ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
РОЗМОВИ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО ВІРИ СВИСТУН

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО ВІРИ СВИСТУН

Р.Кухарук:  Доброго дня шановні друзі, знову середа, знову до вас іде програма «Тримай живе слово», яку разом витворюють Український дім, Український клуб і Інститут політичного управління.

Сьогодні у нас в гостях експерт Українського клубу, письменниця, поетеса Віра Свистун і оскільки вона перш за все поетеса, а потім все інше, тоді я попрошу, пані Віро,  почати нашу програму з ваших семи найкращих, найактуальніших  для вас на сьогодні віршів.

В.Свистун: Доброго дня. Я не скажу, що вони найкращі чи найвідоміші. Найвідоміші гуляють по інтернету не під моїм іменем, під чужими іменами і щасливої їм дороги, я так говорю.

(Читає вірші, останній «Голос поета»)

Р.Кухарук: Дякую, Віро. Це улюблений вірш Анатолія Горового. Нагадаю нашим глядачам, це програма «Тримай живе слово». У нас в гостях експерт Українського клубу, поетеса Віра Свистун. Я трохи підсміювався, бо мухи літають і я згадав як Обама ловив мух у прямому ефірі, думав – невже це і мені така доля.

Пані Віро, давайте почнемо з чого, з Грінівської вітальні - де ми вас зустріли. Розкажіть, що це таке, що це за середовище, як ви до цього ставитеся.

В.Свистун: Я уже говорила ці слова. Вважаю, що в Грінівській вітальні,  Літературний форум взяв мене у полон. Я 25 років жила і працювала в Росії. Чоловік був військовим. Ми по всьому світу їздили і російська мова була єдиною мовою спілкування. Думки приходили російською, переживання. І уже в Києві, зустріч з Надією Чорноморець, відомою сонетяркою,  була першою зустріччю з сучасною українською поезією. Коли мене запросили до клубу «Київ ПОЕТажний», там майже усі писали переважно  російською мовою. Лиш Надія Чорноморець та Антоніна Спірідончева – українською. Коли вони готували першу збірку клубу «Пензлі різнобарв», мені теж хотілося зробити свій внесок. Ще у мене майже нічого не було. Я чула як нахвалюють сонети Надійки. Читаю - нічого не розумію. Так мені було важко вслухатися в її українську мову. Тим більше, що сонет,  відома в світі,  складна тверда форма, як для мене. Якось вона не лягала до мого серця.  І я почала перекладати, щоб зрозуміти, на російську, викладала в інтернеті. Мені писали, що російською – зрозуміліше, тому сприймається краще. Після цього, я написала свої перші сонети. І коли в Грінівській вітальні ви мене запросили до Літературного форуму, я попала в таке середовище, в якому з’явилося не абияке бажання теж писати українською мовою. Почала спілкуватися і думати – українською. Мене підтримала Саша Мазіна, щоб писати – треба бути в цьому середовищі. Я вважаю, що я народилася в Літературному форумі. Іноді мені важко говорити. Я довго шукаю правильне слово, намагаюся перекладати. На «суржику» не хочеться говорити.

Р.Кухарук: Зрозуміло з Літфорумом. Коли я вас вперше побачив в Грінівській вітальні, і як ви читали свої вірші – дуже артистично. Ви це показуєте, емоції вкладаєте не тільки в написання, а і в читання. Ви ніколи не хотіли бути акторкою?

В.Свистун: Мене з дитинства називали акторкою. Діти з сусідніх вулиць гуртувались навколо мене. У нас були свої вистави.

Р.Кухарук: А де ви народились?

В.Свистун: В тяжкі часи мама поїхала народжувати мене в село Табурище, Кіровоградської області. Тепер місто Світловодськ. Я там бувала кожного літа. А вчилася і виросла в Дніпродзержинську. Закінчила Дніпропетровський університет. Читала вірші в школі, була учасницею самодіяльності. Мене вчили - як треба читати вірші. Я і свої вірші читаю так, як відчуваю.

Р.Кухарук: Що дають вам зустрічі з читачами? Вони ставлять вам якісь запитання, зручні, чи не зручні. Що вам хочеться їм розповісти, крім того, що ви кажете в своїх творах?

