ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Харківська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Харківщина (Слобожанщина)

Утворена:   27 лютого 1932 року

Код КОАТУУ:    63000

Населення:2 760 948

Площа:31415 км²

Густота населення:92,22 осіб/км²

Телефонні коди:    +380-57

Обласний центр:Харків

Райони:27

Міста обласного значення:  7

Міста районного значення:10

Райони в містах:9

Смт:61

Села:1508

Селища:175

Селищні ради:60

Сільські ради:381

Номери автомобілів:АX

Інтернет-домени:kharkov.ua; kh.ua

Обласна влада

Адреса:61200, м. Харків, МСП вул. Сумська, 64

Веб-сторінка:

http://www.kharkivoda.gov.ua/

Голова ОДА:Добкін Михайло Маркович

Рада:Харківська обласна рада

Голова ради:Чернов Сергій Іванович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

В. КАЛАШНИК ПРО УКРАЇНОМОВНИЙ ХАРКІВ

В. КАЛАШНИК ПРО УКРАЇНОМОВНИЙ ХАРКІВ

Володимир КАЛАШНИК:«На початку минулого століття Харків був майже суціль україномовний»

Заслужений професор
Харківського національного університету
імені В.Н. Каразіна
Володимир Калашник:

Нетлінним скарбом століть, який передається від покоління до покоління, із уст в уста, об’єднує минуле і прийдешнє, називають національну мову і літературу. За словами одного з вітчизняних класиків, мова — це живий організм, вона розвивається за своїми законами, а тому треба плекати її у чистоті. Як бережуть українську мову на Слобожанщині, «УК» намагається з’ясувати в розмові із заслуженим професором Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Володимиром КАЛАШНИКОМ.

— Володимире Семеновичу, Харків позиціонує себе російськомовним містом. І справді, у 80-і роки минулого століття тут була лише одна українська школа. В незалежній Україні ситуація змінилася — шкіл стало більше, проте українського слова майже не почуєш. Чи так було завжди?

— Загалом Харків за часів Квітки-Основ’яненка був істинно українським містом. А зросійщення почалося тоді, коли він потрапив до царської Росії як губернське, а потім купецьке місто й став, як писав Антон Павлович Чехов, брудним, без бруківки рядовим містом у Російській імперії. Однак і за таких обставин українська мова зберігалася, і Харків дав світові багато славних українських імен. Крім Квітки-Основ’яненка, можемо назвати передусім Олександра Потебню, який хоч і досліджував російську мову, проте з великою повагою ставився й до української, віддавав, користуючись тодішньою термінологією, малоросійському наріччю належне як одній із окремих слов’янських мов.

Тут працював Дмитро Багалій, який читав лекції українською мовою як викладач університету, а як науковець і міський голова приділяв увагу українській етнографії та фольклору. Слід згадати також Бориса Грінченка — автора першого чотиритомного словника української мови, який учителював на Харківщині і займався просвітницькою діяльністю. У 20-ті роки минулого століття, в період українського відродження, Харків був майже суціль україномовним — з національними школами, часописами, літературними угрупованнями й театрами, зокрема й прославленим «Березолем» Леся Курбаса. Та наприкінці 1920-х—початку 1930-х років розгорнувся надуманий, сфальшований процес так званої Спілки визволення України, коли було знищено весь цвіт української нації, репресовано 500 українських письменників.

— Як відомо, після набуття чинності торік Закону про мовну політику Харківська міськрада, а за нею і обласна ухвалили рішення про надання російській мові статусу регіональної на території Харкова і всієї області. Але з 2006 року діловодство офіційних органів як у місті, так і в області вже велося і російською, і українською мовами. Для чого, на ваш погляд, потрібно було приймати такі рішення вдруге?

— Тоді, у 2006 році, я очолював крайову організацію Конгресу української інтелігенції і ми подавали заяви в суди на незаконні дії місцевої влади. Пам’ятаю, що розгляди цих справ затягувалися, їх постійно переносили. Хоч на той час харків’яни за потреби вільно користувалися російською мовою без будь-яких рішень чи ухвал. А дії місцевої влади були, на мій погляд, лише політичним демаршем. Інша річ тепер, коли прийнято рішення про використання регіональної російської мови в місті та області. Гадаю, що це зроблено задля того, щоб можна було користуватися регіональною російською мовою без звертання до мови української, яка в Основному Законі — Конституції України — значиться державною.

Це дає змогу всім чиновникам, які не знають державної мови, обіймати державні посади, у тому числі й найвищі. Чи допустимо таке в інших країнах — Польщі, Німеччині чи, скажімо, у Франції, де мені довелося викладати в університеті з 1974 по 1976 рік? Тоді міністром внутрішніх справ Франції був поляк Понятовський, який розмовляв на державній службі не польською, а французькою мовою, оскільки він був громадянином Франції. Так має бути і в державі Україна, де всі її громадяни повинні дотримуватись законів, а не трактувати їх на власний розсуд, зокрема й закон, який торкається забезпечення прав національних меншин. Ви ж подивіться, цей закон уніс дестабілізацію в суспільний спокій і сприяв розколові України, а не протидіяв, як мало б бути. А в розколі зацікавлені сторонні сили — антидержавні, які не визнають держави Україна, ті, хто хоче повернути її в лоно імперії хоча б по шматочку…

— Щодо згаданого вами закону, варто зазначити, що в Харкові проживає 111 національностей. Українцями себе вважають понад 60%, росіянами — понад 30%. Чому, на ваш погляд, аж 87% харків’ян, за результатами опитування 2002 року, висловились за використання у місті російської мови поряд із державною?

