ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Харківська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Харківщина (Слобожанщина)

Утворена:   27 лютого 1932 року

Код КОАТУУ:    63000

Населення:2 760 948

Площа:31415 км²

Густота населення:92,22 осіб/км²

Телефонні коди:    +380-57

Обласний центр:Харків

Райони:27

Міста обласного значення:  7

Міста районного значення:10

Райони в містах:9

Смт:61

Села:1508

Селища:175

Селищні ради:60

Сільські ради:381

Номери автомобілів:АX

Інтернет-домени:kharkov.ua; kh.ua

Обласна влада

Адреса:61200, м. Харків, МСП вул. Сумська, 64

Веб-сторінка:

http://www.kharkivoda.gov.ua/

Голова ОДА:Добкін Михайло Маркович

Рада:Харківська обласна рада

Голова ради:Чернов Сергій Іванович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

Ірина МИРОНЕНКО: “Невже єдине, що нам залишиться, – дружити текстами та голосами

Ірина МИРОНЕНКО: “Невже єдине, що нам залишиться, – дружити текстами та голосами

Коли я кільканадцять років тому молодою журналісткою прийшла на роботу до редакції «Березоля», Ірина МИРОНЕНКО (нар. 1960) була однією з найяскравіших постатей у редакційному колективі. Колоритна південна зовнішність, гостре перо, вольова вдача, багата мова, присмачена іронією, подекуди жорсткуватою… Відтоді мені приводилося бачити пані Ірину і в ролі поетки на літературному вечорі, і в ролі журнального критика, і за студійним мікрофоном, як ведучу різних радіопрограм, — і щоразу там, де присутня вона, нема місця байдужості, поверховості, недбальству: завжди вона діяльна і сповнена ідей, завжди навколо неї вирує енергія.

Багато хто з вірних березільських читачів пам’ятає «Хроніку», якою у свій час відкривалося кожне число часопису, і її авторку, бойову харківську інтелектуалку, від якої не раз перепадало горе-політикам — хоч місцевого, хоч державного рівня. Дехто з читачів може згадати й вірші Ірини Мироненко на журнальних сторінках. «Я вдалася у матір, у матінку-ніч. Я не жінка, а думка з тонких протиріч…» Іноді ці протиріччя прориваються назовні: привітність і певна закритість, товариськість і сильне відчуття внутрішньої незалежності, гостра критика негараздів сучасності й водночас — заборона собі та іншим «скиглити».

У дні, коли подорожі обмежено й тільки інтернет скорочує відстані, — хай ця розмова стане вітанням з Харкова, міста, яке було березільською колискою. Вітанням для всіх шанувальників журналу: і киян, і мешканців віддалених куточків України, і навіть тих, хто читає нас за океаном.

«ДОІНТЕРНЕТНИЙ, ДОФЕЙСБУЧНИЙ СВІТ

ПОТРЕБУВАВ БІЛЬШЕ ВІРШІВ,

КНИЖОК ІЗ ЗАПАХОМ ДРУКАРСЬКОЇ ФАРБИ…»

— Пані Ірино, колись Ви обрали російське відділення філфаку. Чим був зумовлений саме такий вибір?

І попри цей вибір — як Вам вдалося не піддатися голосу звабливої сирени, російської культури, і повернутися до рідної Ітаки — культури української?

— Не було жодної одіссеї. Не було залитих воском вух, аби чути тільки себе… Вивчати російську філологію і складати вірші українською — не було ні втечею, ні пристосуванством.

Я вступала до університету 1978 року. Філфак тоді ще був в особняку на вул. Гоголя, а не в головному корпусі на майдані Свободи, як нині….

Щодо майбутньої професії в мене у дитинстві однозначної певності не було. В першому класі мені щедро малювалося. Якось сказала мамі: «Буду художником! Намалюю гарну картину, продам її, а на ті гроші куплю тобі шубу. Ти ж її так давно хочеш!» Але в художній школі на першому ж занятті нас чомусь змусили проводити під лінійку прямі на різній відстані. Що саме в нас таким чином перевіряли, не уявляю. Але бажання вчитися у мене після цього зникло.