В.Свистун: Уже 6 років, як я почала серйозно писати та друкуватися. І у мене не було ще жодного мого поетичного вечора, щоб хтось мав змогу задавати питання. Сприймають мене дуже добре завжди. Мене надихає те, що після того, як я подарую книжку, мені телефонують і читають мої вірші. І це дуже приємно. Я живу і працюю для тих, кому до душі мої думки, переживання.

Р.Кухарук: Ну що, давайте в вересні зробимо вечір в Українському домі - «Віра Свистун  збирає друзів». Як, ви не проти?

В.Свистун: Я не проти. Бо вже співають пісні на мої вірші.

Р.Кухарук: Алла Мигай може прийти поспівати?

В.Свистун: І Алла Мигай, якщо буде вільна, і Оксана Піковська.

Р.Кухарук: Ловлю вас на слові. Отже, одну справу вирішили в прямому ефірі.

В.Свистун: У Алли Мигай є дитяча група. Діти можуть прочитати мої дитячі вірші.

Р.Кухарук: Добре. Тепер розкажіть, коли ви почали писати, чи як чоловік ставився до ваших поетичних викрутасів.

В.Свистун: Ми вчилися разом у школі. Він теж писав і захоплювався поезією. Коли вже були одружені, він написав і переслав мої вірші в газету «Красная Звєзда». Редактори зробили зауваження. Дали слушні поради. Я вивчилася на «математика», займалася сім’єю.  Було не до віршів. Але присвяти друзям продовжувала писати.

Р.Кухарук: Дітей у вас багато?

В.Свистун: Двоє. Двійня. Син і дочка. Я думаю, що це не багато.

Р.Кухарук: Але клопотів вистачало. Двоє одразу? Тоді памперсів не було.

В.Свистун: Але у нас часу вистачало на те, щоб усе було добре.

Р.Кухарук: Ви помандрували по світу?

В.Свистун: В цьому плані мені - «повезло». Ми жили в Європі –  Німеччині, Ризі, Черняхівську, Польщі. Потім – Київ. Я жила у великих гарних містах, де було на що подивитись, куди піти, кого послухати, купити книжку. В наші часи купити книжку було дуже важко.

Р.Кухарук: І що, ви возили ці книжки з собою?

В.Свистун: Так, возила. Але основну частину бібліотеки ми придбали у Польщі, коли уже було дозволено все друкувати.

Р.Кухарук: Які ваші улюблені письменники, прозаїки, поети?

В.Свистун: Я виросла на радянській поезії. Багато читала та декламувала Симонова, Друніну, Єсеніна. Сьогодні я радію тому, що у мене є бібліотека сучасної української поезії. На свої книги я «виміняла» книги поезій наших літфорумівців – Тетяни Іванчук, Юрія Титарева, Світлани Макарецької та інших. Останнім часом я читаю книги Мирослава Дочинця. Як у когось Біблія, у мене на столі лежить його книга «Многії літа – благії літа». А книгу «Вічник», я читаю в інтернеті і кожного разу починаю читати зі спочатку. Хочеться вивчити на пам’ять його вислови і порівняння. Бджоли – це розумні мухи. В спогадах дитинства все, чого навчали «дідо» і «бабо». Його і римувати не треба, бо там все – поезія.

Р.Кухарук: Його зараз багато на ринку. Море книжок.

В.Свистун: Папір його книжок виготовлений із соломи – тоненький і жовтого кольору. Береш в руки книжку – від неї тепло в руці, а коли читаєш – тепло на душі.

Р.Кухарук: Наскільки я розумію, ви любите малярство. Малярські роботи Ганушкевича, Люби Міненко викликають у вас якісь  флюїди і ви пишете свої вірші.

В.Свистун: Мене вражають картини Міненко, які написані лініями. Я запитала її, як це називається.

Це – експресія, вибух почуттів. Те, що на неї вплинуло. Я вбачаю там таку глибину, що можна побачити що завгодно.

Р.Кухарук: І ви це викладаєте мовою.

