- 1. Чи можете Ви чітко означити своє місце у літературі?
Щоб не впасти ні у марнославство, ні у надмірну скромність, волів би віддати чітке означення свого місця в літературі на розсуд доброзичливих сучасників і подячних нащадків. На сьому завершую, щоби не в’їхати у марнославство з иншого боку. А щодо спеціалізації у літературі, то я прозаїк (повість, оповідання , роман, ще один новий на виході);драматург (близько двадцяти п’єс); сценарист (десь зо три десятки ігрових і документальних кіносценаріїв).
- 2. Ставлення до клясики. Кого бракує у літературному обігу?
Ставлення до клясики , вітчизняної і зарубіжної, у нас, як до паперових грошей минулих епох – нема сумнівів у тому, що вони були колись чогось варті, але не зрозуміло, що з тим усім робити тепер.
Той, кого ми колись називали читачем, у тому числі читачем клясики, і пишалися ним, або зовсім перестав читати, або змінився. Це закономірно. Змінився загальний ритм життя, отже, повинен був змінитися і темпоритм мистецтва , а з ним і споживач сього мистецтва . Він – дитя свого часу і жує те, що йому накладають на тарілку, або в паперовий пакет. Так що до нього на загал претензій нема.
Зате зовсім инша розмова має бути з тими, хто відповідає за вміст тих пакетів, тобто з сучасними «майстрами красного письменства». Думаю, низька якість тієї, послуговуючись їхнім жарґоном, «хавки» значною мірою спричинена тим, що вони у свій час не полюбили до нестями «Дон Кіхота», «Фауста», «Ґамлета», Ромео з його Джульєтою, «Братів Карамазових», «Війну і мир», що для них закриті Стендаль, Томас Манн, Франсуа Моріак, Ібсен, Сигрід Унсек, не кажу вже про допотопного
Шодерло де Лакло з його «Небезпечними зв’язками».
Більш ніж скромний словниковий запас наших майстрів свідчить також , що вони не були зачаровані і не проходили мовну практику у Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Нечуя-Левицького, Карпенка-Карого, Старицького, Куліша, Підмогильного, Багряного , Коцюбинського, Лесі Українки, Лукаша, ,Зерова, Рильського, Бажана, Сосюри.
- 3. Чи бракує Вам ринку продажу книжок та ринку авторського права в Україні?
Книжковий ринок (сучасної літератури) у нас, як золотодобувна копальня: піску – хоч завались, крупинки золота - рідко, про самородки залишається хіба мріяти.
Про стан ринку, не тільки книжкового, а й ширше, мистецького, можу судити тільки на основі власного досвіду.
Він неоднозначний.
Перша моя книжка, повість, вийшла накладом 15 тис., роман – 60 тис. першим виданням плюс 20 тис. другим, виставу за моєю п’єсою «Ісус, Cин Бога живого» переглянули близько 400 тис. глядачів (кількість проданих квитків), думаю ще зо дві сотні тисяч у сукупності відвідали инші вистави за моїми п’єсами у різних професійних театрах України. Так, що на відсутність попиту на мій «ринковий продукт» гріх було б нарікати. За все отсе я не платив, а мені платили і платять. З другого боку, тепер ось мушу думати разом з видавцем, де взяти гроші на видання нового роману. Між иншим, се роман-реконструкція про Ісуса Христа, перший в українській літературі. Черги меценатів у тотально побожній Україні на се діло наразі нема і підозрюю, що не буде. Меценат, по-перше, у нас узагалі рідкісний птах, а по-друге, затримався на початковій еволюційній стадії. Він готовий зааcфальтувати церковне подвір’я, поставити нову хвіртку у церковній огорожі, деякі навіть розщедрюються на капличку. За се церкви охоче нагороджують церковними орденами і медалями. А ось думка, що профінансувати книжку не менш почесно, як збудувати з будівельних відходів капличку, йому у голову ще не заходить. І священик не підкаже, бо йому хвіртка важливіша, ніж книжка.
Щодо дієвости авторського права, то не помічав, щоб у мене хтось щось украв, може, тому, що не краду сам.
Уже багато років маю справи з Агентством авторських прав. До мене вони завжди ставилися уважно.
Думаю, що держава не повинна б скупитися на максимальні преференції для української книжки (українського мистецького продукту взагалі). Тоді й характер та наповненість ринку можна було б змінити. Байка, що «талант завжди проб’ється” – винахід творчо-бездарних імпотентів, які тільки і здатні на те, щоб «пробиватися». У популярність за життя і у безвість після смерті.
- 4. Охарактеризуйте стан сучасної української поезії, назвіть імена.
Це, здається, найстаранніше оброблювана і найрозквітліша грядка вітчизняної літератури.
Виділяю Ігоря Павлюка. Його поетичний доробок демонструє українцям і світові невичерпні можливості української мови. Він глибоко національний поет і разом з тим укорінений у світову культуру та відкритий для усього світу. Вдумливий критик, літературознавець, аналітик зі схильністю до фундаментальних світоглядних узагальнень.