Через декілька років читання книжок про єгипетські розкопки наштовхнуло на ідею стати археологом і відкрити засипане пісками або вулканічним попелом стародавнє поселення. Якось у школі ми писали твір на тему «Моя майбутня професія». Щоб учні були відвертими, вчителька обіцяла не цитувати, хто що обирає. Але незабаром вирішила мене повиховувати й навернути до активного позакласного життя. При всіх на уроці висміяла: «Мироненко археологом хоче стати, а руки забруднити боїться — не ходить збирати металобрухт». Ще й однокласники посміялися з мого вибору: «Що, могили будеш розкопувати?» Навіть записку підкинули: «Мне нужен труп, я выбрал вас. До скорой встречи. Фантомас».

Що ж до мови… Навчання у райцентрівській школі (родом я з Нової Водолаги, що на Харківщині) залишило мені на згадку фрагменти доль виморених сільською домашньою роботою вчительок української мови та літератури. В однієї з них ми писали твори за дикою методикою. Вона діставала якийсь пошарпаний посібник, викликала когось до дошки — найчастіше мене, — щоб чіткими буквами переписала кілька абзаців, а весь клас мав сумлінно копіювати їх до зошитів. Далі текст стирався і писалося продовження. Хто робив при цьому помилки, закреслював або щось виправляв, бачив наступного дня під своїм «твором» червону двійку. Мені ж дозволялося чиюсь затверджену міністерством нудоту переписати з методички пізніше. Й автоматом ставилося «5» за марудну сорокап’ятихвилинну каліграфію на горбатій від часу шкільній дошці.

            Натомість у вчительки російської мови та літератури був цілий театр, де ми із дитячим захопленням ставили казки Пушкіна. Тримаєш, бувало, чорний, із погнутою ручкою совок для вугілля, ніби це люстерко, та примовляєш кокетливо й водночас вимогливо: «Свєт мой, зєркальце! скажи, да всю правду доложи!» Усі регочуть, а ти вперто ведеш монолог далі… Цікаво, чи практикував хтось із режисерів на репетиціях подібне виховання стійкості акторів-початківців до гигикання залу?

І наші літературні стінгазети, оформлені на шпалерах, були єдиними на всю велику школу і цікавими для багатьох.

Іще ми разом з Валентиною Василівною Филимоновою (до заміжжя Пісною) шукали родичів тих, хто похований у братській могилі. То були 70-і роки; діти й онуки загиблих солдатів цілими сім’ями приїздили з різних областей України і навіть із Середньої Азії, щоб уперше побачити рідне ім’я на граніті. Вони розповідали про похоронки, часом химерні, в яких значилося: «…загинув за визволення Нововодолазького району Харківської області, похований під великим деревом…». Ніби оте велике дерево було єдиним на десятки кілометрів!

Словом, вийшло так, що найцікавіші уроки, вистави, пошукова робота — все це велося в нашій школі російською мовою.

На український філфак після такого вступати було б дивно. Хоча конкурс туди був значно менший. Люблю мандри, тож не без логіки фантазувала: російську вивчають усі країни соцтабору, може, колись і мені трапиться журналістська робота в одній з цих країн. Або хоча б у котрійсь із республік Союзу, наприклад, у Литві…

Зрештою, на той момент я вже хотіла бути журналісткою. Так і склалося. Я нею стала, причому україномовною. Адже й багатотиражка «Сигнал» Харківського велозаводу, і Літфонд, і обласне радіо (мої головні місця роботи) працювали українською.

— Як Ваші батьки ставилися до Вашого вибору філфаку, до журналістського фаху, до Вашого поетичного покликання?

            — Батьки мене по-своєму любили… Між іншим, вони разом навчалися у школі, були випускниками паралельних класів. Але вступити до інститутів пробували тільки одного разу — після вручення атестатів. Наприкінці 50-х іще спрацьовували пільги для дітей, чиї батьки загинули на війні. Мої діди з фронту повернулися: один — з Берліна, другий — з Далекого Сходу. Тож Ніна Водолажченко (дуже «місцеве»  прізвище, з натяком на перших поселенців колишньої козацької слободи XVII століття на Муравському шляху!) і Дмитро Мироненко за конкурсом не пройшли ні до зоовету, ні до гірничого інституту. Стали вони відповідно фельдшером-лаборантом санепідемстанції (мама) та начальником райпожежнагляду (батько). Відтак, я перша в родині здобула університетську освіту.

