ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Луганська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Луганщина
Східна брама України
Світанок України

Утворена:3 червня 1938 року

Код КОАТУУ:44000

Населення:2 344 200

Площа:26 684 км²

Густота населення:87,9 осіб/км²

Телефонні коди:    +380-64

Обласний центр:  Луганськ

Райони:18

Міста обласного значення:14

Міста районного значення:23

Райони в містах:4

Смт:9

Села:109

Селища:678

Селищні ради:89

Сільські ради:206

Номери автомобілів:

Інтернет-домени: lugansk.ua; lg.ua

Обласна влада

Адреса:91016 м. Луганськ, пл. Героїв Великої Вітчизняної війни, 3

Веб-сторінка:    http://oda.lg.ua

Голова ОДА:Голенко Валерій Миколайович

Рада:Луганська обласна рада

Голова ради:Поистюк Володимир Миколайович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
ПАНОРАМА

ТОЙ, ХТО БРЕШЕ ДО ЗІРОК

ТОЙ, ХТО БРЕШЕ ДО ЗІРОК

Нещодавно в Луганську вийшла друком книга місцевих авторів «Украинка против Украины». (Обсяг вражає – 500 сторінок!)

Назва заінтригувала. Яка ж така Українка проти України?

Виявляється – Леся Українка.

Що ж, подумалось, ще одна штука літератури абсурду. Подібних спроб епатажувати читача, шокувати спростуванням загальновизнаного чи логічного в добу незалежності було багато. Але ж, підкреслимо, – було. Літературний хід уже давно збочив од ірреальності й поступово повертається до раціональної суті, традиції. Поп-арт «Нової література», «ЛуГоСаду», «Бу-Ба-Бу» розчинився в часі, гаспадін же Дєрєвянка – ні. Продовжуючи творити в річищі декаданс-літератури (попередня «проба пера»  – «Тарас Шевченко – крестный отец украинского национализма»), сьогодні він презентував новий опус, у співавторстві з Глєбам Бабровим.

Ознайомлення із зазначеним опусом справило враження, що г. Дєрєвянка (апелюючи до нього, розуміємо всіх авторів і сподвижників видання) прагнув триматися берегів науковості й, певно, тлумачить свій труд як літературознавчий. Утім, деякі ознаки не дозволяють зарахувати книжку до наукового ряду.  Це, наприклад, лексика жаргону та просторіччя, судіть самі: «дело пахнет керасином» (с. 171, друковане видання «Украинка против Украины»), «держиморда» (с. 175), «а в остальном, прекрасная маркиза, …» (с. 212), «…кто будет каяться? Пушкин?» (с. 85) тощо.  Також абсолютний суб’єктивізм і довільність – із власними іронічними коментарями –  у тлумаченні біографії Лесі Українки, в   інтерпретації художніх та епістолярних текстів як Л. Українки, так і деяких інших діячів української культури. Така «задана», тенденційна інтерпретація  полягає зокрема у висмикуванні рядків, висловлювань із контексту й у «потрібному» їх тлумаченні. Літературознавча інтерпретація автора – це й прискіпування до слів, намагання художній текст розглянути з позиції буденного мовлення і мислення, примітивної логіки. Гаспадін Дєрєвянка силкується з Лесиних художніх образів конструювати логічні умовиводи, докази, що жодним чином не властиве літературознавчому аналізу й вельми відгонить соцреалізмом. Можливо, г. Дєрєвянка забув, що має справу не з філософським трактатом, а з художнім текстом, тим більше поезією, де образ – плід емоції, а не логіки й розуму, він інтуїтивний – не раціональний. А художній текст – це не звичайна оповідь про те чи про се, а образна трансформація світу,  що в ній ліричний герой і письменник – різні якості. Проте принципи аналізу художнього тексту не надто цікавлять г. Дєрєвянка. А коли він нарешті торкається наукового доробку авторитетних і, що важливо, сучасних фахівців (наприклад, залучаючи до свого опусу погляди доктора філологічних наук В. Погребінника), і їхні принципи не збігаються з його уявленнями,  г. Дєрєвянка реплікує: «С филолога что возьмёшь?» (сайт http://okopka.ru/n/nachalxnik_k/text_0230.shtml). Тож, можливо, г. Дєрєвянка просто взявся не за свою справу? І до того ж не дуже добре розуміється на українській мові? Адже ще близько до зачину книжки визнає: «Зачастую трудно понять не только нескольких, но даже и одного украинца» (с. 176).