Не менше ціную і поважаю Ліну Костенко, Дмитра Павличка.
- 5. Охарактеризуйте стан сучасної української прози, назвіть імена.
Вона рухається у руслі тотального «опопсовіння».
Завдання письменника цікаво розповідати усім иншим, неписьменникам, якнайпростіше про найскладніше. Натомість переважну більшість сучасних прозаїків хлібом не годуй, а дай з багатозначним виглядом порозводитися на сотню сторінок навколо проблеми виїденого яйця. Або, як писав Бабель, порозмазувати кашу по чистій тарілці. Отже, перша біда – дрібнотем’я.
Друга – якась майже загальна втрата навичок роботи зі словом. Йдеться не про талант, не про майстерність, а про елементарний рівень володіння ремеслом.
Для багатьох сучасних українських прозаїків зліпити складносурядне речення, не кажучи вже про складнопідрядне, а для зіпсутих ними читачів утримати ці конструкції в голові, є справжнім інтелектуальним подвигом, на який мало хто здатний.
Замість вивіреної драматургії фрази, абзацу, розділу і твору у цілому, загальної продуманої архітектоніки, замість живописання словом, найчастіше усього лиш повідомлення словом про ту чи іншу подію, до того ж доволі плутане і мляве.
Стара культура письма втрачена, нова не вироблена, бо нема кому. Натомість телеграфний «морзяночний» стиль, одноманітні куці речення, а в них куці думки.
На сьому похмурому тлі потужно вирізняється Валерій Шевчук, нагадуючи багато чим універсальних митців Відродження.
Третя – як смішна, на перший погляд, незначна, але характерна частковість. Це якась на межі ненормальности зосередженість на статевих проблемах. Здається, теперішні прозаїки переконані, що клясиків у свій час спеціально і злісно обділили – їм не показували оголених жінок, і се єдина причина, чому вони їх не описували. Тому теперішні, як уміють , заповнюють сю «прогалину» у рідній літературі. З того, що потрапляло мені на очі, не можу згадати ні одного прозаїка ( і прозаїч-ки) з нині популярних, які не описали б у міру свого таланту чи безталання процес злягання і органи у ньому задіяні, переважно жіночі. Підозрюю, що саме се і є для них основним творчим імпульсом. Вони, либонь, упевнені , що описати статевий акт - це «сільнєй, чєм «Фауст» Гете», як сказав колись відомий знавець «язикознанья» з иншого приводу. Тож, якщо колись ми знали шістдесятників, сімдесятників, вісімдесятників, то з кінця дев’яностих у літературі отаборилися й запанували «мистці», яких за їхнім основним творчим інтересом, напевно, назвуть вагіністами.
6.Охарактеризуйте стан сучасної української драматургії, назвіть імена.
Як у відомому анекдоті, жива, але такого здоров’я, як хотілося б, ще нема.
Колись, коли люди ще розумілися на літературі, вважалося, що драматургія є вищим видом творчости.
Не кожний, навіть серйозний письменник (не плутати з популярним) може бути драматургом. Підозрюю, що з тисячі засвідчених членством у СП майстрів красного письменства ми відсіємо, дай Боже, заледво одного-двох, здатних написати п’єсу або кіносценарій.
Зокрема, тому, що се особливий і, думаю, доволі, рідкісний спосіб мислення. У голові драматурга мають постійно балакати кілька «осіб». (Бажано не більше п’яти, бо поза тим уже недалеко до шизофренії.) Обговорювати вони повинні якусь цікаву тему, значну подію та ще й так, щоб глядач не починав для розваги скрипіти кріслом, а просто закам’янів у ньому на 1,5-2 години. Для сього драматург, крім таланту, послуговується спеціальними драматургічними законами і прийомами. На жаль, такої драматургії в Україні майже нема. Її творці або взагалі не знають, що є якісь особливі закони і прийоми, або не вміють застосувати їх на практиці.
Серйозний удар по драматургії буде нанесений недавньою т.з. театральною реформою, внаслідок якої відкривається дорога випадковим людям до одноосібного керівництва театром. Разом з традиційним хронічним дефіцитом режисерів, які вміють принаймні читати п’єси, це знеохотить справжніх драматургів і додатково простимулює халтурників.
Серед діючих драматургів виділяю Неду Неждану і Віктора Тарасенка.
- 7. Чи здатна українська література не просто вижити в лавині бездуховності, яка вкотре захопила спільноту, а створити індивідуальні стації спротиву?
Сподіваюсь, з відповідей на попередні запитання анкети не важко виснувати, що сучасна українська література значною мірою сама спричинилася до навали бездуховности. Тож спочатку лікареві доведеться зцілитися самому від легковажно підхопленої бацили. А потому вже подумаємо, як зняти загальний карантин.
- 8. Яким Вам бачиться майбутнє української літератури?
Будьмо оптимістами. Майбутнє бачиться кращим, ніж теперішнє.
Василь БОСОВИЧ
м. Львів