таких країнах, що розвиваються, з такою законодавчою базою, з такою ментальністю, яка є по відношенню до законодавства, права, до совісті, можна так сказати, на жаль. Більшість людей бачить вершину айсбергу. А ¾ цього айсбергу під водою, ніхто не бачить, чим це дається, для того, щоб ця громадина плила по океану, цей бізнес. Скільки він сил потребує, скільки він сивого волосся додає. Але у мене життя таке, яке є. У сина є можливість займатись улюбленою справою, він захистився, став кандидатом психологічних наук. Сподіваюсь, що найближчим часом стане доктором, займатиметься психологією і надалі. Це не легкий хліб. Авжеж, зі сторони здається, що люди щасливі, живуть, купаються в маслі, а воно не зовсім так просто. Можливо, ми самі винуваті, може час такий, може вічна проблема, тому що не можуть всі бути бізнесменами. Просто так не казали б, що середній клас – це необхідна умова для збалансованого суспільства. Тому суспільство, яке складається з основної маси бідних, трохи середнього класу і багатих не збалансоване. Дуже важко знайти спільні інтереси. Як  люди, що ледве зводять кінці з кінцями будуть ставитись до удачливих людей, успішних, чи дуже багатих? І чи можна на них за це ображатись? Трохи бідних, трохи багатих і потужний середній клас – це оптимальний баланс. Заробивши гроші особисто собі, ти не будеш щасливим, якщо не буде збалансованого суспільства.

Ви неодноразово заявляли , що політика Вам не сподобалась і Ви не знаходите належної самореалізації в політиці, але продовжуєте цим займатись. Нові політичні проекти, наприклад «Єдиний Центр». Навіщо? Просте логічне питання: якщо це не Ваше, навіщо Ви продовжуєте. Спортивний інтерес?

Ні. Недарма кажуть що «вхід рубль, вихід десять». Коли ти щось починаєш, думай як ти будеш це закінчувати. Навіть у розмові  почати думку легше ніж її оформити і закінчити. Спробуйте написати твір, вам вступ і середню частину буде легше писати ніж коли підійдете до висновку: все підсумувати, узагальнити, написати коротко, ясно і конкретно дуже важко. Так і тут. Я починав, ми щось намагались зробити, когось переконував, що це потрібно робити, а потім наступає момент коли вже не хочеться більше це робити, хочеться відпочити. Ви збалансовані, коли ви разом. І розумієш, що сам собі суперечиш – кажеш, що не можна здаватись, а  хочеш зійти з дистанції. Ось і живеш в цих суперечностях. Я приїхав із відпустки, напередодні виборів 2007 року і коли формувались списки прийшов і сказав: «Я мабуть не піду у парламент більше». Мої друзі, не буду називати імен, сказали: «Ні Вікторе Семеновичу, вам потрібно йти. Потім будете думати. Краще потім підете, якщо захочете, але зараз потрібно йти в парламент». Вмовили мене, я пішов. Сказати, що я шкодую, ні. Просто я по природі людина, яка не шкодує. Буде тільки те, що повинно бути. Є тільки те, що є. Навіщо витрачати час, щоб переживати, пережовувати. Більш за все мене дивує, наскільки матеріальне, золоте тільце роз’їдає душі людські. Ось це важко.

В «Єдиному центрі» є ваші однодумці? 

Є. Достатньо людей, про яких зі сторони можна подумати і сказати: «Дорослі люди, а такі романтики». Це не тільки у «Єдиному центрі», в суспільстві багато людей, які вірять у світле майбутнє, вірять у справедливість, в те, що можна щось змінити і це добре, що такі люди є. Воно так цікаво влаштовано все. Частіш за все люди високоморальні і совісні, чесні не дуже пристосовані  до активних дій по завоюванню перших ролей, позицій. Вони не пристосовані, вони не можуть бути лідерами, в більшій частині не прагнуть бути лідерами. І зворотна пропорція: дуже багато випадків, коли люди аморальні, але витончені у своєму нахабстві, здатні обдурити інших і зайняти лідируючі посади. Парадокс, але це так.

