ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кропивницька Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Січеславська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
РОЗМОВИ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО З ВАСИЛЕМ СОЛОВІЄМ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО З ВАСИЛЕМ СОЛОВІЄМ

У студії Роман Кухарук та Василь Соловій

 

Р. Кухарук:  Доброго дня, шановні друзі. Ми традиційно приходимо до Вас             з програмою «Тримай живе слово», яку творять «Інститут політичного управління», «Український дім», «Український клуб». На початку мушу наголосити, нагадати, що Нація – це гідність. Ми гідні представники Української Нації і творимо те, що можемо в цих умовах, які є в нашій країні.

Сьогодні у нас у гостях експерт  поет Василь СОЛОВІЙ.

 

В. Соловій: Доброго дня.

 

Р. Кухарук: У нас традиційно поети читають свої вірші, не поети -- читають чужі. Оскільки ти поет, будь-ласка, сім найкращих, найзабійніших твоїх віршів.

 

Василь Соловій зачитує свої вірші…

 

Р. Кухарук: Ми почнемо з твоєї родини. Де ти народився? Хто твої батьки? Чи велика в тебе родина? Звідки походить, де коріння?

 

В. Соловій: Я народився на Полтавщині у селі Харківцях Лохвицького району. Я вже третій класик літератури з цього села.

 

Р.Кухарук: А хто перші два?

 

В. Соловій: Архип ТЕсленко і Олексій Коломієць. Відомі такі письменники, але в селі те не дуже відчувається. Я собі до одинадцятого класу навіть, мушу зізнатися, Архипа ТЕсленка читав, але практично не знаю їх взагалі.

 

Р. Кухарук: ТЕсленко – геніальний український письменник. Я нещодавно їхав до Миколаєва, через Кіровоградську область, там перечіпляли паротяг. Там табличка меморіальна: «Тут у 1901 році працював телеґрафістом Архип Тесленко». Я так здивувався, очам своїм не повірив.

Олекса Коломієць – відомий радянський драматург.

 

В. Соловій: Ми з ним якраз сусіди. Моя хата напроти його хати.

 

Р. Кухарук: Він був великим товаришем Мушкетика. Якось вони посварились і три роки не говорили. Зустрілись у Радписі. Олекса каже: «Що ж ти до мене не говориш? Я вже на вірній дорозі. Скоро мене не стане. Скажи хоч слово». А потім вже допомагав Юрій Михайлович, коли був головою Спілки, із різними побутовими речами.

Повертаємось від класиків до тебе чудового.

 

В. Соловій: Частина мого роду, по маминій лінії, якраз і є з Полтавщини. Друга половина батькова, з Тернопільської области походить із села Переволоки, Бучачського району. В якому я, нажаль, досі не був. Це такий мій великий сором. Я працюю у Музеї національної архітектури та побуту, і мене запитав начальник відділу: «Куди ти хочеш, Василю, поїхати ув експедицію?». То я подумав, що буде непогано з’їздити туди з демоґрафічною експедицією у своє родинне по татові село. І почав там ґуґлити інформацію. І виявляється, що з Переволоків був родом Мелетій Соловій, такий відомий доктор богослов’я в Канаді. Автор багатьох на сьогодні хрестоматійних церковних праць. І я навіть не підозрював, що то є мій родич.

 

Р. Кухарук: На Тернопільщині є наш колега Іван Бандурка, який займається краєзнавством опріч того, що пише книжки. Він брав участь у творенні енциклопедичного словника Тернопільської области. Я вас познайомлю і він знайде тобі ще родичів твоїх з десять.

 

В. Соловій: Добре. Чим займались мої батьки? Батько все життя був водієм, скільки я його пам’ятаю. Мама в мене завжди була вихователем у дитячому садку. Вона була його директором. Ще у мене є менший брат. Він військовий, лейтенант.

 

Р. Кухарук: А що тебе надихнуло йти на Літтворчість до Києва? Ти з першого разу вступив?