— Чия допомога була для Вас важливою на початку шляху? Ваша добра подруга, поетка, прозаїк і перекладачка Олександра Ковальова розповідала зокрема, що дуже прихильно поставився до Вас, іще зовсім юної, Василь Мисик. Також Ви вдячно відгукувалися про Роберта Третьякова…

            — Найважливішим було моє існування в енергетичному колі двох літературних студій 70-80-х років: Дергачівської і Центральної обласної імені Тичини, що при Харківському осередку Спілки письменників. Ними опікувався Віктор Петрович Тимченко, якому нині вже понад дев’яносто. Він став першим професійним письменником, якого я — ще школяркою — побачила у Новій Водолазі.

Кумедний нюанс: дитиною я довго була переконана, що всі письменники давно померли, як-от Шевченко чи Леся Українка. У моєї дочки вийшло навпаки — вона мала цілу бібліотечку дитячих книжечок з автографами авторів, теплими побажаннями. Й одного разу моє миле дошкільня, покрутивши в руках яскраві казки Пушкіна, незадоволено запитало: «А чому Пушкін мені тут нічого не написав?» Для неї всі літератори були живі — приятелювали з мамою, надсилали свої новинки…

Отож про тих, хто живе тепер в історії літератури, в нашій пам’яті. Василь Олександрович Мисик знайшов час для передмови до моєї дебютної збірки. Роберт Степанович Третьяков запропонував до друку в журналі «Прапор» («тепер «Березіль»), де він очолював відділ поезії, мою студентську добірку. Доінтернетний, дофейсбучний світ потребував більше віршів, книжок із запахом друкарської фарби… То тепер я майже відвикла від паперових носіїв, швидше знайду вірші земляків на сайті, аніж прориюся крізь хащі бібліотек.

Крім того, мене стимулювали й підганяли своїм суперництвом вірші поетів-ровесників, і не тільки з Харкова.

Вічно юна Таня Шамрай і досі своєю присутністю у посмертних книжках і збережених листах підтримує мене у переконанні, що поезії ще когось цікавлять у цьому світі, окрім авторів, їхніх мам і доньок. Мені так само до болю близькі її вірші.

— У Ваших текстах чимало описовості: читаючи їх, легко зблизька уявити собі те, що було в описуваний момент перед очима авторки. Це домінування візуального, а ще інтелектуальна іронія і жорсткувата мелодика рядка, ці спонтанні вкраплення варваризмів, каламбурів і рекламних мемів («„Світ дублянок і шкіри” ще має на продаж надії…») ріднить Вас, скажімо, з харків’янином Олександром Бобошком, якого Ви характеризували позитивно в передмові до однієї з його збірок. З ким ще Вас поєднують дружні і творчі зв’язки?

            — Настав той період, коли дружу не стільки з людьми, скільки з їхніми віршами і прозою. Карантин відтяв багато контактів.

Радію, коли виходять книжки Оксани Лозової у Львові та Оксани Шалак у Києві (активного довголіття авторкам). Дистанційка принесла знайомство з молодим білоруським літератором Янкою Лайковим. Він єдиний на знак підтримки старшого друга, якого виключали із письменницької спілки за політичні погляди, наважився теж покласти письменницького квитка і заяву про вихід із давно не творчої організації. Минуло кілька місяців — і Янку «попросили» з роботи у газеті «Література і мистецтво». Формально пішов за власним бажанням — бо пропонували прибрати біло-червоно-білу символіку та різкі коментарі з фейсбук-сторінки. Він не прибрав. Підробляв і до того на заправці… Як далі складеться доля цього молодого поета і критика, а також його родини? Невже єдине, що нам залишиться після всіх вірусів біологічного і політичного походження, — це дружити текстами та голосами у скайпі?..

«ВДЯЧНА ЧОЛОВІКОВІ Й ДОНЬЦІ,

ЩО ПОРЯД ІЗ НИМИ СМІЮСЯ ЧАСТІШЕ, НІЖ ПЛАЧУ»

— Пані Ірино, на початку 90-х років Ви були хоч і молодою, але вже відомою поеткою та журналісткою. Як Ви пам’ятаєте той час? Як Ви сприйняли крах СРСР і здобуття Україною незалежності?

— 1989 року я працювала у письменницькому клубі. До народження дитини мені залишалося кілька місяців, але я тягала важкий радіомагнітофон і за службовим обов’язком допізна засиджувалася на установчих зборах нових політичних сил, які знайшли дах у Спілці.