Кого з українських політиків «першої ліги», так назвемо, Ви би назвали романтиками?

Ющенка Віктора Андрійовича.

Він залишається таким?

Думаю, так. Не дивлячись на те, що  дехто намагається мене переконати, що  по суті він не такий. Я твердо впевнений, що він романтик, він вірить в це. Дуже совісна і чесна людина.

Він сказав своє останнє слово в політиці? Чи він ще не все сказав?

Це буду не я, якщо скажу, що він вже все сказав. Ще такий молодий, ще може стільки сказати!

Як Вам було з ним працювати, коли він був Президентом?

Важко. Простіше працювати з тими людьми, котрі думають, що вони хитрі і зможуть всіх обдурити, але це не так. Бачу таких людей за кілометр. А з людьми, з якими достатньо складно, вони не «2 х 2 = 4», вони так просто не читаються. Віктор Андрійович з таких людей, яких прорахувати як якусь математичну формулу, неможливо. Він глибока людина. А те, що в нього є недоліки, а в кого їх немає? Тому з ним нелегко працювати, але, слава Богу, він і чути вміє, і широко ерудована людина, освічений. З ним спілкуватись одна насолода, можна говорити на любі теми. Він інколи випереджає час: «Це не моє. Ось це велике, я буду займатись великим» – такий він, Віктор Андрійович. Можливо, це правильно.

В мене хороші, дужні відносини з Віктором Івановичем Балогою. Дуже своєрідна людина. Амбіційний, важкий, інколи різкуватий у своїх висловлюваннях. Але він сильна особистість. І я вірю, що Віктор Іванович любить Україну. Це не та людина, яка прикидається. Помилки є у всіх. Можливо, вони в нього були, і є, він часто нестриманий. Це людина, яка вміє тримати удар і знайти вирішення, не розкисає від труднощів – трудолюбивий. Не розмінює стратегічні цінності на якісь ситуативні, меркантильні інтереси.

Якщо буде об’єднане міністерство, про яке йдеться в рамках реформи, він буде на своєму місці, якщо його очолить?

Я твердо впевнений, що по своєму потенціалу він може виконувати роль в нашому суспільстві значно вищу. По своїм здібностям, досвіду, який він накопичив. Він може багато.

Ви неодноразово заявляли, що в Україні проблема не стільки в людях, скільки в системі і що її потрібно змінювати. Як це може бути реалізовано, хто може це здійснити? З чого треба почати?

Кожному з себе потрібно почати. Кожному. Не можна рватись на посади міністра заради того, щоб отримавши цю посаду думати про те, як більше взяти собі. Навіть те, що тобі не належить. В мене таке відчуття, що вся боротьба в нашому суспільстві йде за самозбагачення. Ніхто не хоче служити. Служити народу,  служити країні, не хочуть.

Чому так виходить?

Можливо понівечило наше суспільство ці десятиріччя радянщини, комуністична мораль, форма життя. До революції церква несла якусь духовність, моральність, чесність, а потім церкву фактично знищили. Ідеологія була збиткова сама по собі. Покоління росли в постійному страху, в обмеженнях. А потім раптом свобода з’явилась і її сприйняли як вседозволеність і виявилось, що стержня нема. А наверх виперли радянську номенклатуру, яка була витончена, але аморальна. Я кажу дітям своїх друзів, своєму сину кажу, якщо молодь не візьме в свої руки, то ми втратимо Україну. Гуляти, спати, ходити на дискотеки, сидіти день і ніч біля комп’ютера замість того, щоб йти на політичні заходи, активно включитись у політичну діяльність, сказати негіднику, що він негідник і розуміти, що без вас суспільство будувати неможливо, ми точно докотимось куди-небудь не туди. Не дарма ініціатором перетворень, не обов’язково революційних, завжди є молоді люди. Ці старші отримали посади, отримали місця, налагоджено отримують гроші. Я маю на увазі, що крадуть гроші. Називайте, як хочете, принаймні більшість з висоти своїх державних посад намагаються збільшити доходи собі, своїм близьким. А молодь ухиляється від активної участі в тому, що відбувається в суспільстві. І їх місце займають пройдисвіти, які вилазять на трибуни і починають кричати: «Я ночами не сплю, тільки думаю, як допомогти вам». Ні, у них і в думках такого немає.

