ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Україна
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Столиця:Київ

Найбільше місто:столиця

Державна мова:Українська

Гімн

«Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київ Київська Кіровоградська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Севастополь Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська
РОЗМОВИ

Антон ВАРВАРИЧ: “Тимошенко несе холеру в Україну” «Кухарук».

Антон ВАРВАРИЧ: “Тимошенко несе холеру в Україну” «Кухарук».

Антон Миколайович Варварич народився 13 грудня 1934 року у селі Потіївка Радомишльського району Житомирської области. Має доньку Наталю (1957) та сина Тараса (1959). У 1958 закінчив військово-повітряну інженерну академію імени Можайського. У 1969 Військово-дипломатичну академію у Москві.

Автор понад ста наукових та соціально-політичних статей та мемуарної книги «Житіє… на зламі тисячоліть» (2012). Володіє російською, англійською, китайською мовами.

Полковник у відставці.

З 2008 року – експерт Українського клубу.

З вересня 2014 року – голова Ради старійшин Українського клубу.

 

З рецензіями на книгу «Житіє…» можна ознайомитись тут:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=6445

 Також Антон Варварич є співавтором Кодексу Українця – http://litforum.com.ua/index.php?r=7&a=6855

А тепер ще й телепередача з паном полковником.

Призволяйтеся:

 

 РК: – Шановні друзі, Інститут політичного управління, ТБ-7 Продакшн, Український клуб і Український дім пропонують вашій увазі програму «Кухарук». Сьогодні у нас в гостях Антон Варварич, експерт Українського клубу. Давайте, пане Антоне, почнемо з вашого родоводу, але коротко. Що ви можете сказати про свій родовід, де ви народилися, у якій родині?

АВ: Народився на Житомирщині у родині вчителів, (партійних вчителів на той час) у 1934 році в селі Потіївка. Доводилось дуже часто переїжджати разом з батьками по всій Україні.

РК:–   Особливо - Західній.

АВ:– Так, у тому числі і Західній. Починаючи  з 1939 року, коли її «звільнили», тобто приєднали до імперії. Війну я зустрів під Тернополем.

РК:–  Тобто, коли «визволителі наші» туди прийшли.

АВ:– Одразу після звільнення Львова в 1944 році ми приїхали у Львів, де я у 1952 році з медаллю закінчив  восьму середню школу, якій у цьому році виповнилося уже 200 років! У цій школі свого часу вчився Станіслав Лем, а також ряд відомих українських діячів, так що є чим пишатись.

РК:– Чому літаки? Чому ви пішли у льотну справу?

АВ:– В роки мого дитинства авіація була мрією кожного хлопця. Освоєння цієї стихії ще тільки починалося.

РК:– Мрію свою здійснили, ви літали?

АВ:– Ну аякже. Служити ув авіації і щоб не літати?

РК:– У якості кого ви літали?

АВ: Самостійно управляти реактивним літаком я не міг, але на «спарках» мене катали частенько. Доводилось літати оператором спеціального радіообладнання. На навчаннях – керівником передової команди…

РК:– Ви у літаку летіли чи на землі були?

АВ:– Доводилось і в літаках.

РК:– Не боялися, що може  впасти?

АВ:– Та ні, ще до армії я  займався  у Львові в аероклубі. Мав кілька стрибків з парашутом.

РК:– Що закінчували в армії?

АВ: - О, це вже цікава річ. У 1958 році закінчив Військово-повітряну інженерну академію імені Можайського у тодішньому Ленінграді. Ленінград привабив мене тому, що перед війною Ленінградське артилерійське училище з відзнакою закінчив рідний брат мого батька, теж Антон Варварич, якого я обожнював.  На жаль, він загинув під час війни. Ще до війни у Ленінграді оселився і другій брат мого батька – Родіон Варварич. Так що мене туди тягла присутність нашого прізвища.

РК:– Чим вас звабило ҐРУ?

АВ: Після польотів Юрія Ґаґаріна і Ґєрмана Тітова була у мене спроба теж стати космонавтом. Мав навіть переписку з цього приводу з Миколою Петровичем Каманіним, одним з керівників групи космонавтів. В останньому листі Каманін зазначив, що можу чекати на виклик. Не дочекався, бо мене перевели в Групу військ у Німеччині. Після виконання полком завдання з розвідки радіолокаційного обладнання військ НАТО, до якого я теж був причетний, командування рекомендувало мене на навчання в ҐРУ.