В.Свистун: Так. В мене мама писала, як кажуть. Писала маслом, сама виготовляла фарби. У нас не залишилося жодної картини, продані нею в скрутні часи, крім однієї, написаної акварельними фарбами. Вона у мене під склом, в рамці. Дивлюся на неї кожного ранку, вона мене зігріває. Я думала, що про живопис має право писати лиш той, хто на ньому розуміється. Коли їздила по світу , бувала в музеях, відвідувала виставки. Любила сидіти в залі Айвазовського, дивитись на хвилі. Здавалося, що краплі води падають на тебе і це - вражає. Дуже подобаються пейзажі Цезарія Ганушкевича. У мене є проспект картин Міненко, який я «поцупила» з її виставки. Я  забираю його з собою, коли мандрую із Києва, задивляюсь і думаю.

Р.Кухарук: Вона сама дуже експресивна.

В.Свистун: Ми так і вирішили, що спільна книга буде називатися «Експресія Любові і Віри».

Р.Кухарук: Треба ще Надію причепити і буде – «Віра, Надія, Любов».

В.Свистун: Може так і зробимо. Бо у неї є картина «Надія». Я вже почала записувати, щодо неї, свої думки.

Р.Кухарук:  У вересні, в Українському домі буде велика виставка Любові Міненко, може ще щось напишете і можна буде розвішати і ваші вірші.

В.Свистун: Я так планую. Але в мене є думка зробити відеоряд – картини і вірші. Можна буде показувати,  не відволікаючи увагу на себе.

Р.Кухарук: Ви останнім часом пишете відгуки про виставки і про книги , які читаєте.

В.Свистун: Ви ж надихаєте.

Р.Кухарук: Ви знаєте скільки людей ми надихаємо, а вони не надихаються? «Я не вмію, я не спеціаліст!» Коли я пояснюю, що треба висловити свої враження, бо це важливо і для автора, і для публіки. Людина проста прочитала книгу і не може висловити свої почуття, свої думки – а ви можете. Вона шукає де б була чужа думка або висловлені її почуття.

В.Свистун: А чи погодиться вона з ними чи ні?

Р.Кухарук: Це вже інше питання. Місія журналіста, письменника, психолога – висловити те, що більшість не може висловити. Ви в цьому плані працюєте.

В.Свистун: Працюю. Причому із задоволенням працюю. Нещодавно, ми із Надійкою були на концерті дитячого фольклорного ансамблю.

Р.Кухарук: Де Кирило Стеценко грає?

В.Свистун: Так. Надії сподобалася моя стаття. Мені важлива її оцінка.

Р.Кухарук: Чи не думаєте ви писати прозу або п’єси?

В.Свистун: Я вам скажу так. У мене є задумка. Матеріал є. Маю два чемодани листів, в яких зберігаються тонкощі того часу, словечки – якими говорили, події – які відбувалися, деталі, що дуже важливо. Я вирішила так, якщо Бог дасть мені можливість і час, то колись почну це робити, хоча не знаю - як до цього підступитися.  Поки у мене є натхнення, поки мене щось дивує – у мене ще пишуться вірші. Багато хто, в моєму віці, уже не пише нічого нового. А так як я почала писати пізно – в мені ще усе живе, жива душа. І коли воно вичерпається…

Р.Кухарук: Зараз, до речі, ніхто листів не пише.

В.Свистун: У мене і роман буде називатися - «Час листів».

Р.Кухарук: Починайте писати паралельно. Бо час минає і якщо ви цього не зробите, ніхто не зробить.

В.Свистун: Зробить. Я листи подарую, а там і робити нічого не треба, друкуй листи та і усе.

Р.Кухарук: Ви мусите це зробити. Я вас змушу це робити. Побачимо.

Нашим глядачам нагадаю. Це програма «Тримай живе слово». У нас в гостях Віра Свистун - експерт Українського клубу, поетеса. Програму створюють Український дім, Український клуб і Інститут політичного управління.

Р.Кухарук: Скажіть будь ласка, як ви спілкуєтесь з Богом. Вірите в Бога чи не вірите в Бога?