Як бути в тій ситуації, що тій молоді, яка хотіла би включитись в роботу, приписують місце махати прапорами і бути в обслузі.

Насамперед варто наголосити, що як би мені важко не було, чи вам, будучи студентами, молодими людьми, треба бути гідними людьми. Я ж не народився у багатій сім`ї. Також голодував, підробляв, але мене ніколи б не заставили за 3 копійки махати прапором, який мені не близький, ніколи в житті. Чому цього нема у багатьох людей – я не знаю. Не можна мене заставити робити те, що я не хочу, нереально це. І вас не можна заставити це робити, задумайтесь над цим. І не потрібно мені 100 гривень за те, щоб прапором помахати. Якщо я піду, то піду по переконанням, зі своїм прапором. Так звані лідери такі трусливі, як тільки людина каже «ні».  Я кажу сину: «Єгор, запам’ятай, людина, яка не вміє казати «ні» ніколи в житті нічого не доб’ється. Як тільки ти прогнувся, тобі сказали, а ти не згоден, промовчав, боїшся «так-так, я зроблю», не розуміючи що робиш. Навіщо ти кажеш те, чого не зможеш зробити? Ти скажи ні, я цього робити не буду і тебе поважати будуть. З такими людьми рахуються більше, таких бояться. Коли темно, то павуки повзають, а коли ввімкнули світло, вони розбігаються по норам, вони світла бояться.

В контексті всіх проблемних ситуацій, які є в Україні, з чого потрібно на Ваш погляд розпочати, щоб почати з маленького такого осередку стабільності, який би був прикладом, як потрібно робити і хто б це міг зробити?

Я не знаю чому, але у нас найчастіше співпадають погляди на життя. Є в нас такий Ігор Іванович Кріль. Він також романтик. Він прекрасно, впевнено каже: «Ми повинні починати з себе. Я повинен жити так, щоб ви повірили мені, що я живу чесно, я кажу правду вам». Якщо ви будете чекати, що я буду жити чесно, а самі лукавити, хитрити і наживатись, нічого ми так в цьому житті не доб’ємось. Ми творимо закони, закони начебто є. Починаємо їх реалізовувати, набирати людей на це і потрапляємо до тупика, нічого не рухається. Теоретично я знаю, що треба робити. В нас є президент, якщо президент хоче, щоб країна була влаштована по совісті і справедливо, то він собі обов’язково підбере найближче оточення з таких людей, як він. І таких людей потрібно небагато, ну 5 чоловік. І якщо я беру цих людей, ми повинні бути однодумцями. Ми хочемо робити однаково благородну справу, спільно досягати цілей, прагнути їх успішної реалізації, говорити один одному правду, і нема у нас «ти начальник, я дурак». А ці люди також по 5 чоловік будуть мати однодумців. Адже небагато людей потрібно, щоб країну змінити. В кінці кінців, як би хто не прикидався, не робив вигляд, що люди дурні і не бачать, що відбувається. Ніхто ж не заставляє брати собі заступником аморальну людину. І якщо я вже його взяв, то вже нема пояснення, чи я дурень і не можу собі знайти працівника такого, як я, якщо я хочу чесно до чогось прагнути, чи я спеціально взяв негідника. Події, які відбуваються у арабському світі, вони мабуть ініційовані, не скажу що благими намірами, може елемент такий бути присутній, але це зайвий раз доказує, наскільки небезпечно і безперспективно намагатись робити з людей ідіотів. Я пережив період, коли КПРС була повністю впевнена, що на віки вічні розмістилась при владі. А скільки потрібно було часу, щоб все розвалилось? Союз розвалився, наче його й не було, але на помилках ніхто вчитись не хоче. Я буду продовжувати переконувати людей, що дорогі друзі, беріться за розум, беріться  за голову і думайте про те, що ми повинні працювати на перспективу. Я буду продовжувати робити те, про що я говорю. Чесно жити, чогось прагнути, виконувати місію людини яка, впевнений, може бути прикладом у багатьох питаннях. Але активно займатись будівництвом у мене сил немає.

