ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Черкаська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Черкащина

Утворена:1954 року

Код КОАТУУ:71000

Населення:1 315 500 (2008)

Площа:20900 км²

Густота населення:66,9 осіб/км²

Телефонні коди:+380-47

Обласний центр:Черкаси

Райони:20

Міста обласного значення:6

Міста районного значення:10

Райони в містах:2

Смт:15

Села:723

Селища:101

Селищні ради:15

Сільські ради:525

Номери автомобілів:СА

Інтернет-домени:cherkassy.ua; ck.ua

Обласна влада

Адреса:18001, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 185

Веб-сторінка:http://www.oda.ck.ua

Голова ОДА:Тулуб Сергій Борисович

Рада:Черкаська обласна рада

Голова ради:Гресь Володимир Анатолійович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

Митрополит УПЦ Софроній: «Ми – вільна держава, отже повинні мати вільну Церкву

Митрополит УПЦ Софроній: «Ми – вільна держава, отже повинні мати вільну Церкву
 
 
 
Митрополит Софроній відомий, як один із найбільш послідовних прихильників автокефалії УПЦ серед її єпископату. Він неодноразово підкреслював, що незалежна держава повинна мати й незалежну Церкву, і чотири роки тому навіть оприлюднив відкрите звернення до архієреїв УПЦ, в якому закликав до більш рішучих кроків у процесі здобуття незалежності для канонічної УПЦ. Через чотири роки після цієї події ми вирішили поцікавитися у митрополита Софронія, як змінилася відтоді його позиція.

Враховуючи те, що рішенням Священного Синоду УПЦ від 9 липня 2009 року на митрополита Софронія було покладено відповідальність за будівництво кафедрального Воскресенського собору в Києві (Залізничне шосе, 3), значну частину бесіди було присвячено питанням церковного будівництва й архітектури.

«Релігія в Україні»: Ваше Високопреосвященство, чи можна вважати, що рішення Священного Синоду про призначення Вас на посаду керуючого будівництвом кафедрального Воскресенського собору в Києві означатиме певні концептуальні зміни в політиці Української Православної Церкви?

Митрополит Софроній: Ні, я гадаю, призначення мене на цю посаду не означатиме якихось глобальних змін у політиці або баченні УПЦ.

Справа в тому, що під час вибору кандидатури на цю посаду саме мої фахові якості та багатий досвід, як архітектора та будівничого, сприяли тому, що вибір зупинився саме на моїй кандидатурі. Крім того, у мене склалися дружні стосунки з головним архітектором цього проекту – Валентином Михайловичем Ісаком. Тому, сподіваюся, зможемо забезпечити взаємодію, необхідну для того, щоб цей храм-красень, до речі, найвищий на європейському континенті, став реальністю.

РвУ: Як Ви гадаєте, чи можна говорити про посилення тенденції до «українізації» Української Православної Церкви?

М.С.: Я вважаю, що «українізація» буде можливою лише тоді, коли буде незалежною Українська Церква. Що я маю на увазі під словом «незалежна»? Така, що буде сама собою керувати. Адже ми – вільна держава, отже повинні мати вільну Церкву. Я сподіваюся, що так і станеться, це – справа власне часу.

РвУ: Очевидно, що на рішення про передання Вам опіки над будівництвом кафедрального Воскресенського собору вплинуло й те, що Ви є людиною, яка добре знається на церковній архітектурі й здобула славу, як натхненник і будівельник багатьох храмів?

М.С.: Так, можу сказати, що з Божої ласки ми вибудували два храми в Черкасах, собор у Борисполі, храм у Чигирині та деінде. Для мене принципово, що їхня архітектура навіяна формами й принципами українського козацького бароко. При тому, що в основі їх – єдиний принцип: кожен із цих храмів неповторний, має самобутнє архітектурне втілення.

Або ось іще до прикладу. У Зам’ятниці поблизу Чигирина мною збудовано скит Матронівського жіночого монастиря. Причому будівлі скиту споруджено за зразками давніх грецьких скитів. У самому ж монастирі зведено два корпуси – келійний і адміністративний. Крім того, за моєю ініціативою споруджено церковний будинок у Борисполі, єпархіальне управління в Черкасах. Хочу сказати, що все це було доволі непростою справою. Однак це – принаймні моя єпархія. А оскільки Київ далі, та й належить до іншої єпархіальної юрисдикції, гадаю, через це виникатимуть певні складнощі.

РвУ: Як Ви вважаєте, якими можуть бути терміни будівництва Воскресенського собору? Чи внесе економічна криза не дуже сприятливі корективи у прогнози щодо можливого завершення будівництва?

