ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Івано-Франківська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Івано-Франківщина

Утворена:4 грудня 1939 року

Код КОАТУУ:26000

Населення:1380716

Площа:13928 км²

Густота населення:99,1 осіб/км²

Телефонні коди:+380-34

Обласний центр:  Івано-Франківськ

Райони:14

Міста обласного значення:5

Міста районного значення:10

Райони в містах:0

Смт:24

Села:745

Селища:20

Селищні ради:24

Сільські ради:477

Номери автомобілів:AT

Інтернет-домени:

ivano-frankivsk.ua;if.ua 

Обласна влада

Адреса:76004, м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського, 21

Веб-сторінка:    http://www.if.gov.ua

Голова ОДА:Вишиванюк Михайло Васильович

Рада:Івано-Франківська обласна рада

Голова ради:Олійник Ігор Мирославович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

Євген БАРАН: «Ми є творіннями Божими, а не „текстовками“ Божих слуг»

Євген БАРАН: «Ми є творіннями Божими, а не „текстовками“ Божих слуг»

Євген Михайлович Баран – український літературний критик, літературознавець, есеїст. Кандидат філологічних наук. Лауреат численних премій. Заслужений працівник культури України. З 2009 року – Голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України.

 

 

  1. 1.     Пане Євгене, просимо відповісти, що відбувається, на Вашу думку, з нашою літературою ?

 

Я би хотів сам зрозуміти, що з нашою літературою відбувається. Не тверджу, що все катастрофічно, але симптоми тривожні. З іншого боку, ситуація з літературою, тим більше нашою, завжди була «на межі». Сьогодні ми нібито звільнилися від ідеологічних тисків, але зате потрапили в тиски суспільної кон’юнктури. Аби вижити, багато письменників заграють з читачем, забуваючи, чим це може закінчитися для них.

Надмір інформаційний відштовхує якусь  частину потенційних читачів від літератури. А також засилля посередніх авторів з нудними, ніякими псевдоісторіями, де домінує поєднання фентезійних ходів, хоча сама художня уява в таких творах бліденька.

В Европі кращі письменники виходять на сакральні сюжети. Здається нічого особливого, але якась конкретна історія раптом набуває універсального змісту. У нашій прозі таких книжок ще дуже мало. Хоча запит на художні книжки стабільний.

У такій парадоксальній ситуації живемо: з одного боку брак доброї літератури, з іншого брак якісного читача. Вже не кажу про книжкову індустрію, яка розвивається хаотично і з багатьма перевитратами процесуальними.

 

 

  1. 2.     Що ж зіпсувало читацькі смаки? Чому рівень читача низький на стільки, що на п’єдесталі  опиняються чистої води графомани?

 

Це перебільшення, але в цілому думка правильна. Читацькі смаки зіпсував  побутово-квазімистецький симулякр, пост-модерний «поп-корн», який подається як літературно-мистецька хода. Чим більше невігласів ідуть в культурний процес, ще більше невігласів споживацьких вони творять. Не кажу про недурних і небезталанних авантюристів і пройдисвітів, яких завжди не бракувало. Суспільство біжить не як останній марафонець, який ніс вістку про перемогу, а як стадо биків на іспанській кориді. Зупинятися ніхто не хоче. Це не потрібно владі. Бо добре сказала Забужко в розмові з Княжицьким: мета сучасної гібридної війни – не Донбас, не Крим і не Україна. Мета – маніпульоване суспільство. Поки що силі, яку Станіслав Оріховський назвав «людьми ночі», задум вдається.

 

 

  1. 3.     Якось в приватній розмові з поетом Василем Симоненком письменник Юрій Ячейкін сказав, що настане час, коли Україною будуть ходити натовпи письменників і ніхто їх не буде впізнавати. Чи не настав уже «той час», бо бачимо, що кількість «літераторів» на душу населення нестримно зростає ?

 

Слушна думка. Але в нас з літературними неофітами ніколи не було проблем. «Держава Слова» - це вже навіть не метафора, це одна із наших з Вами реальностей.

Проблема не в тому, що «багато людей ідуть в літературу так,  як у ХVІІ столітті йшли на Січ» (фраза Бориса Антоненка-Давидовича з далекого 1929 року). Проблема в тому, що ці письмаки так до кінця і не усвідомлюють, для чого їм писання. Переважна більшість цих літнеофітів – світоглядні графомани, і залишаються такими від першої книжки до останньої.

Немає жорстокого відбору художньої якості. А звідси і оцей «мaсовізм», особливо це видно в образотворчому мистецтві, а вже відтак в літературі.

Мало людей, свідомих свого місця і своїх можливостей. І це та проблема, яка вирішується століттями культурного поступу. Але чи є в нас Час, ніхто не хоче про це думати.

 

  1. 4.     Спостерігаємо в письменницьких колах відверте несприйняття конструктивної критики. І водночас, чуємо загальні ремствування на відсутність критики, як такої, ведуться розмови про вмирання критики, як жанру. Прокоментуйте, будь ласка,  цю ситуацію.