Яким бачите майбутнє України?

Я абсолютно впевнений, що Україна приречена бути процвітаючою, сильною країною. Я на відміну від багатьох  абсолютно впевнений в цьому. Нам важко йти, але ми обов’язково пройдемо цю дорогу і Україна буде демократичною, багатою, вона буде країною, де дітям і пенсіонерам, і людям середнього віку буде жити комфортно і зручно. Її розміри, люди, розташування на континенті – все сприятиме цьому, вона достатньо оптимальна для того, щоб бути успішною державою. Можливо, поки що не у всіх є таке розуміння: я громадянин цієї держави, я відповідаю за порядок у моєму домі, це мій дім, моя країна. Це питання майбутнього. Як тільки це прийде, а це прийде, повільно, але прийде, тоді ми будемо більш відповідальні, більш активні і в виборі влади, і в контролі влади, і в контролі над собою, над своїми вчинками. Не страшно, що в нас житлово-комунальна сфера запущена, нам ще потрібно багато зробити, але нічого страшного. Набагато важче якомога швидше здолати наш внутрішній негативний зміст, набути розуміння того, що це моя країна, що це моя батьківщина, мій дім і тільки я можу зробити тут життя щасливим, цікавим і повноцінним. Ніхто: ні цар, ні гетьман, ні президент, ніхто крім нас цього не зробить. Якщо будемо про це думати, ми багато зможемо зробити. Я в це вірю. Песимісти кажуть: жаль, що жити в цей прекрасний час доведеться ні тобі, ні мені. Але я не песиміст. Я не думаю, що це затягнеться на сотні чи десятки років. Я очікую, що може бути пару каденцій людей при владі, котрі ще зможуть дозволити собі жити так, як жила влада всі ці 20 років. Але після них прийдуть до влади люди, які будуть жити по іншому, будуть будувати українську Україну.

Якби Вас попросили сказати про себе коротко, щоб Вас ні з ким не сплутали.

Про себе важко говорити.

Який Ви, щоб це кожному було зрозуміло?

Я вважаю, що так я сказав про Віктора Андрійовича – я не простий. Я достатньо цікава людина, чесний, люблю людей,  інколи буваю суперечливий в бажаннях знайти відповіді на питання і частіш за все, не так важко це зробити і час приносить корективи. Визнати, що ти був не правий, також непогана якість. Я живу достатньо комфортно, тому що  всередині дуже збалансований і  можу дозволити собі практично не прикидатися. Стараюсь бути таким, яким є, не хочу  виглядати краще ніж є. Не хочу добиватись відносин до себе проти свого внутрішнього переконання, заради того, аби бути привабливим, бути великим. Я є такий, який я є. Розуміючи і кажучи іншим, що якщо сам себе не любиш, то тебе ніхто любити не буде. Я впевнена в собі людина, збалансована, живу відкрито і вважаю, що ще дещо я в житті зроблю. Не думаю, що піду ловити рибу і нічого не робити, це не для мене.

Ви взагалі відпочиваєте. Які у Вас форми відпочинку? Хобі?