В. Свистун: Це дуже складне питання. Я завжди хотіла достукатися і дізнатися, що ж це таке насправді. Вихована в школі в іншому дусі. Під гаслом – опіум для народу. Коли стала дорослою, зрозуміла, що це спасіння для народу, це віра в те, що усе погане - минає. Коли пережила декілька трагедій свого життя, хотіла до Бога пригорнутися ближче і в 50 років пішла і похрестилася разом зі своєю колежанкою, з якою працювала на той час. В церквах дивилася на людей, які моляться, опускають очі. Якісь вони відсторонені. Я цього стану зрозуміти не можу. Для мене Бог – це оті заповіді, яким мене учила бабуся одна, бабуся друга.

Вони в мені живі. Я ніколи проти цього не йду в своїх діях, в своєму ставленні до рідних, до тих – з ким живу поруч. Мені давали поради пройти по церкві і знайти свою ікону, біля якої тобі стане легше. Я ходила і не знайшла. Говорять, що я ще не готова. Мені говорили – не їсти три дні, піти посповідатися, щоб щось зрозуміти.

Р.Кухарук: Я зрозумів.

В.Свистун: В церквах буваю. Ставлю свічки за здоров’я, за упокій. Людей поважаю, тих - хто розуміється  і свято вірить в Бога. Через мене воно ще не пройшло. Може усе ще попереду, дуже надіюсь на це.

Р.Кухарук: Коли ховали Миколу Біденка, то священник сказав, що сповідати поета найважче. Бо він говорить, мислить образами, метафорами, кидає виклик творцю, бо він теж творить. Він творить слова, молитви, поезію.

Р.Кухарук: Як ви ставитеся до критики на свої твори. Ви можете образитися на когось, якщо хтось скаже: - Віро, все що ви пишете, нічого не варте.

В.Свистун: Я так цього чекаю і завжди жду. Бо коли ми готували «Пензлі різнобарв», її редагували Надія Чорноморець і Антоніна Спірідончева, мені говорили: - Не так!

Я не розуміла, що не так, поки мені пальцем не показали – збій рими. Тому я зі вдячністю сприймаю допомогу і коли сама чую, що щось «не так», пропоную – давай допоможу. Так ми із Сашею Мазіною говорили, сміялись самі над собою. Із Тетяною Рюмшиною, теж. З нею говорити важче. Вона дуже розумна жінка, говорить – я  тільки починаю. Із Анею Омельченко зустрічались, говорили. У неї багато енергії і вона не знає, що з нею робити - і пише, пише. Таня в неї не вірить, а я вірю.

Р.Кухарук: Може Іванчук боїться надміру енергії. Бо в неї такий характер, як і у Тані?

В.Свистун: Головне правильно використати її.

Р.Кухарук: У Тані вона вже контрольована.

В.Свистун: Але я у Тані Іванчук багато чому навчилася. Вона показала мені кроки до композиторів. Я уже з ними спілкуюся, посилаю їм свої тексти. Пішла робота, дякуючи Тані.

Р.Кухарук: Вона молодець, добре веде Літературний форум, має чоловічий характер.

В.Свистун: Має характер керівника.

Р.Кухарук: Керівники бувають різні. Керівники бувають підступні, мамалиги, контролюючі, несправедливі. Вона справедлива, щира. Тримати Літературний форум не так легко. Ти очікуєш від людей позитиву або якогось розуміння. А воно не завжди так. Не розуміють, що це не обов’язок Іванчук, чи мій, чи ваш. Писати про когось, чи щось створювати. Це покликання, а не обов’язок. Якщо люди цього не розуміють – самі ображаються, несуть образу комусь. Це пережити не так легко. Хочеться покинути це все. Краще я буду сидіти десь на острові, писати геніальні сонети і ловити рибу, і все. Але з іншого боку розумієш, що без середовища ти – ніщо. Місяць половив рибу, пописав сонети, в своєму соку поварився, а треба рухатися далі.

В.Свистун: Розумієте, і поети бувають різні, різні натури. Для мене поезія – це спілкування з людьми. Я люблю усамітнитися, коли щось роблю, закриваю двері в свою кімнату – не чіпайте. Тоді люди заважають.

