ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кропивницька Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Січеславська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
ПАНОРАМА

КРОК ЗА КРОКОМ – ДО ЛЕСІ ….

КРОК  ЗА  КРОКОМ – ДО  ЛЕСІ ….

 

 

                               В постаті Лесі Українки ми маємо справу

з дуже особливою душею

Блаженніший Святослав Шевчук

 

Її обличчя знайоме більшості українців і українок. Ще б пак! Це ж воно  розтиражоване на 200-гривневих купюрах. І немає, мабуть, в країні  дорослої людини, якій не доводилось розраховуватися за покупки рожевим папірцем з портретом поетеси з одного боку і лелекою з іншого. Ще там башта старовинна зображена, віночок, слова якісь дрібним шрифтом – та хто там до  них придивляється, головне – цифра! Припускаю, знайдуться серед моїх земляків такі, що й імені  жінки на портреті не згадають…

Не розумію, навіщо плюндрувати святі для України імена – Лесі, Шевченка, Франка, Сковороди, ліплячи їхні портрети на грошах? Чи пристойно писати вистраждані поетом рядки на заяложених, розхожих папірцях? Невже не досить державників, політиків (їм не звикати)! А чи зайців та білочок, як на білоруських банкнотах?

Не думаю, що Леся Українка вважала б то за честь. Була б щаслива, якби тиражувались її твори, а українці їх читали. Адже писала насамперед для співвітчизників.

За правду, браття, єднаймось щиро,

Єдиний маєм правий шлях.

Це ті слова Лесі Українки, котрі «дрібним шрифтом» на гривнях. Це – про Лесину правду, про її правий шлях, шлях істинної українки. До кого кричать ці гарячі слова? Хто щирою душею відгукнеться на звертання – браття? До чиїх сердець у напівватяному суспільстві проб’ється нині цей заклик?..

 

Вивчаємо у школі: «Contraspemspero», «Стояла я і слухала весну», «Слово, чому ти не твердая криця», «Давня казка», «Лісова пісня». І це – майже все… Ще – для малечі: «Мамо, іде вже зима».

Решта віршів, драм, поем, прози (хто читав прозу?..) – для фахівців: філологів, літературознавців. Для обмеженого кола шанувальників, небайдужих читачів.

А мене до небайдужості – крок за кроком – спрямовували життєві випадковості (інакше сказати – доля)! Зрозуміло, в юності, читаючи Лесину лірику, переважно сумну, не раз стискалося співчуттям моє серце. Та провідника до більш серйозного знайомства з її творчістю, на той час, для мене не знайшлося. Принаймні ніякого заохочування вийти за межі шкільної програми з української літератури (на противагу російській) я свого часу не отримала.Та все ж не судилося мені на цьому зупинитися! І траплялися час від часу, упродовж мого життя, яскраві події, що буквально підштовхували мене до більш глибокого розуміння творчості великої письменниці, її переконань, поглядів, вчинків. До непересічної постаті цієї, ні на кого не схожої, жінки й поетеси – Лесі Українки.

 

На початку 90-х моя приятелька, нині вже покійна, талановита ведуча українського радіо Таїсія Косенко зібралася відвідати Ковель, невелике місто на Волині. Вона планувала взяти інтерв’ю у тамтешнього, на той час, міського голови Анатолія Семенюка. Відомий своєю патріотичною позицією, він особливо зацікавив журналістку тим, що виявився поетом, випустив збірку своїх віршів, переважно ліричних. Мер, який пише вірші про кохання! Сенсація!

Домовляючись з ним про зустріч, Таїсія отримала пропозицію навзаєм: провести творчу зустріч з містянами – як авторці щойно виданої нею книжки «Берегиня України», до якої увійшли фрагменти радіопередач про багатьох жінок минулого й сьогодення. А Таїсія запросила поїхати з нею в Ковель мене (як одну з «героїнь-берегинь» її радіопередачі) й популярного композитора і співака Олега Марцинківського.

Поїхали! Я – на Волині – вперше. Були там три дні. Виступили в ковельському Будинку культури: Таїсія розповідала про «Берегиню», Олег співав під гітару чудові романси, а я читала свої вірші. Публіки зібралося багато, концерт наш (експромтом) мав успіх!

Наступного дня виїхали на прогулянку в ліс, до озера Доброго – прозорого, вже теплого, з піщаним дном. Кінець травня – чудова пора, чарівна природа! Чистий, свіжий, пронизаний сонцем листяний ліс, галявини, вкриті соковитою травою, розмаїття квітів. Уздовж дороги, якою ми поверталися, серед зеленого оксамиту цвіли дикі жовті півники. Скільки вже часу відтоді минуло, а картини волинських пейзажів стоять перед очима, як живі! Не дивно, що так ніжно любила цей край Леся Українка.