 

В. Соловій: Так. У мене були дуже гарні бали ЗНО. Ще був творчій конкурс. Тут трошки випадково все вийшло. Я, закінчивши школу, був трохи розгубленим. Я абсолютно не знав, що є ще якийсь рейтинґ університетів. Що Київський університет у тому рейтингу номер один чи два. Мене те взагалі не цікавило. Я у школі більше за українську мову та літературу любив, хіба що, історію. Це була моя така хвороба, ця хвороба і зараз не зникла. Трошки пригасла просто. Якось у дитинстві, пам’ятаю, у нас був свинарник. Той свинарник узимку порожнів. Я там кожну зиму робив музей. Дуже хотів займатись музеєзнавством. Я подав до якоїсь маловідомої Харківської академії культури документи на музеєзнавство. Я точно знав, що туди пройду.

Моя знайома говорить мені: «Ти добре здав мову і літературу, у тебе 199 балів з ЗНО, може ти підеш до Інституту філології КНУ імени Тараса Шевченка? Спробуєш себе».  А я питаю: «А що там є за спеціальності?». Каже: «Є літературні твори». На мову я не хотів. Я у школі мову  не дуже сильно вчив. Після шостого класу вивчати українську мову за підручниками я не міг. Я скоріш її за художніми книжками вивчав, читаючи сам для себе.

Вона говорить: «Є спеціальність літературна творчість, там вивчають літературу». Це було для мене прийнятним.

 

Р. Кухарук: Тобто ти писав вірші вже у школі?

 

В. Соловій: Я писав у школі, постійно, мабуть, їх писав. Я не пам’ятаю, з якого віку, десь ще… Я пам’ятаю перший-другий клас я написав якусь казочку, вірніше я її придумав. А першого вірша написав у класі третьому. З того моменту якимись такими періодами писав їх постійно і до кінця школи.

Вона говорить: «Треба подати вірші. Все ж таки літературу будеш вивчати». Я не задумувався, для чого. Взяв і подав. Пройшов творчий конкурс. Все нормально. Знайшов себе у списку вступників. І ще потім, коли тут навчався, дізнався, що це така спеціальність для письменників. Я того не знав.

 

Р. Кухарук: Ігор Астапенко каже: «Я професійний письменник! Що ви тут, шнурки, мені розказуєте? Я дипломований письменник».

 

В. Соловій: Так, було колись таке в нас, не знаю, наскільки це правильна штука. У нас у дипломі писали ПИСЬМЕННИК. Було у нас таке. Певний період було, а потім зрозуміли, що це ж…

 

Р. Кухарук: Що це не доречить.

 

В. Соловій: Так. Все ж таки якийсь відсоток неписьменники, точніше, якийсь великий відсоток.

 

Р. Кухарук: То ти не був розчарований навчанням?

 

В. Соловій: Ні. Окремими моментами можливо, у принципі, як і кожен із нас, десь ми розчаровуємось. Але це дало мені дуже добре середовище. Літературне і товариське середовище молодих літераторів. Саме навчання, головним чином, чому йому завдячую, такий гарний список джерел для використання. Ти в цьому варишся, щось відкладається. Скоріше за все, без цієї спеціальности я би писав зараз погано, а тоді ще гірше.

 

Р. Кухарук: Як ти вийшов на цей рівень мислення, рівень письма? Зразу з перших віршів чи ні? Чи починав з графоманії, як і всі инші?

 

В. Соловій: Ні. Я абсолютним графоманом був десь до другого, до третього курсу. Цей зошит цьому свідок. До цього періоду усі вірші тут. Я їх не викидаю.

 

Р. Кухарук: Мазохізмом займаєшся?

 

В. Соловій: Ні, як Троцький. Троцький збирав кожен папірець, навіть непотрібний. Збирав собі їх в архів.

 

Р. Кухарук: Пан Лейба Бронштейн колись писав українські байки в Кропивницькому.

 

В. Соловій: Я, до речі, цього не знав.

 

Р. Кухарук: Не знав? Українські байки писав, бо хотів стати українським письменником. Якби зробили з нього українського письменника, не було б від нього стільки шкоди Україні. Це як Гітлер прийшов до Австрійської академії малярства з малюнками, а його не взяли. Він вирішив їх всіх розстріляти.

 

В. Соловій: Сталін також писав вірші. І – кажуть -- непогані.

 

Р. Кухарук: Так  він літературу художню читав, до речі.

 

В.Соловій: Грузини говорять, що якби Сталін не став політичним діячем, то був би непоганим патріотичним письменником. У нього досить непогані патріотичні вірші про Грузію були у молодості. Десь воно все ж таки їх поламало.

