ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Луганська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Луганщина
Східна брама України
Світанок України

Утворена:3 червня 1938 року

Код КОАТУУ:44000

Населення:2 344 200

Площа:26 684 км²

Густота населення:87,9 осіб/км²

Телефонні коди:    +380-64

Обласний центр:  Луганськ

Райони:18

Міста обласного значення:14

Міста районного значення:23

Райони в містах:4

Смт:9

Села:109

Селища:678

Селищні ради:89

Сільські ради:206

Номери автомобілів:

Інтернет-домени: lugansk.ua; lg.ua

Обласна влада

Адреса:91016 м. Луганськ, пл. Героїв Великої Вітчизняної війни, 3

Веб-сторінка:    http://oda.lg.ua

Голова ОДА:Голенко Валерій Миколайович

Рада:Луганська обласна рада

Голова ради:Поистюк Володимир Миколайович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

Олександер ЄФРЕМОВ: КОЖЕН РОБИТЬ СВОЮ РОБОТУ

Олександер ЄФРЕМОВ: КОЖЕН РОБИТЬ СВОЮ РОБОТУ

Пане Олександре, спершу до вас буде стандартне запитання. Розкажіть, будь-ласка, про свою родину, ваше походження та рід занять.

Я корінний луганчанин. Мої предки по батьковій лінії споконвіків жили на Луганській землі. Тому й я донині теж мешкаю в Луганську. Маю дружину, сина, онуку та онуку  – радість всього нашого сімейства. Маю вищу освіту. За фахом – кандидат економічних наук. Всі навчальні заклади, які закінчив, без жодної четвірки.

 

Хто вплинув на вибір вашої професії? Можливо, це певна родинна традиція чи ж то порада знайомих, родичів?

Взагалі, це дуже довга історія, адже за моїми плечима не один фах. Й тим паче, у моєму розумінні депутат – це та людина, якій властивим повинен бути певний професійний та життєвий досвід. У мене трапилося так, що я, здолавши чимало життєвих барєрів, працюючи у будівельній сфері, по завершенню вузу у великій, ще тоді радянській системі військового виробництва. Але із розпадом союзу я розумів, що постав перед вибором подальшої долі, тому вирішив перевірити себе чи зможу іще чимось займатимся. Зрештою пішов у бізнес, яким займався 7 років. Довелося пройти всі етапи, починаючи від створення малого бізнесу й завершуючи участю в утворенні великого. Після того у державі почалися ускладнення в економіці. Мій товариш Тихонов Віктор Миколайович на той час працював першим заступником голови адміністрації. Він звернувся до мене із проханням, аби я на рік попрацював на посаді заступника голови адміністрації Луганська для того, щоб покращити економічний стан регіону. Правду кажучи, спершу я відреагував на цю пропозицію без особливого ентузіазму, адже бачив та добре знав на особистому прикладі економічну ситуацію. Попри те, у нас із Віктором Миколайовичем була особиста домовленість, встановлена доволі давно про те, що ми будемо постійно підтримувати одне одного, тому я дав згоду. А вже за рік Леонід Данилович запропонував мені очолити Луганську обласну адміністрацію, від чого я не відмовився. На цій посаді я пробув понад 7 років. Коли ж до влади прийшов Ющенко, то я за власнм бажанням одразу написав заяву про звільнення із роботи, зсилаючись на права Конституції щодо голів адміністрацій. Вважав за належне не зраджувати довіри людей, з якими жив у регіоні, бо їхній стан тоді істотно змінився, що й триває донині, адже те, що відбулося на теренах нашої держави – протизаконно, бо Президентький лідер обраний не законним чином. Й тому Ющенко – не всенародний обранець і це беззаперечний факт. Люди благали мене не зраджувати їх, тому для себе я прийняв відповідне рішення. Згодом, коли Віктор Федорович запропонував мені працювати із ним у одній команді, то я, на відміну від більшості, які просто розбігалися в усі сторони, прийняв цю пропозицію. Сьогодні, озираючись у минуле, мені не соромно, що я зробив саме такий вибір, бо я, принаймні, можу чесно, без жодного сорому, дивитися людям у очі.

 

Ви працювали понад 7 років на посаді обласного голови. Які звершення чи то поразки ви можете пригадати?