— З одного боку, можливо, було фальшування, а з другого, як говорив один професор, якого висміювали: «По-руськи оно какось-то льогше». Мушу зазначити, що насправді чисту російську мову в Харкові почути практично неможливо. Виняток становлять лише вчителі-русисти, науковці-русисти й деякі прошарки інтелігенції. Решта користується не російською мовою, а суржиком, який представники «Русского единства» називають «руським язиком», який, як вони пропагують, походить начебто від русів. Хоч якщо відштовхуватися від Київської Русі, то русами називали українців, яких потім, у Російській імперії, стали називати малоросами.

— На початку нинішнього року редактор найстарішого в Україні Харківського обласного державного радіо Ірина Мироненко звернулася до краян із проханням захистити єдине національне мовлення, адже на його хвилях почало говорити «Русское радио». Офіційне пояснення — відключення трансляції радіопередач пов’язане з нестачею коштів. Однак харків’яни, які звикли слухати історичні передачі Юрія Шаповала, літературні — самої Ірини Мироненко та слухати українські пісні, вважають це наступом на українську мову. Яка ваша точка зору щодо цієї події?

— Я не вникав у перипетії, однак, гадаю, те, що сталося з національним мовленням в області, несправедливе насамперед щодо жителів сільської місцевості. Адже передачі обласного радіо здебільшого слухають саме там. Кажу про це, бо й сам працював учителем, а потім директором школи в одному із сільських районів області. А в окремих передачах обласного радіо брав участь і можу засвідчити, що було дуже багато дзвінків від сільських слухачів, коли ми говорили про двомовність, про погляди на це Олександра Потебні і про державність української мови загалом. Це хвилювало людей, отож позбавляти їх вибору, м’яко кажучи, неправильно.

— А як ви прокоментуєте факт, що в Харкові ліквідували місцеві газети, які виходили українською мовою (до 1990 року це були «Вечірній Харків» та «Ленінська зміна») і що нині тут фактично неможливо купити українську газету або журнал?

— Річ у тому, що лицемірство заяв про підтримку української мови, які лунають з різних трибун, проявляється і в такий спосіб. Я пригадую «Вечірку», яку охоче читали харків’яни українською мовою, у крайньому разі нехай би її зробили хоча б двомовною. Так ні ж, вона повністю перейшла на російську. А про «Ленінську зміну», яка теж змінила мову, мені навіть боляче говорити. Цю газету, в якій свого часу працювали корифеї українського слова Олесь Гончар, Борис Олійник, любили сільські й міські читачі, багато хто навіть шліфував за нею своє мовлення, оскільки там майже не було ляпів і штампів. У «Ленінській зміні» працювало багато наших кращих випускників, які робили її живою, потрібною людям. Тепер же цього періодичного видання не існує… На жаль, таке відбувається не лише в Харкові.

— Чи маєте ви якісь конкретні думки і пропозиції щодо зміцнення позицій державної мови?

— Вважаю, що головним тут має бути лише одне — це чітке виконання законів і Конституції України про державність української мови.

Держава передусім повинна підтримувати все державне, у тому числі й українську мову. І те, що не державне, але сприяє зміцненню іміджу України, також має розвиватись. Але при цьому в жодному разі не можна переписувати історію держави, принижувати тих, хто творить цю історію, дав ім’я цій державі і щиро вболіває за її долю.

— Володимире Семеновичу, вже багато років ви незмінний голова оргкомітету і голова журі традиційного Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, що проходить і на Харківщині. Що цікавого було на конкурсі цьогоріч та хто його переможці?

— Це був уже тринадцятий такий захід, який зібрав не лише конкурсантів, а й шанованих гостей — представників Ліги українських меценатів, Національної спілки письменників України, науковців тощо. Щороку студенти харківських вишів у ньому стають призерами. Зокрема, в 2011-му друге місце на загальнонаціональному етапі посів студент Каразінського університету Євген Редько. Переможцем 2012 року став курсант Харківського університету повітряних сил імені Івана Кожедуба Владислав Снаговський, а студентка Харківського гуманітарно-педагогічного інституту (нині Харківська гуманітарно-педагогічна академія) Віра Пустовалова посіла друге місце. Наразі Віра і Євген — аспіранти кафедри української мови нашого університету. Дуже приємно, що й цього року серед переможців — студенти-харків’яни.

  Світлана ГАЛАУР,
«Урядовий кур’єр»