Майже щодня відбувались оті зібрання нових партій. Зала була переповнена, велися гарячі дискусії до восьмої чи дев’ятої вечора. Скільки там усього говорилося! Які персонажі вивищувалися над трибуною! Слухачі сиділи, бувало, навіть на піаніно, звідки я їх не дуже чемно зганяла…

— У багатьох були великі надії в ті роки. На що надіялися Ви? Що з тих надій справдилося, а що ні?

— Були надії на відкриття книжкових спецсховищ, повернення заборонених, замовчаних імен, на свободу слова. Але коли переміг Кравчук, зрозуміла, що Україна ще довго тягтиме совєтські схеми у нові дні. Красномовний харківський приклад: щоб не руйнувати комуністичної символіки, монументальні серп і молот на адміністративній будівлі перефарбували відповідно жовтою і блакитною фарбою…

Я не вірила в економічний розквіт чи стрімкий безвіз. Не вірила, що «червона» Верховна Рада буде працювати на державотворення, а не на примноження особистих статків. Тобто не зачаровувалася, тому й не розчаровувалася згодом.

Розпад Союзу підштовхнув багатьох до прірви беззаконня і безробіття. У 1991-му я з маленькою донечкою була вдома. І мене незаконно звільнили з Літфонду. Я попросилася на обласне радіо. Керівниця не дуже хотіла мене брати: сама згодом призналася мені — навіщо, мовляв, редакції рухівка… А я хоч і спілкувалася з багатьма рухівцями, й не тільки в Харкові, але сама потреби офіційно долучатися до організації не відчувала.  За все життя до жодної партії не належала.

— Політика цікавить Вас чи радше дошкуляє?

            — Нарешті після радіороків можу дозволити собі не знати імен тих, хто їде на верховній політичній каруселі.

— Ви любите подорожувати, легко вступаєте в діалог з іншими культурами (білоруською, польською). Якою мірою Ви — «громадянка світу», «світового міста», «великого Вавилону», а якою — все-таки українка, захоплена чаром рідної провінції?

            — Так, я люблю подорожі, але коронний карантин їх обірвав. Діалоги перейшли у листування (мейли, месенджери, вайбер). Мандрів і живих зустрічей це замінити не може, але хоча б дізнаєшся, як справи в колег, читаєш їхні нові тексти.

«Громадянка світу» — то не про мене, на жаль. Цього світу я занадто мало бачила, знаю його лише на відстані слів. «Чар провінції» — можливо, і є, але більше, на жаль, тупої марудності — що в місті, що в селі. Причому й столиця наша — така провінційна, що ніякі каштани не рятують, ні ті, що на тортах, ні ті, що на Хрещатику.

            — А чи не згодні Ви з тим, що сучасна цивілізація, інформаційні технології стирають давню межу між провінцією та мегаполісом, між селом і містом, що село нині — геть не таке, яким воно було в часи, коли «не було ні скайпу, ні ел-джі»?

            — Я вважаю, що в мегаполісах не жила: Харків до них не дотягує. Навіть суто за цифрами, що хоча б приблизно визначають його площу й населення.

Провінцію — у її минулому й сьогоденні — досліджують історики та філологи. Найцікавіше про українську провінцію, на мою думку, пише доктор історичних наук Володимир Маслійчук (каразінець, який викладає у Могилянці, але в багатьох справах часто буває у Харкові та рідних Вільшанах). Ось його архівні знахідки та міркування цікаво почитати.

Місто і село й далі різняться потребами. Старше покоління — це останні морально скалічені свідки післявоєнної голодовки сорок шостого року. Молодші деградують або емігрують. Змінюються громади й окремі політичні персонажі. Однак жадібність і жорстокість не мають сільської чи міської прописки.

— Свого часу, видаючи «Каскадні сходи», Ви порівняли відчуття поета, який повертається до писання після багаторічного мовчання, з відчуттями велосипедиста, який довго не сідав на свого залізного коня.

— Доречно пояснити, що перед виходом «Каскадних сходів» у мене була величезна пауза. Я списувала віршами пухкі нотатники, змінила друкарську машинку на комп’ютер, але чи не єдиним місцем побачень із читачами залишався журнал «Березіль». Чесно кажучи, видавати книжки власним коштом я не збиралася. За цей час устигла не тільки вирости, а й навчитися вправно фотографувати моя дочка Марія — її фото оформили і «Каскадні сходи», і мої наступні книжки. Я дочекалася програми книговидання за кошт міського бюджету. Дякую видавництву «Майдан» і його директорові Анатолію Стожукові, який сприяв виходу трьох моїх книжок віршів.