І – наостанок – повіз нас Анатолій Володимирович в Колодяжне. Там зустріли нас музейники, провели цікаву екскурсію садибою Косачів – улюбленою оселею Лесиної родини. Ми відвідали усі три будинки: «великий», «сірий» – батьківський, «білий» будиночок Лесин.

Лариса Косач народилася у Звягелі (тепер Новоград-Волинський). Я, до речі, там бувала на фестивалях «Лесині джерела». На мене вони не справили особливого враження, хоча вечірнє шоу, поставлене відомим на ті часи шоуменом Борисом Шарварком (уродженцем Звягеля) було феєричним! І зустріч з місцевими поетами залишила про себе приємну згадку.

У Звягелі родина Косачів винаймала помешкання, хоча і пишне, та чуже. А Колодяжне стало для них насправді рідною домівкою. Шкода, під час війни, у 40-х роках минулого століття, садиба була зруйнована. Але відбудували її, поновили експозицію, поповнили зібрання меморіальних речей. Тут Леся написала багато творів, тут їй було любо й затишно, попри фізичні й душевні страждання, її оточували рідні люблячі люди, казкові краєвиди. Цими стежками вона гуляла в саду, поміж яблунь, її вабили густі довколишні праліси, зачаровані озера. У цьому повітрі досі витає поетичне  натхнення, підтримуване залюбленими у свою справу й Лесин образ музейними працівниками.

Атмосфера Колодяжного не могла не схвилювати нас. І зворушливою несподіванкою стало прохання співробітниці музею, звернене до мене, прочитати щось із моїх віршів… на сцені у Лесиному будиночку. Я була збентежена до сліз особливістю моменту, неймовірним відчуттям причетності до Лесиного життя, особистої близькості до неї!.. І вже не могла Вона після цього бути мені чужою.

А доля вела мене і далі – крок за кроком – Лесиними стежками.

 

У 2001 році Вірочка Мельник, моя близька подруга – письменниця, сковородинівка – покликала на прем’єру фільму «На полі крові» за драмами Лесі Українки – «На полі крови», «Йоганна, жінка Хусова», «Одержима». Вперше – образ Ісуса в Українському кіно, Юда Іскаріот, жони-мироносиці. Месію грав львів’янин Олег Цьона. Йоганну і Міріам – обидві ролі – Вірина донька Ірина Мельник.

Цей фільм став для мене потужним поштовхом до знайомства (нарешті!) з начебто вже відомою поетесою, але не атеїсткою – а саме так характеризували Лесю в радянські часи, – а з людиною, що прагне пізнати Бога. Бога-людину (брата по стражданню) й Бога-Святого Духа (символ її віри).

«Безбожницею» затаврувала поетесу Московська синодальна церква, заборонивши її друкувати. Радянська влада обмежувала доступ до її творів «релігійної тематики», не дозволяла ставити ці драми в театрі. Я ж вперше  відкривала їх для себе, намагаючись осягнути високий Лесин дух, який вона вкладала в Євангельські образи раннього християнства, її особистий погляд на вчення Христа, ставлення до Його учнів.

«На полі крові» переглядаю, час від часу, напередодні Різдва, Великодня. У такі дні телеекрани заполоняють Євангельські історії, фільмовані за кордоном. Нашого кіна між ними нема… Не кажу, що наш фільм найкращий. Але й не поступається чужим! І те, що ним нехтують вітчизняні телеканали, мені прикро…

 

Проте, дякувати Богу, не тільки прикро буває за наших! Ось минулого року сталася, на мій погляд, добра подія: Оксана Забужко та Блаженніший Святослав, очільник греко-католицької церкви в Україні, презентували спільну книгу «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку». Тема: атеїзм –  єретичність –  християнство, діалог між церквою і українською культурою. Чекаю нетерпляче, коли можна буде доступитися до неї в бібліотеці, а тим часом з великою цікавістю штудіюю попереднє серйозне дослідження О. Забужко «Notredamed’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». Знайомлюся ближче з середовищем, що оточувало й формувало характер і талант великої письменниці. Переконуюся, що античні, міфологічні, лицарські сюжети її поем і драм, які – на перший погляд – далекі від української історії й вітчизняних проблем, насправді тісно пов’язані з ними. Відчуваю біль Лесиної душі за долю Батьківщини, її відверто проукраїнську позицію. І сьогодні вона аж надто актуальна, бо сучасній Україні конче потрібні такі відважні, принципові провідники національної ідеї, мазепинці, якою була Леся Українка.