Р.Кухарук: Є люди, які пишуть для себе. Ви для себе пишете, чи для себе і для інших?

В.Свистун: Мені, як і усякому поету, хочеться, щоб мене чули. Тому ті читачі, яким близькі мої думки, мої переживання - мене розуміють.

Р.Кухарук: Зрозуміло. Ви публіки не боїтеся? Хто би не був, ви готові виступати, читати свої твори.

В.Свистун: Не боюсь. Я багато була на людях. Танцювала, читала вірші.

Р.Кухарук: Для вас це не проблема.

В.Свистун: Я в школі працювала. Що таке школа – учні, вчителі, конференції. Усе це було у моєму житті.

Р.Кухарук: Яке у вас було прізвисько? Учні давали вам прізвиська?

В.Свистун: Я вам скажу, ви не повірите.

Р.Кухарук: Ану, яке?

В.Свистун: Вірочка Іванівна. Навіть вихователі інтернату, де я працювала, так мене називали.

Р.Кухарук: Бачте, як вам повезло.

В.Свистун: Не так, як зі прізвищем.

Р.Кухарук: Свистун? Нормальне українське козацьке прізвище. А дівоче яке було у вас прізвище?

В.Свистун: Дівоче – Білошапка.

Р.Кухарук: Теж гарне. Так само гарно.

В.Свистун: Із прізвищем  була така історія. Коли ми одружилися, чоловікові треба було їхати за кордон. Він згоден був узяти моє прізвище, але усі документи були оформлені на – Свистуна. І я цим не переймалася. Бо тоді був Блохін! А нас вчили – не прізвище робить людину, а людина робить прізвище.  Перший негаразд виник у мене на кордоні. Я їхала до чоловіка. У мене взяли документи, паспорт, стоїть черга. Питають: - Ваше прізвище?

А я тихенько: - Свистун…

-       Голосніше!

Соромилась. Та врешті прийшлося говорити так голосно, що останні в черзі чули.

Р.Кухарук: Тепер ви його прославляєте?

В.Свистун: Просто я до нього звикла. Там де воно звучало, спочатку було – Віра Іванівна, яку усі знали, а потім десь там – Свистун.

Р.Кухарук: Зрозуміло. Як сприйняли в Грінівській вітальні ваш перехід на українську мову.

В.Свистун: Дивуються. Я приходжу і говорю: - Сьогодні я читаю виключно українською мовою! Руслан Іщенко в захваті від моєї української. А ви не вірили.

Р.Кухарук: Я не вірив? Я просто казав - пишіть російською.

В.Свистун: Тоді так у мене було. А потім я попала в інше русло, в іншу річечку, в інший потічок…

Р.Кухарук: Бог випадкових людей не посилає в випадкове середовище. Якщо він вирішив, що так має бути, то так має бути. Багато людей бояться переходити на українську мову, бояться бути смішними. А середовища бувають, на превеликий жаль, дуже, аж занадто, праведні, праведніші за Папу Римського. Людина слово якесь неправильно скаже, вони її поправляють, замість того, щоб підтримати. Якщо клювати кожного, то воно відбиває охоту і з’являються страхи публічності. Страх – це стихія, яка проходить.

В.Свистун: Сьогодні я читаю Світлану Макаревську, Таню Іванчук, Надію Позняк, після її презентації, про її інтегрування.

Р.Кухарук: Вона теж математик.

Р.Кухарук: Після цієї книжки у вас буде  книжка з Любою Міненко, настільки я розумію. І якусь свою ви готуєте, крім роману?

В.Свистун: Ні. Про роман я ще і не думаю.

Р.Кухарук: Віро, роман починається з першої фрази. Завжди шукаєте першу фразу і коли вона з’явилася, то вже і все. Перша фраза – вона дуже важлива. Можна написати багато шматків, багато речей, уривків, але коли немає першої фрази… Роман має з чогось початися.

В.Свистун: Справа в тому, що у мене немає концепції написання. Я не хочу написати так, як уже хтось написав. Повинно бути щось моє. У мене була одна думка, не хочу її оголошувати. Є вірші ще на одну книгу російською мовою. Українською - на невеличку, таку, як Горовий видав. Хочу видати дитячу книжку. Книгу з Любою Міненко.