 

Що коментувати? Так є. Критика – це самурайство. Я так розумію, що цей жанр відійде в історію, як і сама філософія   самурайства. Запрудженість інформацією, засміченість інформацією дезорієнтує людину. «Нема нічого гіршого за неготовий дух», - твердив святий Августин. Критика не можлива в суспільстві, яке не хоче почути про себе инчу думку, а лише панегірики або ж церковні «Многая літа». Ми суспільство дешевих панегіриків і фарисеїв-християн. Усі розмови, що в нас відсутня критика – це намагання зберегти чистим обличчя, після того, як ви все життя таляпаєтеся в болоті…

 

 

 

 

 

  1. 5.     Судячи з різноманітних рейтингів, в Європі зараз на хвилі популярності романи про другу світову війну та про засилля мусульман. В нас усе більшої популярності набирають різноманітні «фентезі»… Про що це говорить ?

 

Ми й далі віримо в казки. Це добре. Така риса вирізняє нас  на тлі втомлених європейців. «Кожний дуріє по-свому», - казав мій тато. Це намагання однієї частини письмаків реагувати на суспільні зміни і тенденції. Инча частина – себто ми – ще поки не запустили на свою землю чужаків, що є черговою ілюзією, -   віримо в казку. Можливо, ця віра в казку нас врятує. Бо наша вічна дитячість – се єдине, яке не дає нам зовсім зникнути, «яко обри»…

Сам жанр «фентезі» мені чужий. Тай якісного «фентезі» українська література не дала. 

 

 

  1. 6.     Ваша думка стосовно «потрібності» поезії. Знаючи ментальну схильність української нації до пісенно-римованого слова, спостерігаємо дивну  картину: з одного боку в кожному місті організовуються поетичні читання, з іншого боку – видавці відмовляються вкладати гроші в поетичні книжки. Багато хто з непоганих поетів вимушений «вилазити зі шкіри» – творити сумнівної якості романи. Чи приречена поезія на вимирання, чи так і буде животіти в мізерних накладах «за власні кошти автора»?

 

Платон в ідеальній державі не бачив Поетів. Оскільки ми живемо у далекому від ідеального суспільстві, поети завжди будуть, і завжди будуть знехтуваними.

Якість і обличчя літератури визначає Проза. Так завжди було. Інша справа, що в Україні – Поет ставав політичним глашатаєм.

Але Поезія –  внутрішня потреба людини вирватися з пут побуту. Окрім того, це один із постійних рушіїв розвитку мови.  Я не думаю, що українська поезія перейде в університетські авдиторії, як це сталося з американською поезією. Але те, що вона потребує і потребуватиме підтримки – інформаційної, матеріальної – однозначно.

Чи мусить поет ще писати прозу чи шукати себе в інших жанрах? Це справа самого поета. Для справжнього поета кон’юнктурне вимушене заангажування не страшне. Він завжди знайде можливість прийти до читача і сказати те, що хоче.

 

 

 

 

 

  1. 7.     Можливо, хтось може щось заперечити, але я переконана, що в літературі первинним має бути не імя автора, а ТЕКСТ. Саме з нього має починатися сприйняття творчості. Знаючи як багато Ви читаєте, прошу назвати хоча б кілька дійсно вартісних текстів українських авторів. Чи за останні кілька років були такі?

 

Я страшенно не люблю слова «ТЕКСТ». Щось є у ньому від технічної складової. Волію говорити про «ТВІР». Ми є творіннями Божими, а не „текстовками“ Божих слуг. Так само ми звільняємо світи, які виростають всередині нас і мордують, просяться на волю. Ми творимо власні світи, а не механічно записуємо знаки.

Виходячи з цього, скажу, що в Україні є автори, яких треба знати освіченому культурному українцю. Назву спонтанно декілька імен, не обмежуючись лише «чистою» літературою: Юрій Ананко, Володимир Брюгген, Володимир Базилевський, Оксана Забужко, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Володимир Даниленко, Мирослав Дочинець, Петро Кралюк, Олег Лишега,  Галина Малик, Вячеслав Медвідь, Євген Нахлік, Михайло Слабошпицький, Галина Пагутяк, Володимир Панченко, Степан Процюк,  Юрій Роговий, Василь Слапчук, Петро Сорока, Андрій Содомора, Леонід Ушкалов, Василь Шкляр, Ярослав Ясінський…

Я назвав імена, читайте книжки цих авторів, літературознавчі дослідження.

Зрештою, цих авторів більше. Головне, аби читач знав, такі автори є і шукав „свого“ автора.

 

 

  1. 8.     Третій рік війни в Україні, а країна «фестивалить». В тому числі, щомісяця то тут, то там відбуваються Книга-Фести. Письменники й видавці їздять з міста в місто. Ледь не кожний районний центр  має своє книжкове свято. Що це ? «Бенкет під час чуми», чи все-таки життєва необхідність для виживання української літератури ?

 

Це ін’єкції вмираючому. Так розумію, що „сильні світу цього“ готують народи до великої войни. Значить, вкотре не можуть поділити поділене. Але будуть шукати „маніпуляційну формулу“, яка би виправдала війну. Будь-яка війна, якщо вже вона неминуча, мала б тривати  за торжество КУЛЬТУРИ. Всі инчі войни – приречені, але, на жаль, неминучі. Кожне покоління людей має свою войну.  

Кожна війна починалася з маршу. Нинішня – з фестивалів. „Фестивальність“ не зло. Зло – що сама війна перетворюється у фестивальне дійство. І ми нічого змінити не зможемо. Бо радикальне вирішення вимагає сильних особистостей. На жаль, сьогодні домінує в світі Жонглер, на усіх рівнях…

                          

15 серпня 2017         

 

 

Розмовляла Світлана БРЕСЛАВСЬКА.

 

 

 

першодрук -- ґазета СЛОВО ПРОСВІТИ.