«Місто в сірих яблуках» — це вже Київ, серія «Зона Овідія», якою опікується Тарас Федюк. Тішуся, що Тарас і мене запросив долучитися до створення цієї особливої бібліотеки літературних… коли не вигнанців, то вже точно не заспівувачів різних літпоколінь.

— Ще раз згадаю іскрометну, а місцями й ущипливу соціопсихологічну «Хроніку», яку Ви вели на перших шпальтах часопису «Березіль». Як розпочалася і як довго тривала Ваша співпраця з «Березолем»?

— Приємно, що Ви читали ту «Хроніку» часів протистояння «помаранчевих» та «біло-блакитних». Тоді я — за сумісництвом із роботою на обласному радіо —відповідала в журналі за публіцистику і листи читачів. Найдужче любила огляди свіжих випусків, сама їх готувала, коли випадала черга. Уже й наклад пішов до читача, а ми в редакції, ще сперечалися про ту чи іншу публікацію, ловили внутрішні перегуки тем і тенденцій.

«Березіль» (колись «Прапор») — мій перший журнал. Я вже згадувала: мене там надрукували ще студенткою. Тоді журнал продавався у кіосках «Союздруку». Пам’ятаю, поїхала до Вовчанська погостювати в сусідки з гуртожитку — і купила на тамтешній автостанції той пам’ятний журнал. А потім… Час летів — аж крила теліпалися! Змінювалося журнальне керівництво, меншав склад редакції, кількість редакційних кімнат. Закінчилося переїздом до Києва. Ось тоді й перервалися мої публікації.

— То як Ви оцінюєте ситуацію навколо журналу в останні роки, внаслідок якої редакція опинилася в Києві? Чи збіднів Харків без «Березоля», як Ви гадаєте, — чи новий час запропонує, та, власне, вже пропонує незгірші альтернативи?

— Чи втратив Харків на тому, що редакції як місця зустрічі не стало? Так, для старшого покоління літераторів це втрата. Молодші вже не сприймають такі завалені рукописами й подарованими книжками кабінети зі старезними меблями як місце спілкування. А загалом — всеукраїнський журнал, який ніколи не зосереджувався тільки на авторах із Харкова, проходить спільний для багатьох друкованих ЗМІ шлях: кажу про витіснення паперової продукції електронними виданнями та групами в соцмережах.

Театр «Березіль» Курбас створював у Києві, але розгорнувся він у Харкові. З паперовим тезком виходить навпаки — тривалий харківський період доточився київським.

Значно менше в часі існує видання «Харків-Lit». Не сприймаю його як альтернативу. Природно, що журнали народжуються й помирають, а іноді, вже померши, відроджуються на короткий час (як було з «Українським засівом» у Харкові). Читала б з інтересом березільську фейсбук-сторінку, але вести її на ентузіазмі нема кому. Частіше зустрічаю анонси журналу «Київ».

— Під час медіареформи 2017-2018 рр. так багато моїх знайомих журналістів утратило роботу, що кортить назвати ту реформу горезвісною. На Ваш погляд, чи можна було здійснити її м’якше, професійніше, з меншими втратами?

— Якщо Ви маєте на увазі постання Суспільного ТБ і радіо на кістках регіональних філій (колишніх ОДТРК), то це спланована централізація, уніфікація інформпростору, коли бачимо не тільки спільні назви, наприклад, «Про головне» (навдивовижу близький переспів московських «Старих пєсєн о главном»!), не тільки близнюки-сайти, а й конвеєр молодих облич і голосів, які з’являються і зникають, вчаться-ганьбляться й біжать далі, залишаючи глядачам-слухачам бажання шукати інформацію десь в інших інформнішах.

Не хочу вдаватися до умовного способу — «а чи можна було б зробити інак?». Намагання чинити спротив у Львові та Херсоні закінчилися тотальними звільненнями.