Р.Кухарук: Багато хотінь.

В.Свистун: Я ж пишу у своїх віршах – багато бажань, мрій і забаганок. Все ще є у моєму житті і дякую Богові за це. Як говорить Таня Іванчук: «Поети – зв’язкові між Богом і людьми». Дуже люблю цю її фразу.

Р.Кухарук: Безперечно. Що залишилося такого, неохопленого вами в поезії. Що ви хотіли охопити. Може вінок сонетів написати, якісь теми, форми, ронделі?

В.Свистун: Мені це важко, бо мені відомі самі прості форми сонетів. Я пишу інколи – чотири строчки, чотири, чотири, дві. Все на що здатна, не так як яскраво пише Надійка Чорноморець.

Р.Кухарук: Коли я зробив звіт про вечір Горового, то написав, що Надія прочитала кілька сухих сонетів. Ох я дістав від неї. Вона тепер допитує мене кожного разу : - Який сонет? Сухий чи мокрий?

В.Свистун: Про Горового ви теж писали, що його вірші – суха солома. Та коли хтось зуміє їх підпалити, то буде багаття. Я спочатку теж її не розуміла. Взагалі не розуміла. Треба вчитатися, тоді побачиш усю їх красу. Це був мій шлях до українськох мови. За її порадою тримаю на столі словники і підручники. Можу написати вірш, а на другий день переробити його так, що і сама не пізнаю і не пам’ятаю, що там було. Це робота.

Р.Кухарук: Так, над словом треба працювати.

В.Свистун: Спочатку це натхнення, наснага, а потім робота.

Р.Кухарук: На передачі «Тримай живе слово», ми з Горовим придумали термін – «трамвайні вірші». Інколи буває, що автор їде в трамваї, тролейбусі, автобусі, метро – їде на Літературний форум – витягає, ось - я написав, ледве читає. У вас немає трамвайних віршів? Скільки має відлежатися вірш, перш ніж піти на люди?

В.Свистун: В транспорті я можу записати думку або тему вірша, або красиву фразу, щоб не забути. Для цього маю нотатник. Повертаюсь до рядків, додаючи один або декілька. І так потихеньку вони в мене ростуть.

Р.Кухарук: Свої вірші напам’ять знаєте, чи треба підчитувати?

В.Свистун: Взагалі знаю, хоча не усі.

Р.Кухарук: Ви їх не вчите спеціально?

В.Свистун: Справа в тому, що коли я читаю з тими ж почуттями, що і писала, від хвилювання можу забути. Тому намагаюсь, щоб було куди, хоч одним оком, зазирнути. Краще звучать, коли напам’ять добре знаєш. Таня дуже легко декламує.

Р.Кухарук: Вона має добрий голос. Співає багато пісень, вони виливаються із неї, дихання відпрацьоване.

В.Свистун: Аби ви знали, який я маю добрий голос!

Р.Кухарук: Я ж кажу Тетяні, давай зробимо хор у Літературному форумі.

В. Свистун: Але у мене немає координації голосу і слуху. Мені здається, що я так гарно співаю. Але часто за мене співає півень… Хоча дихання вправне.

Р.Кухарук: Ну що ж, останнє запитання, яке я хочу вам поставити сьогодні - 27 травня, у галереї  Франчука, буде засідання Літературного форуму, яке ви ведете. Як ви  будете це робити, з яким настроєм йдете?

В.Свистун: Якщо я розкажу, то вам буде не цікаво. Задумка у мене є. Я буду починати і закінчувати. Збирається спільнота, де усі хочуть говорити. Буде два організаційних питання, до яких я попрошу уваги. А потім будемо проводити засідання разом.

Р.Кухарук: Добре. Зрозуміло.

Шановні друзі, закінчується програма «Тримай живе слово». У нас  у гостях була письменниця, поетеса,  експерт Українського клубу – Віра Свистун. Нашу програму творять спільно Український дім, Український клуб і Інститут політичного управління.

Наступна передача 31 травня, у середу.

До зустрічі. До побачення.