Композиційна ж структура книги така: 1-й розділ – «Украинка против Бога», 2-й розділ – «Безбожная классовая борьба», 3-й – «Безбожный национализм», 4-й – «Украинка против украинской культури», 5-й – «Украинские герои Достоевского».  Саме у цих ракурсах г. Дєрєвянка спробував продемонструвати Л. Українку як людину і митця, та, певно, й сам не збагнув, що натомість виказав власну непривабну подобу на тлі намічених у заголовках релігійних, соціальних і культурних явищ. Талановиті звершення Лесі Українки у красному письменстві, її непроста доля, відданість рідній землі відомі й українській, і світовій спільноті; цьому присвячено чимало досліджень наукового рівня, як новітніх, так і віддалених у часі, – кандидатські й докторські дисертації, монографії, статті тощо. Отже, немає потреби повторюватись і наводити тут загальновідому мистецтвознавчу інформацію, немає сенсу й виправдовувати чи захищати Л. Українку – вона давно це зробила сама своєю одвертою й непересічною мистецькою і життєвою ходою. А спогляньмо краще, що за один такий г. Дєрєвянка, яким власне він постає зі сторінок свого опусу.

Почнемо з першого розділу – «Украинка против Бога».

Тут автор звинувачує Лесю Українку у безбожництві, тлумачачи деякі її рядки протокольно-документально (у традиціях «совкових» слідчих КДБ), а не як образний, експресивний світ.

Напевно, автору не відома обширна світова традиція поетичної інтерпретації образу Христа, євангельських мотивів, традиція, що веде лік ще від античних письменників Іосифа  Флавія, Тацита, Плінія Молодшого, деяких інших. Свого часу цей образ осмислювали художньо, наприклад, Дж. Мілтон у поемі «Повернутий рай», О. де Бальзак у повісті «Христос у Фландрії», на рівні художньо-філософському – це твори відомих філософів ХІХ – ХХ ст.  Е. Ренана, Д. Штрауса та Ф. Моріака (роман-дослідження) з ідентичною назвою «Життя Ісуса». «Образ образів» у світовій літературі активно розробляли письменники й у новітню добу – романи «Остання спокуса» Нікоса Казандзакіса, «Агасфер» Стефана Гейма, «Цар Ісус» Роберта Грейвза, «Друге Євангеліє від Ісуса Христа» Жозе Сарамаго, «Євангеліє від сина Божого» Нормана Мейлера, «99 франків» Фредерика Бегбеде тощо. Традиція ж художньої інтерпретації образу Христа в російській літературі, в яку такий залюблений г. Дєрєвянка, одна з найпотужніших у світовій літературі. У прозі – це, приміром, «Іуда Іскаріот» Л. Андреєва, «Христос» І. Тургенєва, «Христос у гостях у мужиків» М. Лєскова, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Доктор Живаго» Б. Пастернака, «Плаха» Ч. Айтматова; у ліриці – поеми «Христос воскрес» А. Білого, «Дванадцять» О. Блока, поезії В. Жуковського, Л. Мея, А. Фета, Ол. Толстого, А. Хомякова, І. Нікітіна, Д. Мережовського й інших.

Автору невідомо, що будь-який значний поет стояв у діалозі з Богом, і стосувався цей діалог, репрезентований художніми творами, не в запереченні Бога, а в одвічному питанні: чому поміж люди існує стільки несправедливості й зла, а Вища сила не втручається? (Таке питання осмислював, певно, і кожен із нас, не поетів.) Те ж, що г. Дєрєвянка сам анітрохи не поет, не має ані найменшої поетичної, тобто творчої, жилки, видається безперечним. У нього все примітивно: віруй і не замислюйся. Як у темного прихожанина  ХІХ ст. якогось «уездного города N» віддаленої губернії, що простелилася «на просторах» царської Росії. 

Автору невідомо, що існує такий жанр лірики, як інтимна, у якій оспівують кохання, у якій почуття поета сягають найбільших вершин експресії; тож г. Дєрєвянка примудрився, крім української поетеси, зачепити ще й Гейне, уважаючи, що той помиляється, коли в одній із поезій хоче молитися до коханої. Що це за алогізм? – треба молитися Богу. Висновок: Гейне атеїст і богоборець. Такий само діагноз ставить г. Дєрєвянка і філософії Ніцше, спрямованій свого часу проти закостенілої офіційної моралі. Гаспадін Дєрєвянка по-гітлерівськи трактує цю філософію протесту проти загального занепаду культури й людства. Особисто ж про Ніцше відзивається «Этот безумец…»  (вищевказаний сайт). Ніцше, Гейне – всі знають хто вони, які це велетні в поезії й філософії, яскраві зірки на культурному небосхилі Європи, світу. А хто такий  сам г. Дєрєвянка? Чи не той, хто бреше до зірок? Вони світять уночі, спокійні й вічні, а ген-ген унизу, з вибалка – хтось бреше до них…