Вас, пані Люцино, запрошували у гості до харківського радіодому в різні роки — і коли там було багатоголосо, і коли мій кабінет залишався єдиним «живим» на весь перший поверх. Від грудня 2020 р. моїх авторських програм не стало в ефірі. Регіональні відрізки по всій Україні мінімізовано. Як у 2019 році казав сивий швед на тренінгу для харківських телерадіоредакторів (для кореспондентів, коментаторів, ведучих програм було передбачено більшу платню, тому всіх уніфікували під посаду «редактор»), — «ви не повинні орієнтуватися на аудиторію, яку становлять покоління із травматичним досвідом, тобто на тих, кому понад п’ятдесят, хто переобтяжений своїми травмами, — вони мають відійти». Себе він у дзеркалі не бачив! Повчав тубільців….

А попереду була пандемія. То вже геть інше «скорочення» і переформатування всього світу.

Лариса Вировець, Люцина Хворост та Ірина Мироненко в студії Українського радіо. Харків (запис програми «Муравський шлях», 07.12.2018 р.)

— Пішовши з радіо, Ви не розгубилися — тепер Ваш голос можна почути зокрема в подкастах проєкту «Громада» (Група місцевих ЗМІ Харківщини).

— Подкасти схожі на авторські програми, тільки у них свій фіксований архів та трішки інші «правила гри». Свій назвала «Градусник».

— Повернімося тоді до поезії… Як Ви гадаєте, писання є цілющим саме в собі, безвідносно до читача, — чи все-таки поет не може бути самодостатнім, він як повітря потребує чийогось відгуку, як нині кажуть, фідбеку?

— Про зцілення писанням і до мене багато хто заявляв. «Коли мені не допоможуть вірші, то вже не допоможуть лікарі…» (Дмитро Павличко).

Але реакція хоча б одного читача мені особисто необхідна. Така вимоглива читачка — моя дочка Марія Чумак. Вона — вже другий у нашій сім’ї каразінець, випускниця історичного факультету. Марія вже мене підтримує відчутніше, ніж я її. Більшість моїх збірок оформлено її фотографіями. Вона перечитує мої рукописи і дуже тонко та влучно критикує.

Ми всі втрьох подібні між собою — моя мама, я і Марія. Тільки мами вже з нами давно немає.

З Марійкою в нас дуже схожі ще й голоси. Характери — ні. Тут у ній більше батьківського, «чумацького». «Хай терпне турок, потерпає лях. Благословляю ваш Чумацький шлях!» – таку телеграму нам із моїм чоловіком Петром Чумаком надіслав на весілля поет Анатолій Перерва.

— Людина творча, людина, яка пише, хоч-не-хоч потребує більшої міри автономності, більшої дози усамітнення, ніж може собі дозволити людина сімейна. У Вас родинне життя ніколи не заважало творчому?

— Є люди з великою потребою самотності. Не належу до них. «Жінці потрібно для когось варити варення». Я просто вдячна чоловікові й доньці, що поряд із ними сміюся частіше, ніж плачу.

«ХОЧ ТАМ ЩО — НЕ МАРНУЙМО СОБІ ЖИТТЯ СКИГЛІЙСТВОМ»

— Пані Ірино, в останні роки і Харків, і Україна втратили чимало «володарів дум», дисидентів-шістдесятників, борців за Незалежність, видатних літераторів… Яка з утрат виявилася для Вас найболіснішою?

— Смерть Анатолія Перерви.

Коли у письменницькому клубі була презентація моєї збірки «За спиною століття», Анатолій Антонович надіслав СМС. Ніби відчув на відстані, що багато хто цитує рядок із книжки: «Муха на морді коня лапками витерла сльози». Не забув і «Все чудесно відносно шкали буднів, все буденно відносно шкали чудес» — це з моєї першої добірки в газеті «Лензміна», де він тоді працював і писав до публікації передмову. Я гадала, що загубила Перервину епіграму, та ось через роки натрапила на неї в хащах ноутбукових файлів.

Асоціація з ЄС (посвята ІМ)

Заблукала ріка у ярках,

і грозі вже бракує експресії.

А старий конокрад доріка,

що укотре затримують пенсію.

За спинόю століття — туман,

лиш деінде хисткі силуети.

Не розгледиш чогось зокрема:

коні, квіти, собаки, поети…

Але все ж хтось шепоче «come in»[1],

аби ствердить закон Демокрита.

І розпалює сторож камін,

щоб могли ми хоч руки зігріти.

