ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
ПАНОРАМА

ГОСТИНЧИК ВІД ЗАЙЧИКА І ДЛЯ ЗАЙЧИКА

ГОСТИНЧИК ВІД ЗАЙЧИКА І ДЛЯ ЗАЙЧИКА

Хто з нас не пам’ятає з дитинства (а хто не пам’ятає, тому варто нагадати, адже це споконвічна традиція) як мама, бабуся, хрещена, хтось із родичів, а то й просто – сусідів старших за віком, вертаючись з дороги чи приходячи в гості до батьків або на якісь перемовини, приносив нам малим смачного пиріжка, солодкого коржика чи звичайний окрайчик хліба, кажучи: «Це від зайчика». А часом ще й розповість як той зайчик біг, і як він упустив з переляку того пиріжка. Ми виростаємо, стаємо дорослими. А ця казка з дитинства залишається з нами на все життя. Далі ми традиційно передаємо її дітям – наступним поколінням.

Традиція, про яку я нині вирішив повідати, теж пов’язана із зайчиком. Але із зайчиком справжнім, хоч і казковим.

1-го квітня 1979 року, коли моя майбутня дружина Надія гостювала у Києві, ми поїхали погуляти на Гідропарк. Весна була рання і тепла. І от, мандруючи заплавами в глибині острова за Веніціанською протокою, ми раптом зустрілися із зайчиком. Він сидів поблизу невеличкої сосонки. А побачивши нас, швиденько пострибав чагарниками подалі від нас. Ми це прийняли за добрий казковий знак. А коли побралися, то в переддень Нового 1980 року вирішили занести до тієї сосонки гостинчика зайчикові. Узяли з собою морквинку, горішків, гарбузового насіння, яблучко і поїхали кататися на лижах на Гідропарк. Там ми відшукали знакове деревце і убрали його гостинцями «для зайчика». Вдома Новорічної ялинки ми вже не наряджали, адже зробили це на природі. Так виникла (а можливо відродилася з сивої давнини предків) традиція наряджати під Новий рік знакове деревце в лісі як жертовний акт єднання з природою. Причому наряджати не якимись брязкальцями, а всім тим, що може спожити пташка, зайчик, білка чи інша дика істота. Наступного Нового року ми долучили до такого дійства подружжя бандуриста Богдана Островського та його дружину Тетяну. Але обраницею у нас уже була сосна на Трухановому острові. Бо тут було зручніше. Наступного року до нас долучилися співак, народний артист України Степан Фіцич із дружиною, дитячою письменницею Зіркою Мензатюк, та маленькою донечкою Наталочкою. Пізніше – письменник і артист Василь Довжик, співак Михайло Дорошкевич, інженер Віктор Іваднєв з родиною. Ще пізніше товариство зросло до 15 – 20 осіб. Люди мінялися. Але незмінними її учасниками залишаємося ми з Надією, родина Фіцичів, Богдан Островський (щоправда він якийсь час, захопившись Рунвірою, надумав прибирати дуба аж десь біля метро «Лісова») та Василь Довжик. Часто в останні роки долучаються: Петро Шкляр із кумом Юрієи Єнчевим, Катерина Висоцька, Галина Болотова та Євген Обертас. Бували тут і знані літератори, артисти, художники, музиканти, зокрема й нині покійний Микола Будник; бували й закордонні гості, і навіть одного разу двоє операторів (він італієць, вона – українка) зафільмували наше обрядове дійство. На жаль. невідомо, де вони його поділи. Якось було, що під Новий рік 31 грудня пішов дощ і ми з Надією поїхали лише вдвох. Але звершили акт – прибрали сосонку. Ще одного разу було, що на Труханів острів прийшов один Василь Довжик. І, як пізніше казав, походив, походив, нікого не зустрів, ледь не заплакав. А потім повісив на сосну морквинку і кілька штучок печення. На душі полегшало й з легкою душею пішов додому. А ще було й таке. Тоді, як і цього року, за східним календарем мав бути рік собаки. І от тільки-но ми убрали сосну, розпалили вогнище, глядь – а до нас приблукав якийсь пес. Став і дивиться нам в очі. Просить пригощення. Ми звісно пригостили його. І були страшенно втішені.

Раніше ми зазвичай збиралися о 15 годині біля філармонії і потім рушали через пішохідний міст на острів. Тепер збираємося безпосередньо на острові.  Там убираємо вибране хвойне деревце заздалегідь заготовленими іграшками: намисто з гарбузового насіння, горішки, замість свічок хлібні палички, яблучка такі й сушені, пелюстки капусти, шипшина і багато всього такого, чим може поживитися звірина й птаство. Жіноча половина убирає дерево, А чоловіча – заготовляє паливо та розводить вогонь. Слід наголосити, що майстром розведення вогню був нині покійний Степан Фіцич. Він завжди просив заготовити хвойних гілок. І потім майстерно укривав ними саме вогнище. Внаслідок, всередині збиралась значна потуга вогню і він швидко виривався крізь гілки й просторився.

Убравши дерево та розпаливши вогнище, водимо таночки навколо деревця й вогню, співаємо колядки. читаємо вірші, розповідаємо цікаві бувальщини. Так поступово усталилася традиція.  Минають роки. І ось уже колишня маленька Наталочка Фіцич виросла, стала знаною журналісткою, вийшла заміж і тепер уже прибирати сосну стала приходити не дише з батьками, а й своїм чоловіком депутатом Верховної Ради Володимиром Ар’євим та донькою Яринкою, Та минає час і вже їхня донька Ярина стає студенткою (це вже третє покоління). Тож цього року разом з нею до новорічного дійства долучилися і її друзі-однокурсники. І ось уже 37 років традиція, спровокована зайчиком,  жодного разу доконечно не переривається. Ось таким він є гостинчик від зайчика і для зайчика.

 

 

Микола Ткач