Зрештою, традиція суто філософського осмислення Божественної Суті також ведеться ще здавна. Чому г. Дєрєвянка мовчить і не «обрікає на анафему» тих видатних мислителів, чільним об’єктом думки яких і було питання божої форми і природи, тих всесвітньо відомих мудреців, які тлумачили Бога не як особу, що абсолютно піднесена над природою і людиною? За логікою г. Дєрєвянка, ворогами людства й рідної їм культури маємо вважати передусім Епікура, Абеляра, Бекона, Дж. Бруно, Спінозу, Ньютона, Вольтера, Фейєрбаха, Еріугену і багатьох інших великих мислителів. Але можна клеймити та ганьбити й поколіннями. Чому б цього не зробити, приміром, з цією плеядою італійських гуманістів епохи Відродження, у творах яких присутні явні антиклерикальні мотиви, – Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо, Л. Валла, Леонардо да Вінчі?  Але ні: англійці, італійці, греки, французи, німці тощо пишаються своїми співвітчизниками. Адже саме завдяки їм, пульсуванню їхньої думки розвивалася національна й світова культура, наука, зрештою розвивалась і релігія єдинобожжя (зокрема християнства), адже для розвитку є необхідним процес діалектики. Сподіваємось, що все це відомо г. Дєрєвянка як філософу. Тож чого він мовчить? Чи ж готує й поступове розвінчання всім пантеїстам, атеїстам, деїстам тощо?

Леся Українка ж у ХІХ ст. у своїх художніх та епістолярних текстах промовляла не проти віри як такої, однак проти віри як засобу тримання на припоні простолюду, особливо селян, проти віри як засобу гальмування просвітянства. І це було на тоді актуально й високоідейно. Такі погляди серед інтелігенції були поширені і в імперській Росії. Віра і прогрес – бінарна позиція, суперечливе питання, що хвилювало всю цивілізовану Європу ХІХ ст. У листуванні Л. Українка осмислювала співіснування цих двох явищ зі своїм постійним кореспондентом М. Драгомановим. Відтак і його зараховано г. Дєрєвянком у богоборці.

Викликають невдоволення й осуд у г. Дєрєвянка і язичницькі персонажі з творів Л. Українки, зокрема з драматичної поеми «Лісова казка». Тож видається логічним, що наступними осоромленими г. Дєрєвянкою художниками будуть і російські найбільші містифікатори М. Гоголь і М. Булгаков – зі своїми відьмами та дідьками? А може, г. Дєрєвянкє замірятися на російське казкарство – й у письменницьких персоналіях, й у фольклорних проявах? Адже там стільки нечисті…

Язичник, християнин, мусульманин, буддист – яка, зрештою, різниця? Існує чимало релігій. Цивілізованим світом за кожним визнано право на свободу віросповідання. Головне, щоб Бог був у душі, щоб бути людиною. А Леся Українка була справжньою людиною, великою поетесою і громадянкою української держави.

А що ж нам говорить запропонований текст про самого г. Дєрєвянка? Під час читання «Украинки против Украины» відчувається захоплення автора релігією та його щире віровизнання, поклоніння християнському культу. Що ж, це похвально, адже християнство сповідує доброту і любов. Непокоїть лише одне: якось надто палко й сліпо віддається автор віруванню, а найпалкіші стани входження до Божої Світлиці, як засвідчують спостереження у галузі психології (а г. Дєрєвянка, до речі, ще й психолог), навідують людину у трьох випадках: старість, велика гріховність, розумова обмеженість… (?) Із тексту розглянутого опусу також помітно, що г. Дєрєвянка ретельно опанував Біблію. Багато цитат, порівнянь, покликань. Тож, можливо, саме це і є його споріднена праця? Молитися й перебувати в Бозі? А не пробувати займатися наукою? Тим більше літературознавством.

Другий розділ – «Безбожная классовая борьба».

У цьому розділі г. Дєрєвянка картає за революційну налаштованість Л. Українку разом з іншими однодумцями – представниками поетичної й філософської думки ХІХ ст. Під вогонь критики потрапляє і славнозвісний К. Маркс. Але ж знову-таки: автор запізнився. «Мода» на гоніння К. Маркса за всі злочинства радянщини та руїну пострадянського простору минула ще в 1990-х. Усі, хто хотів, наговорились і виговорились. А потім замислилися і вмовкли, адже зрозуміли: К. Маркс лише філософ, який вивів колись свою – одну з багатьох в історії філософії – теорію щодо суспільного устрою. Та г. Дєрєвянка продовжує сипати архаїзмами й винуватити К. Маркса (а з ним і Л. Українку або, наприклад, Гюго) у крові чи не всіх революцій, а також тих, що можуть статись – потенційних, і внаслідок яких може пролитися кров.