Все чудесно, на жаль, не щодня:

вчора — скрипка, а завтра — морози.

Все відносно. На морді коня

муха лапками витерла сльози.

А.П., 07.11.2013 р.

— Шкода, що вже не спитаєш у поета, що він мав на увазі під законом Демокрита…Чи не сплутав, бува, з відомим Гераклітовим — Panta rhei («Все тече»)?

— Демокріт вважав, що всі тіла складаються з атомів, їх неможливо знищити. Атоми перебувають у постійному русі. Хоча це не закон, а його гіпотеза. Атоми безкінечно різноманітні. Отакі й ми, люди-віршарі. Таке моє прочитання…

Навіть коли Перерва — вже вільним пенсіонером — залишив разом із дружиною Харків і подався до рідної Вербівки, фейсбук дозволяв відчути його легку готовність озватися епіграмою чи пародією, веселим чи буденним знімком. Ще уявляла собі його дотепні мемуари про молодіжну газету і Харківський літмузей, про друзів-поетів з різних міст України. Не написалося… А мо’, десь у його домашньому архіві ще відшукається…

Ось наш останній словесний пінґ-понґ на моїй ФБ-сторінці — Анатолій Антонович щедрим експромтом озвався на звичайний підпис знімків:

На холодильнику вже розцвітає тюльпан,

На підвіконні іще осідають замети.

Лютий лютує, неначе ошуканий пан,

Бо вже в барлозі проснулись ведмеді-поети.

Час березолю озвучать Грінченко і Даль.

Скоро зів’януть завії — вони ж тимчасові!

Квіти кімнатні розквітли в Ірин і Наталь,

Але ж куди нам подіти запаси зимові?

Я відповіла так:

Жовкнуть у нас на полицях Грінченко і Даль.

Позамітало човни на фаянсі казкові.

Порозкладаймо пасьянси із шісток і краль.

Але ж куди нам подіти запаси любові?

І репліка Анатолія Антоновича:

Спи, мій котику, не ний.

Березіль ще крижаний.

— Анатолій Антонович, крім того що добрий поет, був по-справжньому доброю людиною. Пам’ятаю його жарти й оту теплу лукавинку в очах.

            — Взагалі найстрашніше в житті — це смерть дорогих і рідних людей. Найпершим моїм подібним потрясінням став похорон Василя Олександровича Мисика. Прощалися з ним у письменницькому клубі. По черзі передавали присутнім жалобні пов’язки, поети і прозаїки ставали у почесну варту біля домовини. Стояла і я, гірко плачучи. Плакала мовчки, але сльози текли по щоках, а руками не помахаєш, щоб їх витерти. У моїй родині ще всі були живі, я натоді ще не пережила смерті рідних. Коли помер Василь Олександрович, дуже схожий на мого діда — і ставленням до молодих, і характером, навіть манерою говорити, — я мала відчуття, наче втратила рідну душу.

Згодом били в серце потрясіння від смерті діда по матері, а тоді й самої мами — в мене на очах…

— Як упоратися зі смутком? Чи допомагає писання долати горе?

— Коли поховали маму, я… ввімкнула ноутбук. Там залишилася гра з рівнями, які необхідно було пройти, щоб скласти мудру античну фразу. Механічно дісталася до фінального слова і крапки. Проте легше не стало. І до перших роковин мало що втішало.

Проте писалися вірші, відвертали увагу — це були рядки про інше, не про тих, кого я втратила. Ще залишалося багато радіороботи, вона ніби торсала мене за плечі — іди, сідай до мікрофона або пиши черговий сценарій.

— Можливо, оце дочасне відвертання уваги певною мірою й рятує. В одній з книжок, у прозовій ремарці, Ви натякнули: «я говорю про їжаків і терен, поїзди і зникле вміння — чорнити копита коням. Щоб не про війну…»

А що Ви відчули з початком війни? Чи не було відчуття абсурду — війна у ХХІ столітті в серці Європи, безпосередньо за нашим порогом?

— Навпаки, було й залишається відчуття, що війна — закономірна, спланована і тривала. І до неї абсолютно байдуже багатьом у нашій країні. Наче вона існує десь паралельно.

Лише для меншості харківців усе надто близьке і гірке.

