В Україні дотепер не вироблена концепція розвитку (цебто подальшого буття нації і держави). Ще 1991 року мало б постати питання базових цінностей. Мусили зробити ревізію набутків і втрат. А наступним кроком визначити, яке місце в світі Україна прагне займати? Тоді б стало очевидним, що ми будемо будувати, а що вирощувати. Адже щось можна збудувати, як будівлю. Питання лише матеріалів і технологій. Суто рукотворна справа. А дещо можна лише виростити. Як деревце. Тут вирішальним є природний чин і цикл. Рослину чи дерево не збудуєш, їх потрібно виплекати з насінини чи садженця. Різна направленість дій і різні зусилля. А в українців зусилля скеровані тільки на те, щоб вижити. І як за мирних часів не надто цікавилися, що це ми тут за вавилонську вежу будуємо, так і зараз, під час війни, ніхто не питає, за що воюємо.

А суспільство таки мало б вимагати від влади, аби вона чітко окреслила кінцеву мету війни. А також вказала шлях, яким до цієї мети наша країна буде рухатися. І - що теж важливо, - скільки це займе часу. Отже, ти пункти: мета, шлях і час. Чи є у нашої влади бодай приблизне уявлення щодо цих факторів?

Коли влада озвучить суспільству кінцеву мету війни, вкаже до цієї мети шлях, а також повідомить хоча б приблизний час, необхідний для її досягнення, тоді вона мусить не гаючись відверто (без усяких військових і воєнних таємниць) і аргументовано розтлумачити, якими засобами та ресурсами збирається реалізовувати свої плани. Суспільству ця інформація мала б бути цікавою. Які зобовʼязання влада бере на себе, а які покладає на суспільство? Бо поки що виглядає так, коли уявити війну у вигляді воза, то безперечно і влада, і суспільство мають до цього воза безпосередню причетність, єдине що - суспільство у цього воза запряжене, а влада сидить на ньому і хвацько поганяє. Та й у суспільстві навантаження розподілене нерівномірно. Для одних - батіг, для інших - цукор з долоні (цебто пряник). І якщо влада не перегляне своєї недалекоглядної політики, то суспільство стане для неї не трьома китами, на які вона опирається, а трьома персонажами відомої байки - лебедем, раком і щукою. Отож, хотілося б почути про засоби та ресурси, якими виграватимемо війну. Звісно, кортіло б знати, чи є у вдлади план Б, але спочатку нехай розповість, у чому полягає план А. Бо наразі уся ця переможна стратегія виглядає вкрай нестабільною і непевною - безвольно бовтається та хилитається, наче квіточка в ополонці.

Може так статись, що ЗСУ відвоюють усі українські землі включно з Кримом, вийдуть на кордони 1991 року, а війна триватиме далі, і кінці-краю їй не буде видно. І це багатьох здивує. Стане очевидним, що визволення України і мир - нітрохи не повʼязані між собою події. Постане питання, чи йти на Москву, щоб спалити та розгромити її вщент, не заставивши від Кремля каменя на камені, а всю цю ненависну старшобратню шоблу загнати за Урал або скинути у Північний Льодовитий океан, утвердивши врешті таким чином довгоочікуваний мир? Як гадаєте, реальна подібна історія? Скажете, а що нам завадить? Та все ті ж самі два чинники: ядерний статус Росії і наші західні союзники. Дійсно, якщо загнати Росію у глухий кут, хто знає, до яких крайнощів вона готова вдатися, керуючись озвученим принципом, «якщо не буде Росії, то і світ не повинен існувати». А щодо наших партнерів, то залежність України від них на той момент буде максимальною. Ми вже будемо винні їм самих себе. (Але навіть це краще, ніж залежність від Росії). Ні, не дозволять нашому війську ступити на територію Росії. Щодо цього США і Європа однозгідні. І що ж нам - вічно з Росією воювати? Отоді й виявиться, що з Москвою таки доведеться домовлятися. Якщо так, то чи не варто нашій владі вже зараз думати не тільки про те, як визволити Україну, але й, як встановити мир. Хочете миру - питайте з політиків. Тільки ж миру, а не перемирʼя. Такого миру, який би назавжди похоронив Росію під уламками її дурнуватих амбіцій. Але покладатися на політиків - себе не поважати. Якби наші політики були нашим сильним місцем, то і країна наша була б сильною. Настільки сильною, що ніякій Росії в голову не прийшло б рушити на Україну війною.

Навряд чи генерал Залужний, публікуючи свою славнозвісну (чи сумнозвісну - кому як), для багатьох сенсаційну статтю у зарубіжному виданні не узгодив публікацію з вищим керівництвом держави, а саме з президентом Зеленським. Можливо, навіть, що це саме керівництво було ініціатором публікації. Що дивного в тому, що головнокомандувач ЗСУ робить ґрунтовний аналіз розвитку подій на фронті, ставлячи до відома західних союзників України, що без надання ними якихось новітніх військових супертехнологій, війна зайде у глухий кут. Сумнівно, що для високопоставленої західної публіки заява генерала стала сюрпризом. Тамтешні люди, котрі в темі, знають не менше від нашого начальства. У чому ж сенс статті (окрім внеску у військову науку)? Тим паче, що головним постачальником західної зброї є сам президент Зеленський. Чого це Залужному пхатися поперед батька? Напрошується припущення, що оприлюднена за рубежем стаття адресувалася для внутрішньої української аудиторії. Настав час українцям дізнатися, що справи на фронті розвиваються зовсім не так, як віщає телемарафон. Але не може джерело, що мироточить і фонтанує єлеєм, знагла дьогтем заструменіти. Гірка правда не для «Єдиних новин». Президентові тим паче таке щастя не вперлося. Усі в курсі про стародавню традицію страчувати гінців, які приносять погані звістки. Не люблять тих, хто розбиває людські надії та ілюзії. Тоді навіщо ж підставлятися? З якого добра-дива нашому президентові добровільно робити привселюдне харакірі як політику? Отут і згодився генерал Залужний. Нехай за війну відповідають військові. На них зараз багато чого можна списати. А особа Залужного - ідеальний цап-відбувайло. Однак соловʼїний український народ, здається, із розумінням сприйняв одкровення головнокомандувача. Трохи схарапудився ошелешено, однак, либонь, підсвідомо вже був готовий до чергової капості. Обтрясся, перемʼявся з ноги на ногу і вчергове продемонстрував свою потульність. Так що поки - всі при своїх інтересах.

Утім, що до «всі при своїх інтересах» можна посперечатися. Бо на інтереси потульного українського народу давно вже всі забили. Отак от грубо і брутально забили. А чого не забити, коли йому: «ви моголи» - і він: «моголи, моголи», йому: «ви славʼяне», а він: «славʼяне, славʼяне»… Дехто вже й до євреїв рівняється. Мовляв, будемо вести довгу, затяжну, перманентну війну, і озираються на Ізраїль… Звідкіля такий оптимізм? Що - окрім війни - у нас ще так, як в Ізраїлі? Що в України спільного з цією країною? Люди кохані, ви краще подивіться у бік Афганістану… Ось що нас чекає! Суцільна руйнація і здичавіння. Звісно, якщо влада не візьметься за розум, а (чи або) національносвідомі українці не візьмуть владу у свої руки.

Василь СЛАПЧУК,

письменник