В першу чергу варто зауважити, що працював я не сам, а із командою. І моя команда включала в себе істотно таки сильних спеціалістів. Коли нам передали у опіку регіон, то він перебував у стані великого занепаду,в першу чергу економічного. По Україні наша область мала найвищий відсоток прибутку – лише 33%, було зупинене виробництво. Я пишаюся тим, що коли я пішов із тієї посади, то нашою командою було поновлено виробництво та піднята економіка до практично 90%. Тобто ми вирівняли загальнодержавну ситуацію та область почала підійматися, реально підійматися. Коли у 2004 році я лишав регіон, то вперше у очах похилих людей я побачив надію. Вони казали, що настало таке життя, при якому вони можуть належним чином зустрічати на гостину дітей, онуків з усілякими пригощаннями. І я теж цим пишаюся. Я пишаюся тим, що нашій команді пощастило не втратити усі ті підприємства, якими повниться Луганська земля. Свого часу мені радили на брухт розібрати Лисичанський завод. Радили спеціалісти доволі високого рівня, в тому числі й Російської Федерації. На ту пору я фактично побував на більшості нафтовидобувних компаніях Росії й зупинився на Тюменській, з керівниками якої я домовився про роботу на нашому комбінаті. Й тому я радий, що робота пішла, що зявилися інвестиції. Так тривало до другого пришестя Тимошенко, під впливом якої виник ряд труднощів, які повязані із непрофесійною роботою уряду. Я радію тому, що вдалося відновити роботу Алчевського металургійного комбінату. Він перебував у дуже скрутному стані. Коли на сьогодні власники підприємства вкладають у нього понад два мільярди доларів, які є вагомими, адже дозволяють мати надію на перспективу міста Алчевська. Радію тому, що нам тоді вдалося отримати інвестора для купівлі підприємства «Азот» та ряду інших важливих підприємств. Безумовно, є ряд питань, які не вирішені й сьогодні. Хвилює, що для країни не важливим виявився завод, на якому працював я – це завод імені Леніна, який вважався на ту пору одним із найінтелектуальніших виробництв, адже там виготовлялися різні технічні та військові обладнання. Але нашому керівництву це виявилося не потрібним, тому що були зробленими чималі запаси у радянські роки, від чого ми таки втратили виробництво. Якщо дивитися на перспективу, то дуже тяжко навіть припускати про можливість відновлення роботи заводу. Дуже прикро, що керівництво держави, на чолі зі своїм керівником, завдає перешкод у роботі тепловозо будівного комбінату. Його керівництво неодноразово зверталося із проханням до Президента, Прим’єра вплинути на рішення судів стосовно власника підприємства, адже всі добре розуміють, що якщо він піде, то підприємство зазнає краху. Ми забуваємо, що це колектив, який виробляв 92% тепловозів, якими забезпечували залізничні магістралі всього Радянського союзу. Можна й далі перераховувати усі недопрацювання та мінуси формованої системи, але я вважаю, що цього уже вдосталь.

 

Зрозуміло. Скажіть, яким є ваше політичне кредо, які ваші цінності, на чому ви будуєте власні погляди?

Мій батько вчив мене, що не добре є обманювати. Я вихований у такій родині, де обман взагалі ніколи не сприймався у будь-якому форматі. Й коли сьогодні довкола мене лунає обман із уст високоповажних чиновників, то мене це не те що пригнічує, а я просто не можу цього сприймати. Я не думаю, що політик має бути стриманим до всього, адже йому доводиться вислуховувати у власну адресу чимало брутальних слів, але політик таки має лишатися порядною людиною. Кредо для мене одне. Якось багато років тому я приїхав до госпіталю ветеранів війни, й один сивоволосий ветеран, тиснучи мені руку та щиро дивлячись у вічі сказав: «Маю честь». Так от я так би хотів прожити життя, щоб будь-якій людині, якій я тиснутиму руку, міг би сказати: «Маю честь».

 

Ви очолюєте доволі складний комітет із питань регламенту. Як вам доводиться витримувати тиск своїх колег, політичних опонентів, ухвалювати рішення? За рахунок чого, де ви знаходите у собі сили?