РК: – Це правда, що в Німеччині діяли статути військового часу? Чи ні, чи це легенда? Нас лякали, що потрапите в Німеччину, а там статути військового стану. Тобто, офіцер, якщо ти йому не підкоришся, може тебе застрелити і йому за це нічого не буде. Не було такого?

АВ: – Ні, це скоріш легенда. Хоча невдовзі після приїзду в Німеччину один  німець російською мовою запитав мене чи не боюсь я, окупант, ходити один вночі у формі по окупованому місту? Розійшлись ми без проблем. Але це був уже 1964 рік. Двадцять років по війні. До того ж НДР вважалася демократичною країною.

 РК:– Так у вас був вибір: іти у космонавти чи йти в ҐРУ?

АВ: – Ні, такого вибору у мене не було.  Коли Ґаґарін був у космосі, прочитав про його фізичні дані, що він вміє робити.

РК: – Так що подумали: а чому б і не Варварич?

АВ: А чому б і ні?  Попович є, а чому б не Варварич.

РК: – Ви довго думали, коли вас рекомендували у ҐРУ? Чи там відмовлятись не можна було?

АВ:– Недовго, бо це скоріше була нагорода.

РК: – Еліта!

АВ:– Еліта, так. Єдине про що  спитав: чи отримаю я там майора?  Бо  вже був капітаном. “Не тільки майора – ще більше виростеш”. Ось через це і пішов.

РК: Була успішною кар’єра У ҐРУ чи ні?

АВ: – Якби досить успішною, то мав би ще якісь привілеї. Але посада старшого викладача  академії ҐРУ теж про щось свідчить.

РК: – Могли б стати генералом?

АВ: – Можливо. До речі, я писав рапорт про вступ до академії Генерального штабу. Була навіть позитивна резолюція командування із цього питання. Потім, коли вже розвінчали цю академію, я маю на увазі, викриття зрадника генерала  Полякова, то це питання відпало.

РК: – Ви читали “Лєдокол” Суворова? Це пропаганда ҐРУ чи все-таки розвінчання? У мене таке враження, що це пропаганда, що це страшилка, і ҐРУ це дуже вигідно.

АВ: – Звичайно, читав. Там є те, що ви називаєте «страшилками». Але їх одразу видно. Шито білими нитками.  Іноді нас попереджували, що може бути щось подібне. Але я цього не знаю.

РК: – Колишні ҐРУ-шніки бувають чи ні? От ви колишній чи теперішній?

АВ: – Я повинен сказати, що ті знання, які дає академія ҐРУ, жоден учбовий заклад дати не може. Змінити отримані світоглядні позиції у соціальній сфері майже неможливо.

РК: – Це зрозуміло. Ви самохіть поїхали в Україну?

АВ: – Звичайно. Як тільки проголосили незалежність України, я відразу ж написав рапорт.

РК: – Не шкодуєте за цим?

АВ: – Абсолютно, ні. Я живу тут і все роблю, щоб Україна була незалежною. Маю технічну і гуманітарну освіту і необхідний практичний досвід.

РК: – Що можете сказати про сучасну українську політику? Одною формулою, двома-трьома словами, як би ви визначили цю політику?

АВ: – Політика це дуже дивна річ, за якою треба  уважно стежити для того, щоб не потрапити на гачок. Треба мати свій власний погляд на життя і на події, свідком яких ти є. Від нас вимагали доповідати власну точку зору. Аналіз і узагальнення робились угорі. Дозволялась навіть критика безпосереднього керівництва. які відбуваються, і головне -  мати власний світогляд. Те, що ми доповідали вгору, я маю на увазі по лінії ГРУ, могло мати досить сміливі висновки, які не завжди узгоджувались з офіційною точкою зору. Коли було потрібно, то до агентурних даних ми завжди додавали  власний погляд.

РК: – Але в Українському клубі ви кажете, що владу не можна критикувати.

АВ: – Головне – держава, а влада – це вже другорядне. Влада повинна знати про свої помилки.  Ми ж хочемо кращого. Принаймні не для себе, а для дітей.

РК: – Як ви вважаєте - в Україні змістовна політика чи ні? Чи вона полишає бажати кращого?

АВ: – Наша політика залишається десь на грані такій, як скрізь. Чогось  особливого собою не представляє. Україна ще не має достатніх можливостей вести іншу політику, це однозначно. І те, що робиться, мабуть,  найкраще з того, що можна зробити. Але сказати, що це відмінно чи  геніально – цього не можна.