Р. Кухарук: Я зараз дивлюсь на Саакашвілі, який швендяє Україною, і горлопанить. Кажу: «Вже був один Швілі і нам досить одного. Ще цього зробіть президентом і будемо ще більше мати проблем».

Зрозуміло. Після університету ти пішов в аспірантуру?

 

В. Соловій: На аспірантуру я не хотів йти.

 

Р. Кухарук: То не хотів чи не пішов?

 

В. Соловій: Я спочатку не хотів. Була непогана ідея. Зараз я не шкодую, що не пішов на аспірантуру. Мені не хотілось. Після Інституту філології і після філологічного гуртожитку, де п’ятсот дівчат і сорок хлопців, мені так захотілось з того вилізти. Я шукав собі роботу. Я хотів бути редактором, літератором чи журналістом. Ніхто зразу мене не хотів брати і я собі пішов на будівництво працювати.

 

Р. Кухарук: Ніяка цегла не впала на голову?

 

В.Соловій: Ні, ні, ні. Це був хороший досвід. Я відчув себе у живому середовищі. Може за той період написав більше віршів, ніж за час навчання.

 

Р.Кухарук: Коли робиш якусь фізичну працю, рвеш вешні чи яблука, чи цвяхи забиваєш, то якраз вірші приходять, бо голова вільна.

 

В.Соловій: Так. Там у нас люди цікаві були. Хлопець з Донбасу, хлопець з Черкаської области, ще якийсь колишній бандит з 90-х.

 

Р. Кухарук: То це вже матеріал для роману. Якщо колись будеш писати прозу.

 

В.Соловій: Той що з Донбасу повернувся потім до Донецька і записався ув ополченіє. Я шокований. Ми з ним так добре спілкувались. Ніби мислячий був, але десь не сходилось.

 

Р. Кухарук: Десь була червоточина всередині.

 

В.Соловій: Так, все таки була.

 

Р.Кухарук: Ну і яку тему кандидатської ти обрав, чи не обрав?

 

В.Соловій: Я вже її нібито дописую. В мене вже був такий своєрідний захист на катедрі. Все нормально. Зараз чекаю іноземні публікації.

 

Р. Кухарук: Яка тема?

 

В. Соловій: «Метрична, строфічна, фонічна форма творчости української лірики 1990х-2010х років».

 

Р.Кухарук: Ооо… Оце ти завернув кіло ковбаси у папір.

 

В.Соловій: Так. Це я взяв на себе трошки непідйомне, але я думаю, що справлюся. Принаймні, було б нецікаво брати щось таке легке, чи одного автора.

 

Р.Кухарук: Окрім Коломийця, Тесленка з ким ти спілкувався ще?

 

В.Соловій: З мертвих поетів?

 

Р. Кухарук: Ну як, ми спілкуємося з мертвими. Нам не потрібні посередники. Хоча науковці думають, що без них тяжко. Колись у нас Раїса Мовчан викладала літературу. Вона колись була упорядником Валерія Підмогильного (Місто, декілька оповідань), і вона у примітках пояснює, хто такий Сократ. А специфіка роману  МІСТО полягає у тому, що він написаний міською мовою XX століття. Там багато слів не розумієш. Я кажу: «Ви чого це не пояснили, це не пояснили». А вона каже: «Я сама не знаю».

Але ми з ними спілкуємося. Шевченка можна перемовини не читати, примітки не читати, не знати біографію, але брати і читати самі тексти. Це і є специфіка літератури. Це і є живе слово.

То з ким ти любиш спілкуватися? Хто тобі близький? Ліна Василівна чи Наталія Василівна?

 

В.Соловій: Наталія Василівна - прекрасна людина і мій науковий керівник. Якби не вона, може ця вся дисертація мучилась би там. Навіть і не мучилася б. Її просто б не було. Вона мотивує. Вона не змушує ніколи, вона не сварить, але вона мотивує своїм власним прикладом. Бачиш, що людина на віршування українське поклала життя. Вона зробила титанічну працю у будь-якому випадку. Вона працює і це дійсно той випадок, коли бачиш, що людині болить те, чим вона займається.

 

Р. Кухарук: Любить свою роботу?

 

В.Соловій: Так. Їй дуже болить, що зараз галузь поетики десь стає менш популярною. Це ж треба сидіти, рахувати ямби, хореї.

 

Р.Кухарук: Нащо рахувати?

 

В.Соловій: Не знаю.

 

Р. Кухарук: Я колись Жадану казав, ми в Ялті тоді банячили. Кажу: «Жадан, працюй над своїми творами. Це ж література». А він каже: «Ну, працювати нема коли. Там виступ, там те, там се». Так вони і залишилися дотепер. І так багато. Лозуткіну казав: «Працюй над своїми творами». У нього є цікаві речі. А він не хоче, він і так пише все, відчепись.

 

В.Соловій: Це такий ритм сучасної поезії. Це дуже помітно, нажаль, тому що у своїй дисертації пишу, що якість тексту (і Володимир Даниленко пише у своїй книзі «Лісоруби у пустелі») зараз на другому місці, на першому місці потрібно зберігати тембр, ритм. Ти маєш вкладатися в кількість виступів, щоб про тебе не забули.

 

Р.Кухарук: То це не література. Це метушня. Я не можу навіть це назвати літературним процесом. Це просто тусовочна література. Там виступив на фестивалі, там на конкурсі, а вони так пурхають і нікого не чують, тільки себе. Я колись був у Будинку вчителя. Там був до річниці Крут поетичний маратон молодих поетів, там Смолоскип проводив захід. Автор виступив зі сцени, пішов десь пиво пити, чи спілкуватися у якийсь спосіб. Йому нецікаво, хто за ним виступає, хто після нього. Мені, старому, це цікаво, я прийшов, слухаю молоду поезію. Хтось подобається, хтось не подобається. А це дивовижно просто, їх не цікавить ніхто і ніщо.

Щодо дисертації. Тобі тяжко буде, ти тяжкий період взяв. Дев’яності і двотисячні роки.

 

В.Соловій: Я насамперед хочу пояснити чому взяв саме двотисячників. Мої спостереження довели, що 60% дотримуються жанру верлібра. Чому саме так сталося?

 

Р. Кухарук: Їм не потрібно римувати.

 

В. Соловій: Це причина, про яку мені Наталія Василівна говорила. Наталія Василівна каже, що це графоманство. А я намагаюся пояснити, що це.

 

Р. Кухарук: Колись наслідували прості речі, після Шевченка, наприклад. Зараз вміють складні речі наслідувати. Вміють робити видимість складної модерної поезії. Читачеві дуже тяжко без критики розібратись.

 

В. Соловій: Так, є у цьому проблема. Без хорошого філологічного аналізу, коли ти просто розбираєш свій вірш на частинки, пояснюєш, де там абсурд, де це все між собою не стикується, дуже важко. Я так багатьом своїм знайомим говорив, обережно пояснював.

 

Р.Кухарук: Вони не ображаються?

 

В.Соловій: Вони все одно не чують.

 

Р. Кухарук: Добре. Як ти ставишся до критики? Чи можна тебе критикувати, чи не можна? Ображаєшся, чи ні?

 

В. Соловій: Мене можна, будь ласка, мабуть, треба. Я свій вірш написаний перевіряю перед виступом. Перед знайомими поетами, найближчими людьми. І питаю: «Як воно, що там не так, скажи мені, будь-ласка».

 

Р.Кухарук: А якщо вони тобі щось скажуть і ти з ними не згоден? Вносиш якісь правки тоді?

 

В. Соловій: Ми поговоримо. Подумаю, наскільки є компетентними їхні зауваження.

 

Р. Кухарук: А що ти хочеш сказати своєю поезією? Нащо ти пишеш взагалі?

 

В. Соловій: Моя поезія потрібна лише мені і не більше.

 

Р. Кухарук: Чому? Мені також подобається. Значить двом потрібна.

 

В. Соловій: Я ніколи не думав над тим, щоб у мене було багато читачів. Звичайно, десь такий еґоїстичний черв’ячок сидить, бо кожен поет хоче бути популярним. Я думаю, що не без того, але врешті я прийшов до того висновку, що моя поезія не стане масовою, якщо мене не знатимуть, або читач пройде повз, то нічого страшного для мене не станеться. У мене є купа речей, де я сам себе реалізую. Я не зациклений лише на поезії. Я хочу життя більш широко сприймати. Я давно різьбою по дереву займаюсь. Мені здається, якщо я б не пішов на літтфорчість, то з мене вийшов би непоганий столяр.

 

Р. Кухарук: Буду знати, кому шафи виготовляти везти. Ми колись їхали через Кременчук, там фабрика є меблева, яка називається «Бумеранґ». Мені так смішно було. Ти відкриваєш двері, а вони зачиняються. Абоо вони закриті, а потім -- дриґ по носі.

 

В. Соловій: Можливо. Ще що я б хотів спробувати – це документальне кіно. Якось дуже довго про це думаю. Писав уже сценарій.

 

Р. Кухарук: То сьогодні ж почнемо. Чи це перший крок ти зробив до документального кіно?

 

В. Соловій: Ні. Ми з братом уже робили щось неодноразово. Але хочеться знімати фільми документальні, не про відомі речі, а про простих українців. Я якось їздив ув етноґрафічні експедиції, буває там заходиш до баби в хату, а вона ще тче на столітньому станку. Бабі дев’яносто років, вона все сидить вечорами у зимовій хаті…

 

Р. Кухарук: … і  творить свою поезію, яка нікому опріч неї не потрібна.

 

В. Соловій: Так. Забуті абсолютно візерунки, техніки. Це ніхто не знає. І про цю бабу ніхто не знає. Це рядове якесь. Архаїка  відходить. Ось про це хотілось би робити кіно.

 

Р. Кухарук: Як тобі  музей під відкритим небом?

 

В. Соловій: Я молодший науковий співробітник там.

 

Р. Кухарук: А що ти там робиш?

 

В. Соловій: Багато чого. Кошу траву, наприклад.

 

Р. Кухарук: Траву косиш? Науковий співробітник?

 

В. Соловій: Музей – це  таке. Опріч наукової роботи, там постійно не вистачає фінансування і доводиться підтримувати експозицію своїми руками, тому, що більше це нікому робити. Якщо цього не робити, то ті хати будуть протікати, все завалиться.

 

Р. Кухарук: Я зрозумів. Які в тебе стосунки з Богом?

 

В. Соловій: З Богом ми то дружимо, то сваримося. Якось так різними періодами. Я постійно його шукаю. Зараз, якщо чесно, я заплутався, де його шукати. Нещодавно мені  захотілося сходити в церкву. Я зайшов, вистояв там буквально дві хвилини. Чогось мені стало від того всього дико, може від цих облич мирян, не знаю чому. Я люблю заходити до церкви, коли там немає нікого.  Є церква Параскеви П’ятниці. Коли там зайти взимку, під час завірюхи дикої, там немає жодної душі. Ти стоїш там сам, а вона так скрипить дерев’яна, так класно. Нічого окрім звуку цієї церкви. Десь там, я вважаю, є Бог.

 

Р. Кухарук: Що скажеш про театр? Чи ходиш до театру, чи любиш театр?

 

В. Соловій: Я люблю театр. Раніше дуже багато ходив, а зараз якось трошки здичів.

 

Р. Кухарук: А п’єси не хочеш писати?

 

В. Соловій: Як і прозу. Я думав про це, у мене були коротенькі замальовки. Дуже важко з діалогами. Основна проблема української прози і драматургії – це фальш діалогів. Читаєш їх і розумієш, що живе мовленням, якимось  діалектом писати неможливо. Це або писати конкретним діалектом, полтавським суржиком, чи західноукраїнським, тоді це можливо. Але це не те, що треба. На папері це стає не народною мовою, а літературною. Тому тут важко.

 

Р. Кухарук: В мене є така повість «Похорон віри». Я мав проблеми з редакторами, взагалі. Там мова ведеться від першої особи. Я приніс у «Вітчизну», там Дмитро Онкович був редактором прози. Дивлюся, він уже щось поправляє. Питаю: «Дмитре, що ви робите?». «Поправляю ваші буковинські діалектизми, бо вас не зрозуміють на Луганщині.», - каже він. «Та мені плювати на Луганщину. Мені головне, щоб на Буковині мене зрозуміли».

Якщо зрозуміють деінде, то немає ніяких проблем. А що стосується діалогів, то я з тобою згодний. Це велика проблема української літератури. Коли два герої, чоловік і жінка, які живуть у селі разом, він говорить: «Ти знаєш, той Дмитро, який живе там, який…». Так люди не говорять. Вони говорять натяками, зітханнями. Взагалі на Заході, в Голівуді є спеціальна людина, яка діалоги пише. Є людина, яка пише сценарій, яка не вміє писати діалоги, а друга лише діалоги. Коли добрий фільм американський, французький, німецький – то там сила в діалогах.

Колись мені Міняйло казав у Білій Церкві, класик української літератури, який написав два геніальні романи -- «Посланець до живих» і «Зорі оселедці». Він казав: «Ти діалоги й вмієш лише писати. Ти, як художник, який повітря пише». Я кажу «Дякую, це для мене великий комплімент», бо повітря писати багато художників не вміють, а тут така справа. Хоча инколи заносить. Коли багато діалогів, нема щільності письма, це проблема. У нас є письменники, яких дуже важко читати – Пашковський, Мадвідь. «Не кожна птаха долетить до середини Дніпра». Я прочитаю сім сторінок, якщо подужаю. Це як Марселя Пруста читати. Я застряг на першому томі і мене нема. Як себе змусити прочитати я не знаю. Література з одного боку має бути інтелектуальною, з иншого -- має бути читабельною.

 

В. Соловій: Так, я за цю золоту середину, тому, що писати без читача теж якось…

 

Р. Кухарук: А критикою ти не займаєшся? Не пишеш рецензії?

 

В. Соловій: Ні, я якось поки що у своїй дисертації і лише для неї.

 

Р. Кухарук: А різьба по дереву це що саме? Ти якісь ложки тешеш, деркачі?

 

В. Соловій: Багато всього. Колись це було активніше. Навіть колись майстер-класи з різьблення по дереву проводив.

 

Р. Кухарук: А ти розумієшся на дереві? Вишня, грушка, яблуня, смерека -- що там з чого?

 

В. Соловій:  В окремих випадках складно, але пробую, так. Принаймні, як мені здається, властивості кожної з названих порід я знаю. Груша тверда, черешня найбільш м’якіша і найкрасивіша текстура, з нею набагато приємніше працювати. Смерека – це для музичних інструментів більше.

 

Р. Кухарук: Паславський тебе не затягнув ще бандури робити?

 

В. Соловій: Затягнув, і не тільки Паславський. Я ще вчуся те все робити, я не поспішаю. Якби хотів би, то давно уже б доробив ту бандуру. У мене пару заготовок, але я не поспішаю. Бандура – це інструмент, який потребує певного осмислення. Це не скрипка, де є певний канон, можна взяти розміри Страдіварі, товщину, зробити певну копію. У бандурі немає еталону. Бандуру маєш сам для себе зрозуміти -- чому так, а не по иншому. Це мені так здається. Так, що поспішати мені немає куди.

 

Р. Кухарук: Вийде твоя перша книжка… А далі що ти збираєшся робити у літературі?

 

В. Соловій: Далі напишу другу.

 

Р. Кухарук: А далі третю й четверту, так?

 

В. Соловій: Ні, я подивлюся, що можна зробити з першою книжкою. Чи буде вона цікава. Я є великим противником занудства сучасного літературного процесу. Я уже уважаю, що всякі форми презентації і виступи по бібліотеках, що те не є комусь цікаве. І мені хочеться робити щось більше. У нас є Літературний орден імени святого Зіберта Світлого, до якого входять найгеніальніші поети сучасної України.

 

Р. Кухарук: Мітруша туди входить?

 

В. Соловій: Мітруша там митрополит, до речі.

 

Р. Кухарук: Дуже гарний поет. Я дуже радий, що він переміг ув «Смолоскипі».

 

В. Соловій: У «Ґранослові» теж, але йому не вдалося видати. У «Смолоскипі» ніби видають.

 

Р. Кухарук: А коли вийде книга?

 

В. Соловій: Це залежить від того, як він проявить свою певну активність, мені так здається. Дарини Гладун, наприклад, вже вийшла книжка. Вони ж разом перемогли.

 

Р. Кухарук: Він дуже гарний поет. Можливо, нерівний, але гарний.