В першу чергу хочу сказати, що ми маємо непоганий склад комітету, бо працюють у ньому люди порядні. Коли перед нами ставиться чергова ціль, то ми працюємо у межах законів, не виходячи за допустимі рамки. Й свої рішення ми теж приймаємо у розумних межах. Через це нам вдається балансовано працювати. Хоча й траплялися різні ситуації. Бувало, що я працював у ролі представника від більшості комітету, але просив прислухатися до меншості. Зрозуміло, що виникали конфліктні ситуації, але це не набувало масштабного розголосу. Сьогодні, ось уже два роки мені доводиться керувати комітетом, який складає меншість. Більшість – це протилежна сторона, але тим не менше, нам вдається доходити консолідованості у затвердженні дуже багатьох документів, через які проходить чимала кількість постанов, повязана із безпосередньою роботою Верховної Ради, забезпеченням її діяльності, безпосередньо із роботою депутатів, їхньої особистої діяльності. Ні ви, ні будь хто із інших змі ніколи не чули від мене слова про роботу у комітеті, бо я розумію, що мовлене мною слово стосується багатьох інших людей, тому це буде порушенням в першу чергу Конституційних положень. Тому я намагаюся дотримуватися законів своєї роботи, Конституції та не виходити за моральні рамки.

 

Ви пов’язуєте своє майбутнє із партією Регіонів чи, можливе, й самостійне плавання? Думали про це, були на те підстави?

У моєму житті не було жодного випадку, щоб я кудись просився. Якось так по житті траплялося, що мені завжди робили пропозицію. І я ніколи у житті не був зрадником. Коли я приходив до будь-якої команди, то навіть якщо виникали певні конфліктні ситуації, то як правило, я йшов останнім. Коли завершував свою діяльність Радянський союз, то я був останнім секретарем партійного комітету, якого обирало не лише керівництво, а весь величезний колектив із 17 тис осіб. Й коли вже міський комітет партії був зачинений, то я прийшов до керівника заводу із проханням про звільнення. Але мені відмовили, бо я добре працював, попри те, що партії вже не було. Однак ми самостійно прийняли рішення про припинення своєї діяльності. Але нас ніхто й ніколи не виганяв звідти, чим я теж пишаюся. Й коли виникали на зборах конкретно до мене якісь претензії, щодо змін певних рішень, то я не був уповноважений вдаватися до подібного, адже це були не мої особисті рішення, а команди. Я не прихильник категорії людей, які за умови, що зробили не по-їхньому, починають конфліктувати та розказувати, що вони уже сформовані президенти та здатні самостійно йти на вибори. Я не особливо сприймаю та розумію подібних людей.

 

Чи ви думали над тим, щоб на певному етапі знову повернутися до виконавчої влади і на якій посаді, на ваш погляд, ви б могли принести найбільшу користь? Чи планували ви, можливо, бачили своє місце в уряді?

Коли я займався безпосередньою роботою чи то на заводі, чи у регіоні, то безумовно та робота приносила більшу користь, ніж та, яку я роблю насьогодні. Коли бачиш результат своєї роботи, то сам даєш оцінку собі. Я дуже прискіпливо ставився у партійний час до ідеологічної, виховної роботи. Життя сьогодні примушує займатися питаннями ідеології, але краще займатися якимись технічними питаннями. Тобто, в нутрі своєму я таки технік, яким лишаюся завжди. Якби у мене трапилася можливість керувати якимось великим підприємством, то це було б значно більшим задоволенням. Але знаєте, людина припускає, а із Небес розподіляють. Тому не я маю розмірковувати де далі працювати. Безумовно, якби трапилася нагода робити те, що б приносило конкретну користь, то я б це робив. (Не зважаючи на те, як це буде називатися, як звучатиме ця посада?) Зрозуміло, що не можливо чогось досягти, якщо не ставити перед собою конкретних цілей, але теж виважених. Наприклад, стати Премєр-міністром, я не ставлю перед собою таких цілей, бо це не виправдано. А вся та робота, яку я виконую – складна, потребує чимало затрат й часу. І я вважаю, що іще не повноцінно оволодів мистецтвом роботи у парламенті, бо це велика та клопітка робота, над якою іще варто довгий час працювати. Тому мене цілком задовольняє та посада, на якій я перебуваю нині, адже тут я теж посійно дізнаюся чимало нового.

 

У роботі кожного політика місце займає спілкування із пресою. Яке ваше ставлення до сучасної української журналістики, безпосередньо до журналістів?