РК: – Коли ви були у Радянському Союзі, працювали в ҐРУ, були атеїстом чи ні?

АВ: – Цікаве питання. Батьки, хоч і були комуністами, але мене  хрестили свого часу.

РК: – Підпільно?

АВ: – Мабуть, що так. Підпільно, звичайно.

РК:– Скільки вам було? Два місяці?

АВ: – Цього я вже не знаю. Знаю, що хрещений, і хрестик був, але я його не носив, десь ховав.

РК: - Золотий, срібний?

АВ: – Мабуть, срібний. Зараз я його не маю. Маю хрестик на собі, але це вже інший.

РК:– Які у вас стосунки зараз з Богом? До церкви ходите, сповідаєтеся, причащаєтеся як?

АВ: – Творець німецької класичної філософії Кант колись сказав: “Яким би  вченим я не був, переконаний що в усіх науках повинна бути сторінка і про віру, тому що без цього людину на краще змінити не можна”.

РК: – Ви до церкви ходите чи ні?

АВ: – Іноді ходжу.

РК: – “Іноді” це як? На Паску?

АВ: – Переважно на свята, на Паску. Коли дружина іде до церкви.

РК: – Богомільна?

АВ: – Так, як більшість українців.

РК: – І тягне вас з собою?

АВ: – Чому «тягне»?  Вона просто каже: “Може підемо?”. Підемо. І свічки запалюю. Іноді і сам ходжу без дружини. Молюсь щоранку. Сучасних матеріалістичних науковців скоріше варто було б назвати вульгарними вченими, тому що вони не розуміють головного, того, що від них не залежить. Вони спираються на волю людини. Ні, є значно більша сила. Я зараз пишу другу книжку, у  якій буде сказано, що таке життя, що таке Бог. Адже Бог існує скрізь.

РК: – Ось ваша перша книжка. Я покажу її нашим глядачам "Житіє... на зламі тисячоліть". Вона є в бібліотеках, так?

АВ: – У деяких є.

РК: - У ЦНБ можна піти і погортати.

АВ: – Є також на сайті Українського клубу.

РК: – І на сайті Українського клубу є в електронному вигляді З нею можна ознайомитися. Ви боїтеся смерті?

АВ: – Ні.

РК: – Не боїтеся. Чому?

АВ: – Тому що це – закон життя. І хочеш не хочеш - не оминеш… Я вже дожив до 84 років, чого мені боятися?

РК: – Не юний вік!

АВ: – Треба встигнути зробити якомога більше на користь природі, на користь життя людського, на користь нащадків і так далі. Треба жити кожним днем.

РК: – Кожним днем. Ну ви так робите?

АВ: – Звичайно.

РК: – Порошенко – ваш однодумець чи ваш опонент?

АВ: – І не однодумець, і не опонент. Але я згоден з більшістю його рішень.

РК: – Виступ його у неділю чули?

АВ: – Чув. Я всі його виступи слухаю.

РК: – І що скажете про виступ на Софійському майдані?

АВ: – Звичайний нормальний виступ. Я скоріше можу критикувати націоналістів, а його не буду.

РК: – Тих, що увечері демонстрували?.

АВ: – Так, так. Я б сказав, що вони все роблять із-за своїх переконань, але від їхніх дій іноді більше шкоди, ніж  користі.

РК: – А Тимошенко – ваш однодумець чи опонент?

АВ: – Ой, не дай Бог. Я ж працював кілька років у партії “Батьківщина”.

РК: – Контролювали її?

АВ: – Ну так. Я ж був головою контрольно-ревізійної комісії Київської організації.

РК: - Вони вас бояться?

АВ: – Бояться чи ні – мені все одно. Але я добре знаю, що таке Тимошенко і яким є її оточення.

РК: – А що в неї за хвороба така: завжди хоче бути президентом, керувати?

АВ: – Мабуть, це жіноче. Ви знаєте, Бог нас створив такими, що у людини немає обмежень у своїй реалізації. Ми завжди будемо прагнути більшого.

РК: – Ви вважаєте, що  обмежень немає?

АВ: – Нас можуть зупинити: вік, здоров’я, втрата сили, можливостей. А так обмежень немає. Подивіться на Путіна, та на лідерів більшості країн.

РК: – Але ж Тимошенко багатьох запустила в українську політику. Подивіться: пів-парламенту – це люди, яких вона привела у політику.