— Незадовго до війни 2014-го — власне, наприкінці 2013-го, — Ви написали вірш про Харків під час війни попередньої: «Евакуюються трагедії, ідеї, переселяються заводи і верстати…» З подальшої перспективи це звучить як пророцтво: навесні 2014-го почалося велике переселення кримчан і донбасівців, та й з Харкова — не секрет — чимало людей вирішило про всяк випадок виїхати. Чи розглядали б Ви для себе і для своєї родини таку можливість, якби, крий Боже, Харків був захоплений?

— Війна триває, і я не хочу будити лиха такими версіями. Хіба що згадаю мою знайому з Польщі. Вона не літераторка, але вправна господиня і водійка, ми з нею чимало кілометрів уздовж нашого західного кордону проїхали. Я за польсько-українською програмою культурної взаємодії зустрічала в їхньому домі Великдень. І вже сам на сам вона сказала мені абсолютно серйозно: «Іренко, якщо війна буде вже в Харкові, ми приймемо вашу сім’ю».

— У Вашій автобіографії сказано про Ваш «журналістський інтерес до забутих сторінок історії та літератури». Мені теж це близьке. Як гадаєте, що рухає нами, коли ми не женемося за найпопулярнішим, за тим, що на слуху, а шукаємо забутого, обійденого увагою? Що це — своєрідне прагнення відновити справедливість? Посилити національну культуру, повертаючи їй багатство та розмаїття? Вберегти щось цінне і вразливе від загибелі й забуття?

— Останній варіант мені найближчий. Забуте, майже втрачене, а не ті хрестоматійні персонажі, про яких пишуть, неначе у школі про Мавку або князя Андрія Болконського. Усі!

Люблю говорити з людьми, яких до мене ще не розпитували, вчитуватися у несподівано вцілілі листи або щоденники. Мені там комфортно, хоча іноді моторошно від подій, що відбувалися на очах тих співвітчизників. Від того, що вчинили з ними.

В історії російської літератури є термін «мєлкотравчатиє пісатєлі». Письменники другорядні або й третьорядні, але популярні у свій період. Серед них дуже багато вихідців з України. Без них історія світового літпроцесу виявилася би фраґментарною.

Я трохи писала про них у своїй університетській дипломній роботі, в якій досліджувала 20-30-і роки ХІХ століття. Між іншим, я ще застала старожилів, народжених наприкінці того, дев’ятнадцятого століття: вони мешкали в далеких селах або на околицях міст. Ось так…

— «Грошезалежний уламок етнічних анклавів» — написали Ви в одному з віршів про діда, який продає яблука. Здається, так можна сказати й про багатьох обійдених удачею українських письменників, мистецтвознавців, та й взагалі гуманітаріїв у зросійщеному Харкові. Як упоратися з відчуттям приниження, зумовленим отією «грошозалежністю»? На Вашу думку, якою взагалі є роль матеріального чинника у доброму, гармонійному житті?

— Той дід із вірша знайшов собі крихітний заробіток, то нащо скиглити нам, значно молодшим і освіченим?! Є таке зневажливе сільське — «хто на шо вчився». Якщо я обрала роботу зі словом, а не з валютою чи нерухомістю, то чому маю заздрісно позирати на чиїсь авантюрні великі заробітки?

Гармонійне життя не вимагає персонального автопарку чи триповерхового маєтку. Але так, побутовий комфорт (хай простіше — затишок) потребує коштів. Зникли або майже зникли гонорари — варто шукати інших шляхів, щоб не марнувати собі життя скиглійством.

— А як Ви реагуєте на несправедливість — чи то в суспільстві, чи то в особистих взаєминах? Боретесь, відсторонюєтеся, мститеся чи ставитесь до неї як до неминучого зла цього світу?

— Намагаюся уявити, що станеться через рік, аби не так страждати. Точно не вмію розробляти планів помсти кривдникам.

— Ви любите планувати творчу роботу чи волієте не загадувати, дозволяючи життєвому потоку підкидати нові ідеї та задуми?

— Дещо планую. Але виринають несподівані ідеї — написати статтю, рецензію, подкаст, розділ майбутньої книжки… Тому є й план, і живий потік. Так цікавіше.

— Чого б Вам хотілося побажати на найближчі роки собі, читачам, країні?

— Жити без страху.

Спілкувалася Люцина ХВОРОСТ

Харків, 2021 р.

 

https://kharkiv-nspu.org.ua/