Коли я ще у 1997 році працював головою адміністрації й багато журналістів починало нас критикувати, то мої колеги пропонували зробити так, аби журналісти замовчали. Зі свого боку я на це не йшов ніколи. Ніколи проти жодного видання не висував скарг до суду, попри те, що друкувалися замовлені матеріали, бо я глибоко переконаний, що якщо ми маємо намір побудувати суспільство, то у цьому суспільстві повинні мати місце протилежності, у чому самим важливим є свобода слова та свобода преси. Якщо ж ці принципи порушити, то тоді ми нічого так і не збудуємо, а це є лукаво із нашого боку. Тому я розумію слова Маргарет Теччер, яка сказала, що кожен керівник у душі воліє бути диктатором, якому не перечать та якого не критикують. Але якщо ми збудуємо таку спільноту, то це буде погана спільнота, у якій я б не хотів жити. Тому я роблю й продовжуватиму робити усе те, щоб людина могла вільно висловлювати свою позицію та щоб представники змі могли вільно подавати це до уваги громадян. Часто розчаровує те, що певні представники змі дають замовлені матеріали, але живемо ми у такий час. Люди заробляють й до цього варто відноситися відповідно. Мине період, все вибудується та настануть певні зміни.

 

Скажіть, будь-ласка, які книги на вашій книжковій полиці? Чи є книги, до яких ви повертаєтесь?

Я намагаюся не повертатися до книг, бо маю іще непогану память. Я вважаю, що життя людини не настільки довге, щоб витрачати час на пізнання того, що уже тобі відоме. Що стосується книг, то це окрема історія, адже у мене дома доволі велика бібліотека. Це, власне, наша сімейна традиція. У нас вся родина читає. Чимало заощаджень, починаючи іще зі студентських років, ми витрачали саме на книжки. Стосовно того, яку саме літературу читаю, то це залежить від потреб. Сьогодні, наприклад, я із задоволенням читаю Мілтона «Загублений та повернений рай». Мені ця книжка потрапила до рук, дуже чудове видання, яке я читаю із великим захопленням. Хоча скажу, що із задоволеням прочитав «Одинокість в мережі» – нещодавно вийшла друком книжка одного польського письменника. Вона справила враження на молодь, яка, в тому числі, займається роботою в інтернеті. Чимало літератури доводиться опрацьовувати, коли готуюся до певного виступу, зустрічі із людьми. Спеціальну літературу по роду заняття. Також читаю фахову літературу, адже ще в університеті вчили, що щоб бути освіченим, потрібно все життя навчатися, уміти працювати із літературою. Плюс до всього сказаного нині є чимало можливостей. Книжку приємно тримати в руках, але трапляються моменти, коли ти перелітаєш кудись літаком, особливо якщо втомлений. У такі моменти зручна система «Альбом», куди записуються книги, фільми, музика. І я із задоволенням, особливо коли випадає протяжна перерва, вмикати альбом і артисти якісь починають читати тобі книжку. Дуже цікаве сприйняття, коли професійно підготовлена людина читає тобі книжку. Наприклад, останнього разу я слухав історії Зощенко, від чого отримав масу задоволення. Але не лише задоволення, а й знання. Наприклад, така історія, що раніше католична церква заробляла гроші. Коли у чергового Папи, який приходив, не вистачало грошей, то вони знайшли спосіб, як це можна було робити. Один із керівників католичної церкви додумався до того, що можна продавати індульгенцію про відпущення гріхів. По світу стали їздити монахи на ослах, по обидва боки яких висіли ящики. Одні мали у собі ці індульгенції, а інші – зароблені гроші. В одній місцевості монах, який продавав індульгенції, зустрів лицаря, який поцікавився, що робить монах. Той відповів: «Прода індульгенції на відпущення гріхів, які були, є і будуть». Лицар придбав у нього індульгенцію на гріхи, які будуть скоєні у минулому, а потім забрав назад собі гроші. Висновки робіть самостійно.

 

Чи плануєте ви написати книгу, наприклад історію Луганщини або ще якусь історію?

