- 1. Чи можете Ви чітко означити своє місце у літературі?
Так, українська поетеса. Це для автобіографії. І досить гучно. Насправді - твердий початківець з нахилом до непрісного традиційного віршування. Для себе виставляю професійні стандарти. Що з цього виходить? - судити читачеві.
- 2. Ставлення до клясики. Кого бракує у літературному обігу?
Нормальне ставлення. Без класиків ніяк. Це орієнтири. Це як у споживанні їжі: перш ніж у присутності королеви дозволити собі взяти гарячу курячу ніжку рукою, щоб відкусити смачний шматочок м’яса, спочатку треба блискуче засвоїти вправлятися з печенею за допомогою виделки та ножа, і головне - не переплутати, в якій руці тримати виделку. Так і в літературі. Кого не вистачає?.. Наприклад, книг моїх земляків, котрі мешкають поза межами Сумщини.
Мені не подобається, що забуваються деякі імена, постаті, особистості... Сучасники дбають про себе. Нашарування часу. Залишаються одиниці. Я не можу чітко відповісти про обіг, але впевнена, що дуже багато з того, що зараз припадає пилом у бібліотеках, через два-три десятиліття, якщо не раніше, підпаде під перевидання, як ноу-хау. Особисто я для себе відкриваю імена. Це як років десять тому була глибоко вражена романом «Місто» Валер’яна Підмогильного, так і при читанні на сторінках Інтернету «Блакитного роману» Гната Михайличенка, - у душі ніби квітка розпускалася. До речі роман - мого земляка.
Беру свою Сумську область. У літературному плані я її тільки вивчаю. Узимку 2018-го відвідали кімнату-музей при школі у селі Пустовійтівка Роменського району. Наповнення музею - інформативні стенди та особисті речі письменників Леоніда Полтави та Йосипа Дудки. Потім Павло Грабовський. Теж Сумщина. Біографія така, що можна серіал знімати. Організовували туди не одну поїздку. Знаєте, чесно, є у тому селі, звідки Павло Арсенович родом, а це село Пушкарне, що тепер називається Грабовським, щось магічне. Потім була Верхосулка, де провів свої дитячі роки Олександр Олесь. Мені не подобається, що отакі маленькі літературні музеї, по-суті, животіють. Можливо, тепер з «громадами» щось зміниться. З одного боку ніби добре, що питання вирішуються на місцях. Так, ми, нащадки, земляки, самі повинні дбати про свій город: класики дивляться на нас згори. І все ж варіанти меню «Як не забути класика» варто пропонувати централізовано. Класики – це атланти.
- 3. Чи бракує Вам ринку продажу книжок та ринку авторського права в Україні?
Питання, на яке не відповіси одним словом чи реченням. Ринок... А в мене перед очима город, на якому без ретельного догляду та поливу культурним рослинам не пробитися. Не можна випускати книжки з елементарними граматичними і логічними помилками. Парадокс, але такі книги читають, зачитують. Їх анонсують. Їх, врешті-решт, фінансують і видають.
Як же поету продати свою книжку? Продати себе? Існує стійка мода на певних авторів. Колесо запущено. Так було і буде. Хто знає, що ти геній у літературі? Той, хто бачить у тобі конкурента? Хто знає, окрім тебе, що ти видав книгу? Твоя родина. Одного разу мені сказали: «Популяризуючи книгу, ми популяризуємо автора». Книги без автора не буває. Десь я прочитала, що це автор дає роботу редактору, коректору, художнику, видавцю, продавцю, критику, журналісту… Якщо ж автор в одній іпостасі – і швець, і жнець, і на дуді гравець, то велика вірогідність зайти в стан на кшталт внутрішньої мізоґінії.
В мене відчуття, що я стою над прірвою: попереду немає нічого. Поезія вмирає. Справа у тому, що, наприклад, у Берліні у книжкових крамницях вірші в очі не кинулися. Можливо, ми не там ходили... Тобто, що там пропонують читати, а отже, на що є попит? Мемуари, історичні романи, детективи, любовні історії. Знайшли одну книжечку з неримованою поезією. Ціни для берлінців нормальні. І потім у них не так багато книг у твердій палітурці (рядова книгарня). Але й у нетвердій обкладинці видання виглядають добротно і ошатно. У них там читають. Пасажири у потягах не зациклені на смартфонах або ґазетних кросвордах: вони тримають у руках книгу. Тримають бережливо, дбайливо гортаючи сторінки. Мені те нагадало радянські часи. Нас від першого класу налаштовували: «Кращий подарунок – книга».
- 4. Охарактеризуйте стан сучасної української поезії, назвіть імена.
Точно не відповім. Українська поезія є. Розвивається у бік Європи. І це такий час. Імен не назву. Все на рівні індивідуального сприйняття. По-друге, прекрасних сучасних поетів більше, ніж ми уявляємо. Проблема у тому, хто про них знає? Це з одного боку. З іншого - початківець має кудись прийти за досвідом. А саме - в літстудію з вимогливим професійним керівником.
5.Охарактеризуйте стан сучасної української прози, назвіть імена.
Радує те, що україномовних книжок стає більше. Вибір є. Не люблю попси, конкретно у прозі. Український роман прорветься у світ. І прірва, яку я відчуваю перед собою – це наша зона турбулентності.
6.Охарактеризуйте стан сучасної української драматургії, назвіть імена.
Враження таке: п’єси є – вистав немає. Імена? Наприклад, фіналісти «Коронації слова».
7. Чи здатна українська література не просто вижити в лавині бездуховності, яка вкотре захопила спільноту, а створити індивідуальні стації спротиву?
Українська література - це культурний конґломерат. Порода.
8. Яким Вам бачиться майбутнє української літератури?
Впевнена, що українська література закохає в себе людство. На неї чекають. Це та криниця у затінку дерев на траєкторії «Великиго шовкового шляху».
Надія Позняк,
м. Суми.