Закидає Лесі Українці гаспадін Дєрєвянка і прихильність до простолюду, належність до соціально-демократичних партій.

Але ж хіба це погано?

Також закидає невдоволення тодішньої владою.

А сьогодні чи всі задоволені?

Щодо цього психології творчості давно відомо, що справжній поет завжди перебуває в опозиції до влади. Тим більше, коли вона окупаційна, якою й була на Україні влада імперської Росії.

На думку г. Дєрєвянка, Україні тоді (та й сьогодні) не слід було рівнятися на цивілізовану Європу. Старший брат, Росія – ось еталон. Виявляється, життя представника всякого соціально прошарку, зокрема й чорнолюду, у царській Росії ХІХ ст. дорівнювало благоденствію.  Автор опусу порівнює Росію й Європу щодо стану злочинності, свободи жінки. Порівняння таке, як можна здогадатися, на користь Росії. Адже в Росії ХІХ століття – захоплюється автор («входит в раж» – оперуючи його лексикою) – тривають реформи, зокрема судова. Результат – суди Росії стають справедливими (!), тобто заможний дворянин чи крамар має в суді у суперечці з бідаком однакові шанси. (Лише уявіть собі російські й українські суди, тодішні й сьогоднішні, справедливими і некорумпованими!) У цьому розділі вихваляє г. Дєрєвянка російських царів у цілому як реформаторів: Олександрів ІІ-го, ІІІ-го, інших, оспівує їхнє прагнення опорядити Росію для народу. Одним словом, чи гаслом, – від стабільності до благополуччя!

Торкається у ІІ-му розділі г. Дєрєвянка і часів пореволюційних, після 1917-го року. Журиться за тими «верными слугами великодержавной Росии», аристократичними й неодмінно набожними,  яких убивали по тюрмах більшовики, шкодує з приводу повалення монархії.

Отже, йдемо за прикладом г. Дєрєвянка – прикладом логічного-практично-буквального аналізу тексту, і робимо припущення, що сам гаспадін Дєрєвянка – російський монархіст, прихильник застарілих монархічних форм правління, які вже ніколи не повернуться. Та й борода у нього є, як у боярина петрівського. Але нині ХХІ-е століття.  І ніхто вже не стане ламати капелюха при наближенні баріна, як це було за «людяних» часів царської Росії.

Однак що ж роботи співцям «Боже, царя храні…», тим вірнопідданим, які розкидані сьогодні по одній шостій суші?  Вихід ними знайдено. Свої емоції, почуття ці люди давно вже виплескують у рольових іграх. Як незрідка бачимо нині по телебаченню, вони збираються в гурти й проводять рицарські турніри, або відновлюють історичні баталії, або іншим подібним чином спілкуються. Тож, можливо (що найбільше, либонь, припало б до душі г. Дєрєвянку), знайдуться й такі, котрі, зібравшись, розчісують бороди, одягають каптани, какошніки та цілують ноги й руки уявним царям?

У третьому розділі – «Безбожный национализм» – Лесю Українку представлено автором як націоналістку.

То й що? Якби Л. Українка була нашою сучасницею, гадаю, вона б подякувала за комплімент.

Адже загальновідомо: націоналізм – це шанування й обізнаність стосовно автохтонної культури, історії, любов до батьківщини, свого родоводу з обов’язковою повагою до інших етнічних культур. Гаспадін Дєрєвянка, напевно, сплутав деякі норми  у берегах лексикології, оскільки негативним проявом вважається саме нацизм, котрий передбачає не лише вшанування і розвиток, оборону власних культурних надбань, а й зазіхання, доведення вищості власної культури над культурою інших народів.

Націоналізм – це природне й позитивне явище, іманентне кожному розвиненому етносу. Націоналістами були всі видатні люди, борці різних часів і різних народів. Адже саме націоналізм – любов до рідної землі – споконвіків надихав на подвиги. Найпершими українськими націоналістами слід уважати ще великих князів Київської Русі, що будували й відстоювали українську державу.

