ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
РОЗМОВИ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО З ПАВЛОМ ЛИСИМ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО З ПАВЛОМ ЛИСИМ

 

 

Р.КУХАРУК:  Доброго дня, шановні друзі. Сьогодні середа, десяте січня. У нас програма Тримай живе слово, яку спільно творять Інститут політичного управління,  Український клуб і Український дім. На початку нашої програми традиційно кажу просту істину: НАЦІЯ -- це гідність і ми як  гідні представники своєї нації, робимо те, що  уважаємо за потрібне і те, що ми можемо у цих умовах, які є в нашій країні. Сьогодні у нас в гостях піаніст Павло Лисий. Доброго дня

П.Лисий: Доброго дня.

Р.Кухарук: Почнемо з твого родоводу, з твоєї рідної Дзензелівки. Розкажи, звідки твоя родина, як вона потрапила в Дзензелівку, коли потрапила, розкажи усе, що уважаєш за потрібне.

П.Лисий: Глибоко я свій родовід не досліджував, але те, що  мені розповідали дідусі і бабусі, то майже всі були із Дзензилівки і тому, як мінімум до третього коліна вся моя рідня жила там і тому я такий  абсолютно корінний Дзендзилянин. Навіть не знаю, от прадіди теж з тих країв, крім одного, який з Полтавщини був сам родом, але під час війни він загинув і фактично не впливав на виховання моєї бабусі. Ну от я звідти з самих початків роду наскільки я знаю.

Р.Кухарук: От в тебе в роду усі українці, а от у тебе з братом є якісь східні мотиви, у вашій зовнішності. Чи ні?

П.Лисий: Можливо очі у брата  більше примружені і розкосі..

Р.Кухарук: У брата дуже видно монголо -татарські риси.

П.Лисий:Ну він схожий з бабусею дуже, покійною. Бабуся -- вона менше схожа, ну я не знаю, так вийшло, така генетика.

Р.Кухарук: Добре. Коли ти почав учитися у школі, коли ти прийшов до музики, у скільки років, яким чином?

П.Лисий: Ну взагалі у селі вона трішки інша, ніж та,  що я нею  займаюсь зараз, але …

Р.Кухарук: Що ти маєш на увазі -- як коса бринить?

П.Лисий: Ні.

Р.Кухарук: Яка музика ?Коли бджоли гудуть?

П.Лисий: Це теж музика, що там зазвичай звучить, інструменти, репертуар, це инше -- це таки більш первин ніше. І все ж таки існувала різниця -- досі існує -- між культурою села і культурою міста. Не в тому сенсі: щось краще, щось гірше, а…

Р.Кухарук: Просто инше

П.Лисий: Так, за  своїми першоджерелами люди сприймають усе ж таки те, з якою музикою вони були народжені, їм це простіше сприймати, а як мені розповідали батьки, я  співав, але до трьох років -- з дідусем  співали. Він багато знав пісень, я йому допомагав, але потім я перестав це робити, мої двоюрідні сестри, що жили теж у нашому селі, ходили на заняття  з фортепіано, тоді у нас був філіал музичної школи в селі від районного центру Маньківки. Ну зрештою яку  я і  закінчив, тому, що я не їздив до музичної школи в район. Хіба  що для здачі іспитів чи академконцертів, але сестри все таки мали певний період навчання і в них дома було фортепіано, я прходив, це мені було дуже цікаво, це величезний інструмент, що мені було чотири чи п'ять років, то піаніно це все ж таки у півтора рази вище і ширше, яке не можна охопити, і що цікаво, як ви знаєте, коли натискати на клавіші, він мовчить, а коли натискати педаль, воно починає грати, це було цікаво, коли відкрити деку -- там купа струн незліченна кількість. Якщо натиснути педаль, коли відкривається демфора, так провести по струнах, то все взагалі гуде, ну я от пригадую емоції дошкілнього віку, а потім з'явилась можливість піти до школи і це було дев'ятому році в дев'яносто восьмому році. Молода вчителька Алла Валеріївна Левченко, вона збирала учнів по фортепіано  від районної школи музичної і проживала і проживає досі в Дзензилівці, займалась з нами прямо тут, на місці, ну я пройшов весь курс навчання гри на фортепіано, просив, до речі, тата щоб він написав заяву, тому що мені було цікаво, що є інструмент у  сестер, був готовий навчитися чогось більшого, ніж там одним пальцем кілька пісень.

Р.Кухарук: Двоюрідні сестри і  ти ходив до них.

П.Лисий: Так.

Р.Кухарук: Ти не мав інструмента вдома?

П.Лисий: Певний час не мав, ну десь можливо до двох років я приходив, але навчання у початкових класах як я зараз спостерігаю і за тими учнями, з якими я займаюся, воно  проходить лише на уроках вдома, щоб сісти за інструмент чи взяти його, якщо це скрипка, мало хто наважується, хоча, звичайно, мені радили намалювати на картонному папері клавіші, щоб вчити, але я тоді  встигав, а коли перестав устигати, то мені купили фортепіано яке досі удома стоїть.

Р.Кухарук: А було дома фортепіано де поставити ?

П.Лисий: Ми поставили, вже якось там розсунули, що заважало, ну я почав навчатися, на той час була незвичне заняття, тому, що у селі що популярне – баян, гітара, духові інструменти.

Р.Кухарук:  Опріч того чимало треба робити сільської роботи.

П.Лисий: І звісно, що я пам'ятаю -- у нас були групові заняття у Алли Валеріївни, нас у різний час було близько сімох дітей і от іде урок, сольфеджіо скажімо, там одній дівчинці треба було картоплю копати, все, давай, ми забираємо і це абсолютно правильно і дехто так жартує, або не жартує, той каже, що я просто втік від сільської роботи займатися музикою.

Р.Кухарук: І брат втік. Брат теж втік.

П.Лисий: Він утік вже отримувати вищу освіту, а я втік підлітком.

Р.Кухарук: Хто він за фахом?

П.Лисий:Інженер машин легкої промисловости.

Р.Кухарук:  Він у музиці розбирається, грає?

П.Лисий: Грає трішки.

П.Лисий: Він наслухався за багато років і,  я скажу відверто, те, що він на гітарі грає -- краще ніж я, хоча теж цікавлюся цим інструментом. І співає він краще.

Р.Кухарук: Але гірше за сина Остапенка.

П.Лисий: Я не знаю.

Р.Кухарук: Гітариста.

П.Лисий: Ну звісно, ну брат знає кілька пісеньок.

Р.Кухарук:А потім ти пішов у школу імені Тараса Шевченка,  так?

П.Лисий: Це імені Лисенка.

Р.Кухарук: Шевченка -- то художня школа.

П.Лисий:Але вони поряд всі знаходяться. Я закінчив музичну школу району. У четвертому класі мене перекинули через рік і я її закінчив раніше, ніж міг далі продовжувати навчання в училище, наприклад, і от я рік нічим не займався, але тим часом їздив до Умані в училище до вчителя, щоб потім поступати, але так склалося, вийшло пройти прослуховування у Києві, я зіграв як міг і що міг, але…

Р.Кухарук: А що ти тоді зіграв?

П.Лисий: Я грав, здається, першу частину Патетичної   сонати Бетговена, грав Баха ре мажор прелюдію, фугу з першого тому, а, напевно, Бетговена грав пізніше, Гайдна грав і, напевно, класику, грав елегію Лисенка. Оце мені було цікаво, хоча я зіграв її за залишковим принципом -- от мене запитали, а щось ти граєш із кантиленної музики ліричної, я тоді, пам'ятаю, погано зіграв, але сказав так і мене є ну я, зрештою мене взяли таким з такими умовами, що начебто у  мені є запал до навчання, хоча рівень у мене низький як для школи Лисенка, проте вони були згодні мене взяти.

Р.Кухарук: І ти тоді перебрався до Києва, так?

П.Лисий: Так.

Р.Кухарук: Жив у гуртожитку.

П.Лисий: Так, з чотирнадцяти років починаючи по сей день  у Києві, слава Богові, уже не в гуртожитку.

Р.Кухарук: І як життя київське відрізняється від дзензилівського?

П.Лисий: Взагалі чи в гуртожитку?

Р.Кухарук: Ну взагалі, що ти відчував, коли потрапив до Києва чи тобі не було страшно, лячно?

П.Лисий: Ну звісно що це відрізнялось. Маршрут у селі, це до школи один кілометр, на поле десь пасти корову, на базар і  у районний центр.  Це  твоя територія  діяльності і все, звісно, батьки за тебе, ну не все роблять за тебе, в усіх серйозних питаннях, в цьому  допомагають. У Києві я мав ще підтримку, коли жив у гуртожитку, це родина маминого брата, які давно живуть у Києві, а діти їхні взагалі народилися у Києві, вони мене приймали радо на гостину, я там на вихідні  приходив там, з братами там погрався, поїв щось серйознішого. Ну таке – субботу,неділю зазвичай проводив у них і це для мене було великою допомогою і підтримкою, а додому я міг їздити нечасто, бо мені потрібно було швидко наздоганяти те, чого я ще не знав і ну, бувало, що два місяці не їздив, а там півтора такого ще зовсім підлітка, для мене було це справді довге очікування, але у мене, звичайно, була компенсація усієї тієї атмосфери, у якій я перебував, яка надихала, яка змушувала мене працювати багато і друзі, які навколо своїм прикладом, що от в тебе, я розумів, що в тебе є два шляхи: або ти з нами ідеш пити горілку там, курити і з місцевими проводити час, а тільки приходити на важливі уроки там, щось а бо ти прокидаєшся о шостій тридцять, на сьому займатися,  сніданок о восьмій, до десятої займаєшся, потім у тебе індивідуальні уроки, потім у тебе друга зміна з дванадцятої по шосту заняття і потім ти з шостої до восьмої займаєшся, і з восьмої тридцять до шостої тридцять в тебе час на дозвілля. У принципі, я вибрав такий шлях і я чотири роки провчився у школі імени Лисенка чотири останні класи, ну на мою думку, непогано закінчив. У дві тисячі дев'ятому році  і багато чого здобув – знань, знайомств.

Р.Кухарук: І що зразу після школи  пішов до консерваторії?

П.Лисий:Так, тому що вона дає середню спеціальну освіту, яка дорівнює училищу.  Ну одразу у той же рік  восени вступив до консерваторії.

Р.Кухарук: Консерваторія -- це ще инший рівень, це вищий навчальний заклад.

П.Лисий:Консерваторія називалась до дев'яностих. Тепер це Національна музична академія України імені Чайковського.

Р.Кухарук: О то  ти академік.

П.Лисий: Випускник академії.

Р.Кухарук:Колись шевченкові відкривали пам’ятник у Петрограді і виступав Луначарський і сказав ми сьогодні  відкриваєм пам’ятник поету-крєстиянуну Шевченкє. Єсенін із натовпу кричить: він академіком був а ти хто. Ну справді -- закінчив Академію худлжеств --був академіком, така справа. Як ти прийшов до музики? Наскільки я знаю, у музичної академії, яку ректор називає южноруська перша консерваторія імені Чайковського, не дуже добре ставлення, ну якийсь вторинний у стосунку  до світової, російської музики. як ти прийшов до української музики саме Лисенка, до Якименка?

П.Лисий: Ну ставлення Музичної академії до української музики скоріш за все незмінне за останні сто років від  часу її заснування, треба розуміти вже двадцять сім років живемо в иншій країні і мають бути инші акценти скоріш за все, хоча  в мене був активний період навчання п'ять курсів музичної академії потім асистент ура, стажування три роки по грудень минулого року.

Р.Кухарук: Це вісім років.

П.Лисий:Так і активний тому, що я так називаю -- купа лекцій, виступів, пройдених творів, звичайний період навчання в навчальному закладі. Асистентура стажування -- це вже ухил виключно виконавський, є кілька предметів лише теоретичних, теж асистентура є сольна камерна, концертмейстерства в мене була сольна. Тому я вибрав, ну взагалі -- я викладач. Алла Кащенко -- вона дуже прихильно ставилась до моїх пошуків. У програмі тобто були звичайні деякі обов'язкові твори чи жанри, а була і свобода. І от у той період української музики грав небагато, що все ж таки було так – Бах: класична соната, Гайдн, Моцарт, Бетговен --  романтика. Ну скоріш за все Шопен. Потім уже фактично із романтичного періоду починається українська музика, тому, що, якщо ми беремо Лисенка як точку відліку професійної академічної класичної музики, то він жив навіть на початку двадцятого століття і тому замінити ні твори Баха, ні Бетговена українською музикою не можна ніяк -- немає альтернативи. І ось я хотів сказати --  останні роки як мені говорять, що зокрема на катедрі камерного ансамблю протягом навчання маґістра має бути виконано кілька сонат українських композиторів обов'язково і зокрема я погодився був на таку допомогу у складанні іспиту скрипаля Андрія Коляди, який мав обов'язково вибрати якісь українські сонати. Я  йому запропонував дві сонати Федора Якименка зокрема ми їх єдиний раз публічно зіграли  -- це  було на засіданні Літературного форуму, і теж він саме сказав, що на катедрі зараз є такі умови і  вимоги, що треба обов'язково грати українські твори, теж і на катедрі фортепіано зараз більше виконують, я бачу виводять майстерні сучасної музики, більше сучасної тому, що от ті композитори живуть в один час з нами, вони часто пропонують, що ось можна виконати, ось в мене вийшла нова збірка от, і скоріш сучасні твори вони ближчі до світосприйняття теж сучасної людини, і їх зараз беруть, а щоб так в глибину, основи заглибитись, то можливо це не так актуально, як це могло бути сто років тому, але для мене чому цікавий Лисенко, цікавий Якименко? Ну вони по різному цікаві з різних причин, але для мене важливо почати вивчення української музики ну не зовсім з перших якихось творів, а  зі знакових особистостей, які закладали  основу професійної музики і Лисенко тут поза конкуренцією, тому Лисенка я грав ще у музичній школі і якось  складаючи останній іспит в асистентуру було два автори -- це був Бетговен і Лисенко. Ну в них були там певні моменти, ну я об'єднав программу, але от я вже виконував Лисенка в офіційній програмі іспиту і там було кілька творів.

Р.Кухарук: Ну щодо  Якименка ти першовідкривач.

П.Лисий: Не зовсім першовідкривач, тому що є програмки концертів і деякі записи -- численні твори які виконувалися, але поодинокі. Можу хіба сказати, що щоб цілий концерт із творів фортепіано Якименка...

Р.Кухарук: То ти був перший.

П.Лисий:Ну це не мої слова, це слова музикознавців, які підходили після концерту до мене і говорили -- все ж таки це вперше, щоб вивчити годин десять музики і представити її у малому залі музичної академії, тобто десь там в музейчику маленькому для десятьох людей. А на концерті  було справді дуже багато людей, тому що це ще було в рамках конференції з нагоди відзначення сто сорока річчя.

Р.Кухарук: Та з одного Літфоруму  було штук п'ятнадцять.

П.Лисий: Ну так.

Р.Кухарук: У нас тоді був у Печерський лаврі захід -- історична робітня і ми всі зібралися і до тебе пішли.

П.Лисий: Так, я пам'ятаю це.

Р.Кухарук: Так, добре це ти трошки відпочинь. А я нагадаю нашим глядачам: ви дивитеся програму «Тримай живе слово», яку спільно творять Інститут політичного управління, Український клуб та  Український дім, сьогодні у нас у гостях піаніст Павло Лисий. Про Якименка ми поговорили, тепер давай про фестиваль у Дзензелівці, на який я збираюся уже кілька років і ніяк не можу зібратися, сподіваюся, цього року вже сам Бог велів там десь, вже я з тебе не злізу і побуваю на ньому. Розкажи, як прийшла ідея, як пішли тобі назустріч, що це таке і  чому ти це робиш?

П.Лисий: Багато у житті речей відбуваються випадково, навіть не розуміючи куди це потім може завести і ідея, я вважаю, що перед початком фестивалю таким епіграфом став концерт удома. Власне, коли я навчався у Києві, в мене з'являлися багато друзів – колег, цікавих людей, звісно, теж музикантів і, здається, у дві тисячі восьмому році, чи сьомому, я приїхав зі своїм  однокласником у Маньківську музичну школу, щоб ну, як роблять музиканти,  учні або студенти -- в них є певна програма і чим більше вони її грають, перед іспитом тим, краще вона потім звучить, тим більша оцінка.

Р.Кухарук: Ну то практикум.

П.Лисий: Так, обіграти називається програму. І   от  тоді у музичній школі мене щепам'ятали, ну зараз теж пам'ятають, але фактично через три роки після того як я…

Р.Кухарук: Тепер вже пам'ятають чи ще пам'ятають?

П.Лисий: Ну так, ну я не часто там буваю, так то з опаленням погано, то дах тече то ще щось.

Р.Кухарук: Ну що зробиш, уже тільки райдер великий там.

П.Лисий: Ні. Тоді ми приїхали зіграли концерт там просто в мене було таке внутрішнє задоволення тому, що приїхали деякі люди із села спеціально, там недалеко, вісім кілометрів, але я їх запросив: якщо хочете почути, чим я займаюся останні три роки у   порівняні з тим, чим  я займався до того, то запрошую. Там були мої вчителі ну і, фактично, був той початок, який потім  дав поштовх думати далі, що як зробити так, щоб у моїй маленькій батьківщині -- Маньківка це теж фактично батьківщина, що там я документально здобував музичну освіту, щоб люди могли там почути музику, якою займаются більш професійно ніж це на рівні районної школи і звичайно я не пропонував себе виключно для цієї справи і тому виникла думка когось запросити і зробити не фестиваль, а ще якісь концерти у майбутньому і що до виникненя ідеї перший концерт фестивалю от в мене ця думка була якось крутилася в голові і я так помітив, що є в будинку культури нашому сільському фортепіано у досить поганому стані, але воно там є, на ньому ніхто вже давно не грає, тому що це неможливо технічно і ще  фортепіано було у школі -- теж у подібному стані десь під купою закладених якихось книг, інструментів якогось столяра, воно там стояло ну, зрештою з директором нашим краєзнавчого музею Юрієм Петровичом Дудником вирішли, що ці два інструменти -- вони  однакової моделі «Україна» -- їх можна якось звести до спільного знаменника, і щоб зробили одне, шоб воно звучало і ще у червні дві тисячі десятого року цих два інструменти перетягнули у найбільшу кімнату краєзнавчого музею.

Р.Кухарук: Де це «України» виготовляли?  У Чернігові, там де і бандури?

П.Лисий:  Ну я думаю так, фабрика була музичних інструментів.

Р.Кухарук: Вона одна на всю Україну?

П.Лисий: Ну я не думаю що одна, є піаніно «Одеса», наприклад. В Одесі виготовляли ну я так не цікавився де виготовляли.  Зрештою, цих два інструменти так склеїли в один, трішки механіку  підрихтували і  вони чекали кращих часів тут влітку  цього ж дві тисячі десятого року у липні до мене приїхав мій однокласник і мій однокімнатник Орест Смовж -- взагалі він скрипаль, але у нього не було скрипки, ну просто ми прогулювались селом, зайшли до музею, от я йому розказав про в принципі технічну можливість у майбутньому тут робити фестиваль, і він запропонував  не відкладати це надовго і завтра зіграти тут концерт, ми там попорпалися у моїх ксерокопіях, в нотах, що ми можемо виконати, він теж на фортепіано дуже добре грає і так як по селу  ходять чутки, що завтра о восьмій годині вечора тут щось буде відбуватися так і в нас клуб -- це окреме приміщення, а музей краєзнавчий то в нього там своя історія давня.

Р.Кухарук: Це в музеї було.

П.Лисий: Так, це столітнє  приміщення колишньої школи, і там була велика досить  кімната, і сьогодні там вміщається  сто людей і ну це немало як для проведення концертів таких камерних.

Р.Кухарук: Це було вперше, а далі почали проводити…

П.Лисий:Так, це був перший концерт, на якому було близько тридцяти людей і ну, ясно, що самі інструменти не дозволяли видати добрий звук, він не видавався, інструмент не міг нам дати те, що ми хотіли, але для такого спортивного інтересу це дуже зацікавило тих людей, що були потім там, хтось комусь розказав і далі ідея була така, що треба якось це продовжити. Через рік відбулося два концерти уже зокрема один був української музики, а другий закордонної, було четверо учасників, а дванадцятий рік він уже сформував модель фактично фестивальну.

Р.Кухарук: Ту, що є зараз.

П.Лисий: Так.

Р.Кухарук: Скільки триває часу фестиваль: три-чотири дні?

П.Лисий: Ні, він триває більше. Останній рік було протягом тижня -- це все. Попередній -- шість днів. Ну я думаю, що цього року буде п'ять, скоріш за все п'ять максимум шість.

Р.Кухарук: Днів.

П.Лисий: Так, але є думки про те, щоби трішки стиснути це по горизонталі і зробити так, щоб у день було дві, можливо, навіть три події в якісь із днів, бо ну звичайно приїжджає або на половину фестивалю з інших міст зупиняється здебільшого це ті, хто мають родичів у селі або друзів, у них є чим зайнятися і весь инший час, але якщо все ж таки це пропонуємо як фестивальній період, ми маємо запропонувати більше подій протягом дня, щоб ці люди більше говорили потім про фестиваль, а не про їхнє перебування у Дзензелівці.

Р.Кухарук: Це  доречі у  європейській традиції. У нас, як правило, літо -- не сезон. Театри не працюють, концертні зали теж.  А  у світових містах літо – пора камерних фестивалів, їх дуже багато, там дуети, квартети…

П.Лисий: Так.

Р.Кухарук: Просто вирує, бушує і процвітає

П.Лисий: Ну, можливо, це тому, що закінчуються офіційні робочі, ну це як в  нас відбувається, що протягом року організувати артистів, музикантів дуже важко. Тобто у кожного з них свій розклад і щоб їх зібрати в одному місці в один час ну це майже неможливо.

Р.Кухарук: Скажи будь ласка,  які стосунки в тебе з Богом: ти ходиш до церкви чи не ходиш, віриш чи не віриш…

П.Лисий: У мене стосунки з Богом особисті, без посередництва церкви. Так, напевно, це теж склалось історично -- саме у тій місцевості, де я народився -- церква була знищена під час війни і…

Р.Кухарук: Давно в селі немає церкви.

П.Лисий: Такої церкви, щоб назвати церквою, немає. Тобто є будинок, де зроблено невеличкий купол, де вони ходять…

Р.Кухарук: Люди ходять туди.

П.Лисий:Так, це є, і так як багато де, ну напевно, на сто відсотків церква --  те що захоплює хоча б своєю атмосферою, виглядом, от  можливо тоді цього важливого в нас не було, і я якось опинився  осторонь цих процесів, щоб звикнути з дитинства.

Р.Кухарук: Музика, яка не приносить матеріальних якихось статків, поки що, як ти виживаєш, чим ти займаєшся, що робиш.

П.Лисий: Я маю роботу концертмейстера  у музичній школі, в  хореографічній студії, маю кількох учнів по фортепіано.

Р.Кухарук: А що треба зробити, щоб твій фах приносив не тільки задоволення, а ще й матеріальні якісь статки.

П.Лисий: Я думаю -- потрібно пропонувати для початку пропонувати цікаві програми  концертів і займатися менеджментом своєї діяльности.

Р.Кухарук: Ну в тебе хто цим займається, мусить хтось бути, менеджер в тебе…

П.Лисий: Скоріш за все так але...

Р.Кухарук: Якийсь імпресаріо…

П.Лисий: Я не підганяю події, я  планую зробити кілька програм, зокрема української музики для того, щоб не так, що ось є можливість зіграти концерт, а ти говориш, що давайте, на жаль, через пів року там, через рік, щоб були у руках твори, програми, які можна було пропонувати і звичайно що цим можна певною мірою заробляти, ну я не бачу такої прямої можливості зараз, щоб заробляти тільки цим.

Р.Кухарук: Ну є ще инший шлях -- поїхати з України десь там світами, у якусь Австрію, Німеччину, Польщу.

П.Лисий: Для навчання.

Р.Кухарук: Для роботи -- ну як це роблять.

П.Лисий: Для роботи ну в нас скоріш за все  їдуть у Китай.

Р.Кухарук: До Китаю?

П.Лисий: Там непогано платять і там трішки менші вимоги.  Там більша потреба у європейцях, тому, що якщо нам їхати до Європи, все ж таки там…

Р.Кухарук: Там ринок щільний.

П.Лисий: Ну говорять  піаністи, які стали на ноги непогано, що потрібно бути там на п'ять голів вище за всіх місцевих, щоб тебе уважали рівним собі, потрібно багато працювати над цим, ну якось потім думати, для чого тебе виростила Україна щоб ти особисто задовільнив свої потреби у грошах чи можливо ну щось тут намагатися зробити змінювати, отака якась думка, можливо непопулярна. Поки що я не маю думок їхати туди тільки заради грошей. Сподіваюсь, що тут усе складеться якось краще.

Р.Кухарук: Ти дружиш з Музеєм Лисенка, Тичини дружиш з Українським клубом, з ким ти ще дружиш.

П.Лисий: Ну те що музеї, ну ще музей Косенка, теж брав участь у деяких заходах.  Ну, напевно, дружу з тими, де є рояль, тому, що просто товаришувати я можу багато з ким, але щоб виступити…

Р.Кухарук:Ну в Тичини гарний рояль.

П.Лисий: У Тичини, в самого Павла Григоровича так,  на другому поверсі хороший рояль і нещодавно реставрували у нього механіку і…

Р.Кухарук: В Лисенка два роялі.

П.Лисий: Ну так. В Лисенка ну мені трошки шкода на тих роялях грати, тому, що коли ти хочеш запропонувати для  концерту якийсь віртуозний твір, а це рояль,  якщо на ньому сто разів зіграти, то він просто розкладеться, мені шкода, щось там в ансамблі проілюструвати, ну хоча я не знаю, можливо я в цьому неправий. Я маю друзів в инших містах, до яких я приїжджаю з виступами -- друзів у сенсі:  то музична школа чи то музеї теж, от в Івано- Франківському музеї Прикарпаття я там можливо навіть десь до десяти разів виступав у них, ну це теж музей, в них хороший рояль, в них вдячна публіка, крутий директор Михайло Дайнега, який зараз уже, ну йому, напевно, на щастя, а для всіх нас на жаль -- він покинув цю посаду і став вільним митцем тому, що він там художник, йому вже обтяжливо протягом багатьох років бути на адміністративній такій роботі.

Р.Кухарук: Ти кажеш, тобі шкода роялю. Ярослав Олійник прийшов до нас, ти тоді теж був на другому поверсі ну в Літературному форумі там і він виконував кілька своїх речей на тому роялі. Ну він так не щадив його, і деякі наші літфорумівці думали, що воно розлетиться, той рояль…

П. Лисий. Ну я  щодо роялів, видобування звуків у принципі ставлюся дуже обережно, шанобливо.

Р.Кухарук: Є піаністи які обрали такий шлях попси, там популярні якісь речі, популярні концерти – Хмара, той же Олійник намагаються іти  тим шляхом. Як ти до цього ставишся?

П.Лисий: Я добре до цього ставлюся.

Р.Кухарук:І чи не є в тебе поштовху іти  цим шляхом.

П.Лисий: Ні, немає. Я упевнений, що у Євгена Хмари, Ярослава Олійника  це йде зсередини і …

Р.Кухарук: В них органічне…

П.Лисий: Так, і мені теж дуже приємно, що Євген Хмара дає дуже якісний продукт у своїй сфері починаючи від просто написання музики і виконання  запису цих творів на диски і до об'єднання великої кількості прихильників -- це концерти. Я дуже ціную те, що вони роблять, а як в мене це органічно якось не випливає, то я  тільки інтерпретатор написаних творів і мені у цьому теж комфортно. От приєднуватись до думок тих композиторів.

Р.Кухарук: Як важче -- виконувати твір, коли ноти перед тобою чи коли ноти у голові?

П.Лисий: Важче, коли перед тобою, скоріш за все. Бо це більше тоді виглядає штучно, начебто ти комусь читаєш вірш із книги, а коли на пам'ять: по-перше, ти витратив більше часу на підготовку, ти там більше зрозумів і в нотах.

Р.Кухарук: Коли музика проходить через тебе.

П.Лисий: Так. І в нотах можуть якісь непередбачувані моменти трапитись,  коли  ти перегортаєш сторінку, а ти перегорнув дві і все -- твір обірвався,  десь щось, а граючи на пам'ять ти фактично вживаєшся у цей твір і ти його намагаєшся представити от такими живими емоціями, хоча така практика грати на пам'ять з’явилася, здається, у дев'ятнадцятому столітті. Музика Баха і Моцарта не гралося на пам'ять, гралося по нотах. Дев'ятнадцяте століття було сповнене видань музичних саме для того, щоб от ти їх купив собі кілька творів, ти сідаєш і граєш по нотах, потім вони не сподобалися ти їх комусь подарував або поклав до шафи.  Дуже багато творів видавалось по одному для домашнього музикування. Взагалі перший сольний концерт  зіграв Ліст усередині дев'ятнадцятого століття. До того усі грали такі збірні концерти, багато творів ну не було такої звички грати на пам'ять. Зараз це є показник, все ж таки, бо ну свого часу стерлась межа між  композитором і виконавцем. Раніше був композитор а виконавець ув одній особі, а потім уже стали инші люди це робити, тепер композитор пише, а виконує не завжди він.

Р.Кухарук: Концерт для фортепіано з оркестром –це, мабуть, найважче, що є у твоїй професії. Чи ні?

П.Лисий: Можливо, найцікавіше.

Р.Кухарук: Ти мав такий досвід?

П.Лисий: Я мав досвід так. Але  можна на одній руці перелічити --це був концерт Баха для чотирьох роялів з оркестром, чотирьох клавірів, це був концерт Баха фа мі нор для одного клавіру з оркестром і це був концерт Рахманінова номер два і вже з великим симфонічним оркестром.