              До мені протягом 10-ти років звертаються журналісти із проханням, щоб сісти й написати спогади про події, які були у житті особистому, регіону, а їх було чимало. Я фактично через себе перепустив усі події повязані із розвалом Радянського союзу – я був у центрі цих подій. Знаєте, доки я не бачу необхідності робити це. Я вважаю, що сьогодні я достатньо сповнений енергії, щоб продовжувати працювати. У цьому випадку я люблю наводити приклад «Спогадів» Чехова. Ви знаєте, під Ялтою є будиночок Антона Павловича. Так от у цьому будиночку він колись полюбляв влаштовувати вечорниці та збирати молодь. На одному із таких зібрань був присутній хлопчина, якому Чехов підніс келих вина, у відповідь почувши: «Ви вибачте, але я не вживаю спиртних напоїв». Чехов не наполягав, але запропонував зіграти в карти, в чому теж почув відмову. На те Антон Павлович сказав: «Мені вас шкода молодий чоловіче, бо у старості із трьох утіх ви себе позбавили двох». «Яке ж третє?» поцікавився юнак. «Спогади» – відповів Чехов… Тому я іще не особливо стара людина і хочу це задоволення отримати тоді.

 

Наскільки відомо, то серед ваших захоплень чільне місце посідають коні. Чи вистачає сьогодні на це часу, чи ж то ви теж відкладаєте це на майбутнє?

               Я взагалі люблю тварин і коні – це як одні із улюблених тварин. Я бачу, що це дуже розумна тварина, й тому, коли у мене народилася онука, то ми у родині прийняли рішення придбати коней та займатися ними. Раніше, коли я жив у регіоні, то у мене була можливість спілкуватися у конно-спортивній школі. Я намагався виділяти час, щоб бувати там та займатися. Сьогодні, ясна річ, життя пов’язане із постійним рухом, перельотами й тому часу лишається дуже й дуже мало. Але інколи велике задоволення додає просто можливість поїздити верхи. А ще більшого задоволення додає можливість спостерігати, як твої онуки із любов’ю ставляться до тварин. У нашому домі ми тримаємо собак, а також маємо на господарчому дворі чимало усіляких різновидів птахів. Й ми радіємо, коли наші онуки спілкуються із природою.

 

Ким ви бачите своїх онуків, яку країну хочете їм передати? Що б ви побажали читачам та своїм онукам?

              Перш за все хотілося б, щоб вони були здорові та щасливі, а ким вони будуть – це їхнє право вибору. Я знаю, що зобовязаний дати дітям, онукам достойну освіту та все, що вони хочуть від цього життя. Це перше. Щодо країни… Я б хотів жити в нецікавій країні. Поясню, що я маю на меті. У нас постійно відбуваються певні революції, події й ми живемо інтересами, але це не дозволяє нам створити бази для дітей, онуків. Люди живуть тим, що вони мають на етапі одного лише покоління, на відмінну від нецікавих, як я кажу, країн. Мені телефонує товариш, який колись переїхав мешкати до Швейцарії й каже: «У вас знову там відбуваються якісь події». «Почекай, кажу йому, а що там у вас?», «А у нас останні 350 років не цікаво». Так от мені б хотілося, щоб як мінімум 350 років наше суспільство розвивалося не подіями, а еволюційно, щоб ми не кидалися з боку на бік, щоб не відміняли наступного дня рішення, яке приймали сьогодні. Коли я займався бізнесом, то завжди просив упредставників влади не міняти закони. Якими б поганими вони не були, але бізнесмен пристосується до них завжди. Але дуже тяжко пристосуватися, коли керівництво міняє закони через 3 чи то 6 місяців. Тому коли ми зрозуміємо, що щастя в еволюційності, у передбачуваності, у можливості планувати своє життя, то тоді чимало речей у житті нами будуть отримуватися значно легче й ми будемо думати про багато інших речей. А по-друге, мені б не хотілося, щоб люди у керівництві знали своє начальство, усю їхню допоміжну структуру, викликали постійне зацікавлення, будували якесь ток-шоу. Щойно люди почнуть жити гарно – їх все це цікавити перестане. Їх не цікавитиме прізвище президента чи то премєра, бовони житимуть добре і у них будуть інші цілі. Коли ми живемо у державі, за межею бідності у якій перебуває чималий відсоток людей, то підсвідомо люди вловлюють кожне слово, сказане політиком, бо вони бояться завтрашнього дня. Вони налякані такою мірою, що навіть не знають, що їм робити. Останні ситуації, які виникають із епідемією грипу, яскраве тому підтвердження.

 

Можливо, коли ми домовлялися про інтервю, то ви чекали якогось питання, якого я вам не задав? Можливо, хотіли б іще щось сказати читачам?

             Знаєте, це ваша робота і я б не хотів, аби ви її перекладали на мої плечі.

            Дякую.
Розмовляв Олексій УСАЧОВ.