 

В. Соловій: Коли вийде моя  перша книжка, ми зробимо ряд гарних презентацій із відеопоезією. Це щоб були синтез, музика.

 

Р. Кухарук: Ми колись робили «Літературні п’ятниці на Рибальській». Це було Сумське земляцтво. У них був зал невеликий, з круглим столом. Ось там Микола Гриценко мене допитував: «Що це буде?». «Художники, музиканти, поети сядуть за стіл, запалять свічки, налиють до келихів вино і будуть спілкуватися, читати вірші, будуть говорити», - відповів я.

«Скажи, що це буде? Це буде презентація?», - знову запитує. «Це буде вечір, але це не буде вечір у такому розумінні».

Розумієш, зараз, у цьому літературному процесі воно перетворилося на щастя для стололазів. Є такі стололази, у яких фуршет - це гарний вечір, нема фуршету - поганий вечір. Багато є такого штучного непотрібного. Я пам’ятаю, були колись ювілеї, наприклад, п'ятдесятиріччя Драча. Я вчився тоді в університеті. У Будинку кіно він читав вірші. Той же Павличко у п’ятдесят років зробив вечір еротичної поезії. Це був вісімдесятий рік. Весь вечір читав «Таємницю твого обличчя». Цілий вечір еротичної поезії. По телевізору ще я дивився тоді. Це ж цікаво. Чи Загребельний відповідав на питання. Його запитували: «Чи правда, що ви написали всі свої книжки, чи не всі ваші?». «Все, що підписано Павло Загребельний, написав я», - відповів він.

Чи у Вінґрановського був вечір. А зараз? Ось вечір Щербака. Він посадив свою жінку, це було в Українському домі, до речі. Ювілейний вечір проходив саме тут. Посадив на сцені біля себе, не знаю, навіщо, і кожен приходить, славословить, подарунки кладе, квітки до ніг кладуть. Але ж він ще живий, не вмер той письменник. Хочеться якогось спілкування між письменником і читачами, з публікою. На жаль, цього немає. Презентація, похвала, сюсюкання, розійшлися.

 

В. Соловій: Власне, для цього і створений наш орден. Ми намагаємось збиратися десь поза формальними приміщеннями. Було колись одне з передостанніх засідань, ми зібралися в лісі, після дванадцятої години, біля вогнища, пили вино, читали вірші.

 

Р. Кухарук: Прекрасно. Це і є спілкування. Я своєму поколінню кажу. «Хлопці, дівчата, ми дожилися до того, що ми зустрічаємося лише тоді, коли когось ховаємо, або згадуємо. Це сумно!» Інколи телефонуєш людині, питаєш, чи живий, що написав, як справи? А там: «А чого ти телефонуєш? Чого тобі від мене треба?». Та нічого не треба. Простого спілкування. По-людськи, треба знаходити для цього час, бо цього не вистачає. Ти собі сидиш, пишеш щось, добре чи погано, але, у принципі, пишеш. Грошей багато є, великий колектив, усім управляти. Художнику треба мати майстерню, полотно. А ти взяв ручку за двадцять копійок, блокнот за тридцять -- і все. П’ятдесят копійок собівартість.

 

В. Соловій: Де це ви такі ціни побачили?

 

Р. Кухарук: Коли був малий. Але все одно, не настільки ж дорого, як полотно і фарби.

 

В.Соловій: Зараз можна ходити безкоштовно на презентації і безкоштовно збирати все. Блокнотики і ручки.

 

Р. Кухарук: Як я бачу, ти таким не займаєшся?

 

В. Соловій: Мій блокнот ритуальний.

 

Р. Кухарук: Піде у музей вашого ордену.

Добре, дякую за розмову. Бажаю успіхів. Щоб книжка скоріше вийшла. Щоб ми її чекали, накривали сметану чи мухи нею били. Кожному своє.

 

В. Соловій: Дякую.

 

Р. Кухарук: Шановні глядачі, ви дивилися програму «Тримай живе слово», яку творять «Інститут політичного управління», «Український дім», «Український клуб». Сьогодні у нас в гостях був експерт «Українського клубу» Василь Соловій.

Нагадаю вам просту істину. Життя коротке, Нація – вічна. До побачення.

До друку підготував Володимир ШТЕРНОВ