М.С.: Передусім маю сказати, що ми з Валентином Ісаком (президент корпорації «Столиця», народний архітектор України, архітектор низки храмів, зокрема на Оболонському масиві – А.Д.) мали змістовну розмову, і не одну, щодо темпів будівництва. Тож, на нашу спільну думку, за три роки храм уже має бути готовий. Більше того, я, як людина глибоко віруюча, в усіх своїх справах надію та сподівання покладаю передусім на Бога. Адже всі храми, до зведення яких я мав стосунок, споруджувалися без жодної сторонньої копійки. Лише завдяки молитвам і трудам нашого єпархіального духовенства. Тому вважаю, що ніяка економічна криза не матиме впливу на богоугодні задуми.

РвУ: В якому стані зараз споруджуваний під Вашим патронатом кафедральний Свято-Михайлівський собор у м. Черкаси?

М.С.: Будову його вже завершено. Нині в ньому здійснюють внутрішнє оздоблення – розпис стін. А оскільки площа собору доволі велика, то розпис тієї чи іншої ділянки поверхні стін аж ніяк не стає на заваді звершенню богослужінь у нашому величному храмі.

РвУ: Ваше Високопреосвященство, вже чотири роки минуло відтоді, як Ви звернулися до ієрархів УПЦ із закликом здобути автокефалію для канонічної церкви, якою є УПЦ. Тоді ця подія широко коментувалася в пресі, експертних колах та серед громадськості. Як Ви оцінюєте ситуацію зі зміною статусу УПЦ зараз, кілька років потому? Якою є Ваша позиція в цьому питанні нині?

Із публічного звернення архієпископа Черкаського Софронія до єпископату УПЦ (липень 2005 року)

«Проаналізувавши теперішній політичний стан в Україні і стан нашої Церкви на перспективу, я прийшов до висновку, що період життя нашої Церкви, починаючи з 1992 року і до теперішнього часу, загублений, і це мене наводить на думку, що нам всім необхідно без будь-яких політичних передумов і амбіцій подумати, як нам жити далі. Чи своєю бездіяльністю ми допустимо, що за нас все зробить Михаїл Денисенко, — а він не спить, — чи нам самим потрібно вирішувати питання щодо нашого статусу і статусу нашої Церкви в Україні? … Своє життя я присвятив народу, за який страждаю і молюсь, а тому я звертаюсь до всіх вас, архієреїв Канонічної Української Православної Церкви: залишимо після себе гарний слід. Хотілося, щоб всі ми увійшли в історію, а не влипли в неї, як це часто було в історії Православ’я на Русі; забудемо за себе, за своє благополуччя і повернемося лицем до Бога і до людей…[ ] Мені незрозуміло, чому найбільша за кількістю віруючих людей Православна Церква світу не може без будь-кого самостійно керуватись у своєму житті. Ще раз повторюю: самі найсприятливіші умови для набуття статусу незалежності для нашої Церкви — тепер; якщо ми сьогодні або завтра не скористаємось цією можливістю, то післязавтра буде вже пізно...»

М.С.: Моя позиція за час, що минув з 2005 року, не змінилася. Єдине, що змінилося в порівнянні з тим періодом – престол Предстоятеля РПЦ посів митрополит Калінінградський Кирил. А всі ми пам’ятаємо народну мудрість про нову мітлу, що по-новому мете. Однак це не повинно бути нам перешкодою, оскільки автокефалія не мусить залежати від зовнішніх факторів і обставин, переконання в її доконечності має сформуватися в головах моїх, так би мовити, колег – архієреїв. Так, автокефалія Української Православної Церкви залежить не від Москви, а від єдності єпископату УПЦ. Поки що такої єдності немає. Що ми можемо спостерігати? Одні нібито не проти автокефалії, однак не наважуються зголоситися. Інші хочуть зберегти «статус кво». Їм цілком комфортно в тій ситуації, що є зараз. Тому вони заперечують необхідність зміни статусу УПЦ. Я бачу цю ситуацію, як класичну модель: Лебідь, Щука, Рак, впряжені в одне дишло. Що з того може вийти, пояснювати не треба.

РвУ: Однак Ви й дотепер залишаєтесь одним із найбільш послідовних прихильників автокефального статусу, навіть коли немає одностайності серед інших архієреїв Церкви?