 

Лесина душа – шляхетна, щира, вразлива, ніжна, мужня, горда… Відкриваю її і у творах поетеси, і в її вчинках – особливу душу, душу української жінки!

Ще школярами, знайомлячись з біографією Лесі Українки, поставала перед нами тяжко хвора, квола тілом, якась безрадісна особа. Так, сильна й гаряча духом усупереч обставинам, проте  не яскрава зовні. На портретах – серйозна, навіть сувора. У скульптурних її зображеннях автори неначе змовилися уникати Лесиної природної  жіночності, привабливості, ліризму. А вони ж були! І увагою чоловіків Лариса Косач не була обділена. Інша справа, що на взаємність у коханні таким жінкам не дуже щастить через сильний характер і високу вимогливість. Так було, є і буде у всі віки. А я особисто знаю чоловіка, нашого сучасника, для якого Леся Українка – ідеал жінки! Полонила його серце не тільки як поетеса, а насамперед – жінка! І це не хто інший як видатний український художник Іван Марчук. Пам’ятаю, як він радів з того, що оселився в будинку поряд з Київським музеєм Лесі Українки. Стіна Іванового помешкання – впритул до стіни музею, і він, як дитина, тішився тим сусідством.

«Знаєте – казав Іван Степанович, – я змолоду був закоханий в образ Лесі, у її незвичну вроду. Іншої собі жінки не хотів, тільки такої, як вона»! Щось таки розгледів юний митець в тих чорно-білих дівочих портретах, в серйозних жіночих рисах. Тендітність, породу, душу особливу… Відчув своїм внутрішнім зором художника Лесину унікальність, неповторність.

 

І моє помешкання пов’язане з іменем поетеси: живу за адресою Бульвар Лесі Українки. І працювала багато років у науково-дослідному інституті, розташованому в Будинку Проєктів на площі Лесі Українки, якраз навпроти її пам’ятника. Пам’ятаю як забудовували цей бульвар і площу, якими молодими були тополі, а пам’ятника ще не було. Його спорудили в 1973 році. За задумом авторів басейн біля пам’ятника мав символізувати  волинські озера, а довкола мали рости берези її рідних лісів. Щоб втілити цю ідею, з Волині були привезені в Київ саджанці берізок, і невдовзі вони зашуміли молодим гіллям біля монументу. В басейні хлюпотіла вода. Усе разом створювало ліричний ансамбль!

Та згодом поряд з ним звели адміністративну будівлю, котру – за традицією радянських часів – обсадили «кремлівськими йолками». Не знаю, кому й чим завадили волинські берізки, але одного дня вони кудись зникли, а на їхньому місці запишалися, знову ж таки, «адміністративні» блакитні ялинки… З басейном теж щось не склалося, він геть обмілів і перетворився на жалюгідну калюжу, і це неподобство засипали камінням-кругляком. А нещодавно поряд з пам’ятником висадили ще й якісь химерні модифіковані  лисі сосни, вже зовсім тут недоречні!

Отак і стоїть наша Леся – одинока, серед каміння, оточена похмурою хвоєю, не чує шелесту рідних берез, співу волинських джерел. Байдуже минають пам’ятник перехожі. Окремі, може, й не байдужі. Але однаково бездіяльні. Звично миримося, так чи інакше, і з цим, і з іншими неподобствами, що діються навколо нас…

На постаменті накреслені Лесині рядки:

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

Їх тут трактують і сприймають пророчими, адресованими народу України як заклик запалити пломенем цих пісень факел Свободи, осяяти буремний шлях! Насправді ж, вірш цей ліричний, інтимний, присвячений коханому – йому навздогін надсилає вона свої слова, думки, почуття: «… мої пісні крилаті, за ним услід, мов іскорки летіть». Бринить ця поезія тугою безнадійного кохання…

І за усіма чеснотами і творчим генієм великого поета Лесі Українки, її дивовижною працездатністю, освіченістю, обізнаністю, гарячою любов’ю до України, національним духом, твердими принципами і шляхетністю, силою її волі й непримиренністю до ворогів – постає переді мною жива душа люблячої, відданої, романтичної, жертовної  ж і н к и . Вклоняюся їй! Йду до неї, і ще йти мені і йти – крок за кроком…

 

Світлана МАКАРЕВСЬКА

Лютий 2021 р.