АВ: – А хіба вони хороші?

РК: – Ну я не казав цього.

АВ: – Я не бачу серед тих людей, яких вона запустила у політику, на кого можна було б рівнятись чи, може, брати до уваги.

РК: – А серед тих, що з нею лишилися – найстійкіших?

АВ: – Скоріш за все, це найгірші.

РК: – Їм  уже діватись немає куди?

АВ: – Майже так.

РК: – А якби Тимошенко до вас потелефонувала б і сказала: “Антоне Миколайовичу, вертайтесь до “Батьківщини”, мені потрібна ваша допомога”.

АВ: - Я знаю багатьох хороших хлопців, які були зі мною у “Батьківщині”, і які багато зробили і для партії, і для держави.

РК: – Але їм ніхто не телефонував?

АВ: – Ви ж добре знаєте Юрія Сомотова.  Він багато зробив для партії і навіть зараз якось її підтримує, але домовитись про зустріч з Тимошенко або подзвонити їй майже неможливо.

РК: – А що ви скажете про політичну дрібноту, яка теж претендує на президентську посаду? Хтось з них вам симпатичний?

АВ: – Вони різні. Але особливої довіри немає ні до кого. Ні, ніхто не симпатичний. Вчора з’явилася ще одна нова фігура.

РК: – Кошулинський?

АВ: – Так. Казав, що  військовий стан уведе одразу і так далі. Що за два роки звільнить Донбас. Ви знаєте, я б сказав словами відомого басняра: “Вы, друзья, как ни садитесь, а в президенты не годитесь.”.

РК: – Це гарно ви сказали. Це всім оцим дрібнотам?

АВ: – Так.

РК: –Зрозуміло. От що б ви сказали президентові Порошенку, якби з ним зустрілися?

АВ: – Є багато чого сказати, аби він тільки вислухав. Я ж і книжку йому передав, ви це знаєте.

РК: – Нуль уваги? Відповіді немає?

АВ: – Немає. І листи писав Президенту Порошенку.

РК: – Про кадрову політику?

АВ: – І про кадрову політику, і про що ми тільки не писали.

РК: – Такий самий результат, однаковий?

АВ: – Майже такий самий.

РК:Ну а раптом ви з ним зустрінетесь?

АВ: – Якби  ми раптом зустрілися, то не будеш же одразу його критикувати: “Ми зустрілися, аби вказати на твої помилки”. Так же не буває.

РК: – Щось по-людськи скажете.

АВ: – Але про щось мав би говорити. До речі,  у Верховній Раді часто буваю як представник “Нації”, так що я з багатьма депутатами спілкуюся.

РК: – А зручно там працювати у кулуарах? Підійшов, поговорив, запитав, уточнив.

АВ: – Працювати можна, але я б не сказав, що дуже зручно. По-перше, тільки на перерві можна зустрітись з депутатами, а вони завжди кудись спішать, або на слуханнях. А коли  сидиш на гальорці, там де преса, то як з ними поспілкуєшся? Тільки прослухати їхні виступи можна. А у перерві щось зробити можна. Але це скоріше випадковість. Я багатьох знайомих зустрічаю. Тарасюка зустрічав…

РК: – Вони вас слухають?

АВ: – Іноді слухають. Я з Тарасюком кілька років працював у Міністерстві закордонних справ, так що у нас добрі стосунки. Хоча він у фракції «Батьківщина», але це грамотна людина. Він був заступником міністра Зленка, а потім і сам був міністром. Мені подобалось те, що він завжди швидко приймав правильні рішення, а не відкладав їх на потім, як це робилось до нього.

РК: - Чи є така фраза, яку ви виношуєте, і яку ви хотіли б сказати тільки Порошенкові і більше нікому? От щоб ви йому сказали, чого ніхто йому не скаже, крім вас?

АВ: – Якщо коротко, то сказав би словами нашого українського поета Віктора Некрасова.

РК: – Не зовсім українського.

АВ: – Він український, хоча і писав російською мовою. “Не бойся сумы, не бойся тюрьмы, не бойся ни мора, ни глада - а бойся единственно только того, кто скажет: "Я знаю, КАК НАДО”. Оце б я і сказав.

РК: – А якби ви з Тимошенко зустрілися, що б ви їй сказали?