М.С.: Я не націоналіст, а обстоюю необхідність автокефалії для УПЦ тому, що я є прагматик у цьому питанні. Звернімося, наприклад, до історичних прикладів. От був імператор Костянтин Великий, до речі, зарахований Церквою до лику святих. Так-от, коли він ухвалив рішення про перенесення імперської столиці до Візантія, який на той час був невеличким, мало кому знаним селищем, то паралельно наполіг на створенні п’ятого за порядком, незалежного патріархату – Константинопольського. До того часу вже існувало чотири патріархати – Римський, Єрусалимський, Антіохійський та Олександрійський. Чи аж настільки був потрібен іще один осередок патріаршества? Очевидно, Костянтин Великий керувався абсолютно логічними висновками: нове державне утворення повинно супроводжуватися новим, самостійним церковним утворенням.

Так і ми. Вже по суті 18 років Україна є незалежною державою, однак і досі ми не маємо незалежної Церкви. Парадокс: Конституції України та Російської Федерації є відмінні, і для кожної держави індивідуальні, а Церква – одна на всіх. У Російській Федерації функціонує правове поле, не подібне до українського, та й рішення Священного Синоду РПЦ інколи настільки далекі від українських реалій, тож як можемо застосовувати їх у наших реаліях, в рамках іншого державного утворення? Можемо зробити висновок, що здобуття автокефалії для УПЦ наразі – не кровотечне роз’єднання, а життєво важлива необхідність.

РвУ: Чи маєте Ви надію на підтримку ініціатив із українізації УПЦ з боку нового патріарха Московського? Якщо будуть підтримані лише окремі україноцентричні ініціативи, то на Вашу думку – які?

М.С.: Хочу сказати так: «Гадать не буду; предсказывать не имею права». Ми вже чули, який коментар до рішень Священного Синоду дали прихильники УПЦ КП, зокрема щодо звернення УПЦ з нагоди приїзду патріарха Кирила в Україну. І от я хочу сказати, що поділяю думку автора цього коментаря в тому, що ми не залежимо від Москви, бо маємо свого Предстоятеля. Звичайно, є гарячі голови, що хочуть цілковитої самостійності вже негайно – просто зараз. Однак уже 18 років поспіль ми чуємо: «ще рано». А тоді настане час, коли виявиться пізно.

Користуючись нагодою, хочу нагадати всім нашим можновладцям: глибоко переконаний в тому, що Україна стане сильною лише тоді, коли буде по-справжньому православною державою, такою, наприклад, як Кіпр. Адже ми маємо для того всі передумови: скільки є в нас святинь і шанованих подвижників! Хотілося б мені побачити велич нашої Церкви і нашої держави іще за життя. Але не певен у цьому. Щоб гідно жити в цьому світі, ми повинні чітко усвідомити, хто ми є, чого прагнемо насправді, і як маємо змінитися ми самі, щоб мати непоборну єдність у нашому народі.

РвУ: Повертаючись до теми кафедрального собору. Владико, чи можете Ви припустити, що в споруджуваному Воскресенському кафедральному соборі літургії будуть правитись не лише церковнослов’янською, але й українською мовами?

М.С.: Хочу зазначити, що в процесі здобуття незалежності для Церкви мовне питання зовсім не посідає чільних місць, як на мене. Необов’язково маємо братися одразу за мову. Я люблю і поважаю нашу мову українську, однак як мова богослужіння церковнослов’янська є однією з найкращих. Адже людина, слухаючи її, може підноситись до Бога, насолоджуючись красою церковних піснеспівів і неперевершеною гармонійністю богослужбових текстів. Можна робити переклади богослужбової літератури українською, однак не варто штучно прискорювати цей процес. От, наприклад, я переклав Типікон українською мовою, однак відчуваю, що цей переклад недосконалий, він не передає усіх нюансів і відтінків оригіналу. Хоча й оригінал (той, що церковнослов’янською) не є прозорим та сприятливим для розуміння. А ті Уставні пояснення, що наводяться в ньому, не кожен священик навіть може зрозуміти. Годі й казати про Тріодь Цвітну та Пісну, які ще чекають свого кваліфікованого та богонатхненного перекладача!

РвУ: Чи подобається Вам переклад літургії українською, здійснений архієпископом Іонафаном?

М.С.: Я гадаю, що архієпископ Іоанафан не з того краю підійшов до цієї справи. Треба було би інакше поставитись до тексту, і до засадничих моментів перекладацької справи. Мушу сказати, що взагалі будь-який переклад богослужбової літератури українською мовою я читаю, маючи в руках олівця – для правок і коригувань. Вочевидь, поки що не прийшов час побачити довершений, цілком адекватний богослужбовий текст в українському варіанті.

РвУ: І наостанок. Як Ви гадаєте, які кроки чи засоби має вжити Українська Православна Церква для того, щоб можна було говорити про приєднання УАПЦ до канонічної Церкви?

М.С.: Моє особисте переконання полягає в тому, що це може відбутися тоді, коли ми будемо гідними свого імені та своєї національності.

http://zamkova.info