 Р.Кухарук: Шопена не грав?

П.Лисий: З оркестром не грав.

Р.Кухарук: Але хотів би.

П.ЛИСИЙ: Так.

Р.Кухарук:А українські композитори пишуть концерти для фортепіано з оркестром?

П.ЛИСИЙ: Пишуть і писали, і серед моїх таких творчих мрій: я маю ноти, от, але там дуже багато нот -- це Слов'янський концерт Бориса Лятошинського для фортепіано з оркестром. Він, напевно, така вершина у двадцятому столітті, можливо навіть сьогодні, концерту в цьому жанрі, саме цей концерт звичайно. Ще є концерти Левка Ревуцького номер один і номер два, потужні концерти. Концерт Косенка, який дуже рідко виконують і він, ну проблема у тому концерті, що Косенко написав повністю тільки першу частину, а друга, третя були в ескізах, і потім уже…

Р.Кухарук:Доробили.

П.ЛИСИЙ: Доробляли і тому ну трішки якось руки не беруться, тому, думаєш, все одно це не його музика,  а скомпонована. Концерт пишуть  для інструментів будь якого з оркестру, а от в сучасному світі їх не часто пишуть,  так само, як оперу чи балет, тому що потрібно орієнтуватися на виконання, якось вірити те, що це виконується не через сто років,а вже зараз хочеться почути, а для цього потрібні чималі ресурси,аби виконати. Пишуть маленькі там симфонії для камерного складу.

Р.Кухарук:  Можна виконати.

П.ЛИСИЙ: Так, і це популярні раніше, ніж зараз масові такі твори, і собі такі писати твори можуть дозволити  будь хто, звичайно, але виконують, звісно, наших тільки корифеїв сучасних. Ще можна почути там чи то Станкович, чи Скорик.

Р.Кухарук: Ти не боїшся слави яка до тебе колись прийде, чи вже, може, прийшла. Тебе упізнають на вулиці чи у вашому середовищі?

П.ЛИСИЙ.В селі впізнають.

Р.Кухарук:В тебе є конкуренти у професії?

П. ЛИСИЙ: Я не боюся конкурентів, тому що навіть, якщо вони будуть займатися українською музикою, в чому я бачу подальший такий більший акцент у творчості, то це буде классно, якщо виконання української музики стане більше, тобто в мене таке...

Р.Кухарук:  Будуть конкуренти.

П.ЛИСИЙ: Так хай вони це роблять.

Р.Кухарук: А з ким би з сучасних композиторів хотів попрацювати -- там Станкович, Скорик, хто там ще? Ґодзяцький…

П.ЛИСИЙ: Ну от Віталія Олексійовича виконував один з його творів, але такий, що  ще був написаний у п'ятдесятих роках, ще коли він випускався з Консерваторії і потім трішки опрацьований -- це  експромт.

Р.Кухарук: Ну найменше виконують   Ґодзяцького.

П.ЛИСИЙ: Хіба що на якихось фестивалях.

Р.Кухарук: На київ-фесті на жаль.

Р.Кухарук: Для мене взагалі важливо зрозуміти сучасних композиторів потрібно пройти той шлях про який я говорив на почтаку, потрібно зрозуміти, звідки це взялося тому, що от я вихований музично на таких зразках попередніх століть і для мене сучасна мова  багато у чому є незрозумілою і я не хочу виконувати формально тільки ноти, там треба багато що розуміти.

Р.Кухарук: Осмислити і пропустити через себе.

П.ЛИСИЙ: Так і багато  з сучасних видів техніки мені просто незрозумілі. Ну така моя особиста натура, хоча я розумію, що музикант повинен бути усеядним, якщо він є артист і він має будь яку роль одягати на себе, будь якого героя. Ну поки що я маю певний план дій для того, щоб музику ту, до якої  я вже, на мою думку, близький до розуміння, щоб її виконувати, а згодом, можливо, сучасні  композитори теж піддадуться, ну я теж дивлюся, що все ж таки достатньо виконують сучасної музики зараз, завдяки теж фестивалям і ну, завдяки музикантам, які або знайомі з цими композиторами або самі пишуть музику і це розуміють. Я розумію, що ця музика не залишиться забутою, вже є записи навіть, а я захотів трішки заповнити той простір, який просто не має записів, Коли я займався Якименком, я уводив в інтернеті, знаходив кілька оркестрових творів і кілька осіб грало по нотах там щось дивне: дивиться, вишукує кожну ноту і ну, що цікаво було, я коли записав твори Якименка, я не знаю, як натрапив, цей Пилип, він взагалі із Великобританії, він написав на пошту, що як классно, що я так давно цікавився музикою Якименка, але вона така складна, що я не можу.

Р.Кухарук: Для нього складна, а для тебе ні.

П.ЛИСИЙ:Не в тому справа. Треба займатися як будь яким иншим композитором, а є таке ставлення певне що ми там будемо займатися не знаю Бахом, тому що там кожен мотив важливий, кожен голос, а Лисенка ми там вивчимо за п'ять останніх днів перед концертом, там же все просто і легко, але чим простіші твори -- там більше і сконцентровано всього.