АВ: – Куди пнешся? Ти ж холеру принесеш для України. Холеру! Я ж її добре знаю. Багато разів з нею зустрічався. Кілька разів приносив їй листа, написаного Анатолієм Дімаровим, Галиною Яблонською і Марією Зарембською, які просили у Тимошенко лише 15 хвилин її уваги. І йшли до неї з подарунками. Це ж відомі в Україні суспільні діячі, активісти мистецтва. Як керівник партії може ігнорувати зустріч з такою категорією людей?  Я кілька разів зустрічався з Тимошенко, просив, щоб вона прийняла їх. Не прийняла.  Коли я запитав  чому, Тимошенко відповіла:  “Вони гроші будуть просити!”. Як після цього я можу ставитись до неї?

РК: – Вона ж торгашка, в неї таке мислення.

(Довідка: Анатолій Дімаров - відомий український письменник, учасник Другої світової війни. Галина Яблонська – нар. артистка України, член Національної спілки театральних діячів України, президент Міжнародної Ліги «Матері і сестри — молоді України. Марія Зарембська – майстриня художньої вишивки, нар. майстер декоративно-ужиткового мистецтва, керівник музею - майстерні «Рідна хат»).     

АВ: – А потім про армію. Коли Тимошенко була прем’єром, вона нічого не зробила для армії. Жодної квартири не побудувала, не переглянула невірно призначені пенсії, взагалі сприяла знедоленню і знищенню армії. Переконаний, що людину треба оцінювати не по тому, що вона говорить, а  що вона робить. Тобто, який у неї світогляд. Світогляд – це те, на підставі чого людина реалізує себе і робить те, що вона вважає за потрібне. Так-от  я не бачив людей, крім Порошенка, які щось вміють робити. Порошенко все-таки робить те, що він знає і що він вміє. Гарне враження справляє  також його дружина Марина…

РК: – Ющенко теж щось робив.

АВ: – Згоден. У Ющенка теж були позитивні досягнення.

РК: – Мистецький Арсенал Ющенко зробив там, де раніше  були гаражі Міністерства оборони. Засмічені, розвалені.  Їх чекала руїна. А друге - це перша черга музею Голодомору. Другу чергу зараз добудовують. Так що, у Ющенка є добрі справи.

АВ: – Я знаю про це.

РК: – Або на місці мистецького арсеналу був би  Арт-центр Пінчука напроти лаври. Він же хотів зробити там свій арт-центр, щоб там корови срали.

АВ: – Так Пінчук  же  зробив свій арт-центр?

РК: – Він зробив, але не там. На Бессарабці…  Омельченко, коли  був мером Києва,  теж побудував багато церков, і відновив декілька храмів. А що зробив  Черновецький? А що побудувала в Києві Тимошенко?

АВ: – Нічого.

РК: – Вірно, нічого. Так що ви маєте рацію.

АВ: – Отже,  по їх справах треба оцінювати  людей. Помилки бувають у кожного. Не робить помилок лише той,  хто нічого не робить. По-друге, треба пам’ятати, що завжди будуть люди, які незадоволені тим, що ти робиш. Завжди. Це так влаштоване суспільство.

РК: – Головне, щоб ти був задоволений тим, що робиш.

АВ: – Треба завжди робити щось  корисне.

РК: – Ви своєю книжкою зробили корисне? Як ваші внуки, прочитали її?

АВ: – Я не вимагаю, але здається, що читають.

РК: – Реакція читачів, критики вас задовольняє?

АВ: – Ті, хто прочитав, кажуть - це те, що треба.

РК: – Кажуть, що добре, що молодець Антон Варварич.

Ми мусимо закінчувати нашу програму. Ось вам камера. Кажіть, що ви хочете сказати  українцям. Це ваше звернення до українців. Тільки коротко, будь ласка.

АВ: – Бажаю тільки перемоги. Іншого шляху у нас немає.  Ми повинні зміцнити нашу державу. Спочатку зміцнити, а вже потім - реформувати, покращувати. А зараз треба зберегти все те, чого ми  досягли. Працювати треба саме над цим. Покращити ми її завжди зможемо. Спочатку треба зберегти.

РК: – Добре, Антоне Миколайовичу, дякую вам за нашу коротку, але змістовну розмову. Глядачам нагадаю: це була програма “КУХАРУК”. Її разом творять Інститут політичного управління, ТБ-7 продакшн, Український дім, Український клуб. До наступної зустрічі.

 

До друку підготував Богдан БРАТУСЬ.