Самий улюблений спосіб, коли я можу розслабитись і відпочити – це перебування у колі цікавих людей. Посидіти, поспілкуватись на різні теми, можливо випити бокал пива чи чарку горілки, можна й без цього. Але поспілкуватись з цікавими людьми, подискутувати, пошукати відповіді на питання, які є важливими, для мене це відпочинок. Інколи люблю побути наодинці. Дуже люблю. Коли хочеться все впорядкувати в голові, можливо інколи відпочити від людей, від суєти, але в основному я люблю бути серед людей.

В цьому черпаєте енергію?

Я ділюсь енергією з людьми, але й підживлююсь.  Інколи абсолютно не очікуючи можна зустріти людину, в якій на перший погляд нічого видатного немає, а при спілкуванні можна такі цікаві речі підняти. І саме головне, всередині себе відкриваєш простори, про які б  навіть не задумався, отримати відповіді на складні питання, які турбували, а це може бути просто. Це може сказати на перший погляд проста людина, не якийсь там великий вчений чи письменник. Так, багато цікавих людей. Діти є такі, що поспілкуєшся з ними і голова колом йде. Сучасна дітвора така цікава. Я вважаю, що не був таким, коли ріс. Такі швидкі, такі розвинені. Чому я вірю в молодь?  Тому що вони вільні. Треба все робити для того, щоб люди були вільні, щоб вони мали можливість, хотіли і вміли жити вільно. Люди собі шкоду тільки приносять тим, що намагаються пристосуватись для досягнення меркантильних інтересів. Вони перекручують себе з середини. Я разів зо два ходив на полювання. Бабуся моєї дружини  один раз мене попросила відрубати голову курці. Я відрубав, а вона почала смикатись, я її кинув. Не хочу нікого вбивати (сміється), не хочу полювати. На рибалку ходжу і в мене всередині немає протиріч, що живе створіння виловлюю, але ловлю тільки вудкою. Мені подобається на рибалці посидіти, можу довго бути наодинці, хоча не вмію рибалити як слід. Для мене важливий сам факт, сидіти і дивитись на воду, мені без різниці вудка в мене, чи просто сиджу.

А ще читати люблю. Але більше за все люблю спілкуватися з людиною. Вмію слухати. Кажуть – пізнати світ, але хоча би пізнати людину! Я взагалі не люблю спілкуватись з журналістами, був неприємний досвід. Я працював в інституті, а жив тоді у Стаханові. Прибув журналіст з «Правди  України»  і хотів взяти інтерв’ю про роботу, яку ми проводили в лабораторії. А у мене помер батько і на наступний день після похорону подзвонили з обкому партії і повідомили, що Анатолій Жаркіх, журналіст, хотів зі мною поговорити. Я кажу: «Ви знаєте, при всій повазі до вас, ми не домовлялись, а якби навіть домовлялись, в моєму особистому житті відбулась подія, яка важливіше ніж це інтерв’ю». За народним звичаям на наступний день після похорону, вся родина йде на кладовище і я не міг не піти, тому про зустріч з журналістом домовились вже після всіх заходів. І коли я добрався до райцентра, мені кажуть, що журналіст поїхав. Не дочекався і поїхав. Через два чи три дні на другій сторінці газети була опублікована стаття, про те, що вся лабораторія, якою я керував, працює тільки на мою дисертацію, проїдаються державні кошти, а я такий зарозумілий, що навіть не захотів зустрітись з журналістом. Я коли це прочитав, готовий був його прибити. Думаю, ну яким же треба бути негідником, щоб так зробити. Він же прекрасно знав мій стан, я йому все сказав. Якщо є право написати, чи вийти в ефір сказати – повинна ж бути відповідальність за написане і сказане. І потім довгий час мене ніхто не міг змусити спілкуватись з журналістами. Тому я хочу вибачитись перед вами, Олексію, за те що декілька разів переносили цю зустріч.

Нам важливо, що це інтерв’ю відбулось. Дякуємо за це інтерв’ю.

Розмову провів Олексій УСАЧОВ