Р.Кухарук:Простота у Лисенка оманлива.

П.ЛИСИЙ:Ну звичайно що не всі твори  однаково рівноцінно потужні, але потрібно будь якою музикою займатися тривалий час і туди багато вкласти своїх сил, натхнення, щоб це потім винести на сцену. Тоді воно буде звучати цікаво.

Р.Кухарук: У нас ще бракує того, там де грають, виконують, в нас немає масс-медіа каналу класичної музики, ну нема, просто не існує і немає радіо класичної музики, щоб там грали українську музику, світову музику, цього немає, хоча дослідники медіа простору в Україні стверджують, що три відсотки слухачів є по Україні. Три відсотки -- це багато.

П.ЛИСИЙ: Безперечно.

Р.Кухарук: Це багато і це ринок для реклами такої витонченої, вишуканої, шляхетної. Тобто людина, яка розуміється на класичній музиці -- то вона має смак і має смак до витончених речей. Ці речі дорогі і таким чином це могло б існувати, могло би рухатись. Нема того, хто це зробить, хто ризикне, тому що попса попсою. Попса добре, але треба класичну музику рухати. Коли людина може по телевізору почути цю музику, може по радіо почути, може в машині увімкнути цю музику, може  щось для себе відкрити, а тоді вже вона буде підготовлена, тоді на концерт вона може піти, а якщо вона бачить Якименка? А хто це такий? Не знаю. Як у філармонії була прес- конференція, я кажу, чому немає у програмі Якименка. Вони кажуть, там є якийсь і називає якесь инше прізвище, і дивиться, а ні, це не Якименко, це якийсь співзвучний, тобто це філармонія національна, вони не знають, а ну так людина дивитися -- я не знаю, хто такий Якименко , цим треба займатися і займатися системно, і рухати цю справу, і тоді твоя робота і твоя творча робота буде потрібна, ну маю на увазі її треба буде багато.

П.ЛИСИЙ: Скоріш за все ініціативи для початку знизу, але потім, звичайно, без якоїсь підтримки такої на високому рівні це потім не зможе розвиватись, воно буде таким маленькими острівцем.

Р.Кухарук: Крім концерту Лятошинського для фортепіано з оркестром які ще мрії у тебе є? Можливо вони не стосуються музики.

П.ЛИСИЙ: Мрії.

Р.Кухарук: Ну мрії чи задум.

П.ЛИСИЙ: Ну я взагалі такий.

Р.Кухарук: Забобонний.

П.ЛИСИЙ: Ну не знаю чи це забобони, я трішки закритий у цьому сенсі, те що я маю справді мрії якісь внутрішні, от вони в мене всередині і я мрію про те, щоб вони збулися, але якщо...

Р.Кухарук: Розповідати ти про них не хочеш.

П.ЛИСИЙ: Ну я коли розповім комусь, то тоді вони навіть стають иншими. Це не забобони, вони не стають реальністю, вони просто стають планами.

Р.Кухарук: Вогонь стає попелом.

П.ЛИСИЙ:  Ну так. От немає тоді того, що підштовхує, ну можливо я з кимось там чимось поділюсь, але вони часто не сформульовані якось всередині як щось конкретнее. Ось мрію про те  і про те або там десь побувати.

Р.Кухарук: А ти колись злишся, лютуєш? Ти завжди такий у моєму розумінні такий чемний відмінник.

П.ЛИСИЙ: Так я на учнів своїх…

Р.Кухарук: злишся. Вони  бачать тебе у гніві. Ну що треба зробити, щоб тебе розкачегарити розізлити?

П.ЛИСИЙ: Ну в учнях бувають такі ситуації, коли я розумію, що воно їм абсолютно не потрібно, що мама вже там  їхня два роки каже, вже будем тебе забирати і все проходить тільки дарма. Щось намагаєшся йому показати і потім він виходить абсолютно веселий, а всередині вже потім на другому, третьому, п'ятому учні таке відчуття, що готовий кричати, а на шостому вже кричиш. От тоді гнів.

Р.Кухарук:Добре, що я не твій учень. На цьому закінчуємо нашу программу. Шановні друзі, ви дивилися програму Тримай живе слово, яку спільно творять Інститут політичного управління,  Український дім,  Український клуб. Сьогодні у нас в гостях був Павло Лисий, піаніст. Дякую тобі за розмову, бажаємо тобі величезних успіхів, щоб усі твої сподівання і звершення збулися.

П.ЛИСИЙ: Дякую за запрошення.

Р.Кухарук: Ну і не сподіванок важливих, а нашим глядачам нагадаю, що наступної середи сімнадцятого січня у нас у гостях буде директор Київської публічної бібліотеки імені Лесі Українки Ольга Романюк. Ми будемо з нею говорити про бібліотечну справу про літературу про книжки про письменників і на закінчення нашої програми, як завжди я це роблю, нагадаю просту істину -- Життя коротке -- нація вічна.

Допобачення.

 

До друку підготував Ярослав Кайданович.