А от г. Дєрєвянка, виходячи з тексту його опусу, – звичайний собі нацист, але (увага!) – російський. Наприклад, він висловлює думку, яка часто розходиться від кремлівських шовіністів та їхніх кримських ставлеників: Крим має належати Росії, це «исконно русская территория». Також, на думку г. Дєрєвянка, російські письменники – найвеличніші у світі. І надалі він пише в подібному дусі, вивищуючи російську культуру над української, намагаючись український нарід показати як щось меншовартісне, якийся пагін на ґрунті народу російського.

Четвертий розділ – «Украинка против украинской культури» – є органічним продовженням попереднього. Г. Дєрєвянка не припиняє потуг попрати українську культуру й піднести російську.

То хто ж насправді проти української культури: Українка чи  Дєрєвянка?

Останній, зокрема, висвітлює тут певні розбіжності між поглядами Л. Українки і деяких діячів української культури на ті чи ті події з історії держави, культурологічні аспекти, політику, роль і призначення мистецтва. Але ж хіба можуть усі, тим більше митці, науковці, мати схожі погляди? І чи корисно це було б для розвитку цих самих наук і мистецтв?

Л. Українка, приміром, виступає начебто проти нереволюційних І. Нечуя-Левицького, Ю. Федьковича, В. Винниченка (ганить його і г. Дєрєвянка), Б. Грінченка (не подобається він і г. Дєрєвянка, який робить до того ж тут грандіозне відкриття: Б. Грінченко, виявляється, не є автором українського словника!). Кожна розумна людина – неоднозначна, суперечлива, а обдарована – удвічі. Сам г. Дєрєвянка визнає це, пишучи: «У Драгоманова было столько взаимоисключающих идей, что при всём желании согласиться со всеми не было никакой возможности» (с. 276). Це стосовно того, що Українка іноді «воювала», шукаючи в суперечці істину, і з власним дядьком – Михайлом Драгомановим, який зазвичай був для неї авторитетом. Постать самого ж М. Драгоманова як науковця г. Дєрєвянком поставлено під сумнів, а віхи біографії цього визначного українського історика, літературознавця, публіциста тлумачено довільно з багатьма негативними акцентами.

Гаспадін Дєрєвянка стосовно Л. Українки висловлює такий імператив: «Для безбожника мир становится чёрно-белым и чётко делится на своих и чужих» (зазначений вище сайт). А хіба не органічним буде його застосування до постаті самого г. Дєрєвянка?

П’ятий і останній розділ номіновано автором «Українські герої Достоєвського», хоча ця назва не відбиває його суті. У названому розділі триває шмагання української культури й історії, а, відтак, і Лесі Українки, яка є яскравим представником цієї культури та історії. Щодо того, яким постає сам г. Дєрєвянка у п’ятому розділі, то констатуємо: нічого нового –  таким само, як і в попередніх. Помітно, що читав дещо з Ф. Достоєвського, але, мусимо відзначити, з інтерпретацією і цього відомого письменника у г. Дєрєвянка справи стоять недоладно.

Насамкінець автор підсумовує: «Бедная Украина…» (с. 457). І з цим важко не погодитися. Справді – «бедная», якщо породжує бува таких борзописців.

Одверто кажучи, висловитися щодо книжки «Украинка против Украины» спонукав не інтерес до неї, викладеного в ній матеріалу, не спроба розпочати дискусію, не щось інше – наукового чи мистецького ґатунку, а передусім бажання дати зрозуміти молоді – спадкоємцям України, до чиїх рук ця книга можливо потрапить, що в жодному разі не слід сприймати цей опус серйозно – як, скажімо, нове слово в науці. А слід сприймати ці та інші подібні писання, що, на жаль, були (ще від часів російського царату), є й будуть, як явище пустопорожнього періодичного «пописування» людей без етнічного обличчя, ознак національного родоводу. Вони не відчувають себе своїми вдома, тут – на Україні; вони не потрібні (а якщо й потрібні – то лише як придаток території, джерело прибутку) там – у Москві, для якої вони завжди були і будуть «хохлами» або «малоросами».  Хоча можна й привітати г. Дєрєвянка: він «сфотографувався» на фоні самої Лесі Українки. Тепер, можливо, хтось почує про нього…

 

Після прочитання опусу г. Дєрєвянка стає  зрозумілим, що в автора стільки ненависті до українців, усього українського, скільки немає, мабуть, і в декого з найбільших кремлівських українофобів. Ми – українці: чому ми маємо вести з такими письмаками мистецький або науковий діалог? Чи можливий узагалі діалог із тим, хто тебе ненавидить? Навряд чи…

Іван ВЕЧОРКІН,
канд. філол. наук, викладач кафедри української мови та літератури Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля