ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Полтавська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Полтавщина

Утворена:22 вересня 1937 року

Код КОАТУУ:53000

Населення:1496592

Площа:28748 км²

Густота населення:56,29 осіб/км²

Телефонні коди:+380-53

Обласний центр:Полтава

Райони:25

Міста обласного значення:  5

Міста районного значення:  10

Райони в містах:  5

Смт:21

Села:1783

Селища:43

Селищні ради:21

Сільські ради:467

Номери автомобілів:

Інтернет-домени:poltava.ua; pl.ua

Обласна влада

Адреса:36000, м. Полтава, вул. Жовтнева, 45

Веб-сторінка:adm-km.gov.ua

Голова ОДА:Удовіченко Олександр Васильович

Рада:Полтавська обласна рада

Голова ради:Марченко Володимир Олександрович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

Костянин ЗЕРОВ: ОПОВІМ ПРО МОЮ РОДИНУ

Костянин ЗЕРОВ: ОПОВІМ ПРО МОЮ РОДИНУ

 

У рушнику на покуті затишної полтавської квартири лікаря Костянтина Зерова та його дружини Вікторії висить вишитий портрет Тараса Шевченка. Під ним — світлина дядька, видатного українського поета, перекладача, літературознавця Миколи Зерова. Коли дивишся на це фото й на портрет самого Костянтина Леонтійовича в такому ж віці, вражає їхня зовнішня схожість. Однак порівнювати можна тільки до 47 років. Адже 3 листопада 1937 року більшовицький кат–«енкаведист» Матвєєв у карельському урочищі Сандормох «в ознамєнованіє 20–й годовщіни Октября» власноруч застрелив засланого на Соловки Миколу Зерова саме в такому віці...

А його племінник і досі, у свої 75 років, працює лікарем–рентгенологом в обласній клінічній лікарні. Хоча, звісно, міг давно піти на заслужений відпочинок. «Не відпускають» молодші колеги, яким потрібен унікальний досвід фахівця, здатного «розпізнавати» найпідступніші хвороби. До речі, лікарський фах був досить популярним у роду Зерових. Та все ж найбільше прославили його троє далеких від медицини дядьків мого співрозмовника — літератори Микола й Михайло, більш відомий за псевдонімом Орест, а також академік–ботанік Дмитро.

 

«У родині про них говорили майже пошепки»

— Костянтине Леонтійовичу, ви народилися тоді, коли фактично починався страдницький шлях обох дядьків–літераторів у тюрми, на Соловки, зрештою, на той світ і за кордон, тож запам’ятати їх не могли. А взагалі знали про їхнє існування в часи свого дитин­ства, юності?

— Знав, але дуже мало. У родині про них говорили майже пошепки — ще ж був живий Сталін. Якісь чутки доходили навіть про життя дядька Михайла за кордоном, хоча тоді це вважалося страшенною «крамолою». Про дядька Миколу чув і від сторонніх людей. Зокрема, після 8 класу, коли писав російськомовний диктант для вступу до Київського гірничого технікуму (туди так і не вступив), екзаменатор із зовнішністю Сократа запитав мене, чи маю якісь родинні зв’язки з професором Миколою Зеровим. Дізнавшись, що це мій дядько, промовив: «Гордіться ним, то була велика людина!». Очевидно, він слухав дядькові лекції на історико–філологічному факультеті столичного університету. Пізніше дізнався, що під час таких лекцій порожніли аудиторії на інших факультетах, і задля того, щоб не зривати навчального процесу, їх нерідко «посували» у розкладі на кінець робочого дня.

— А коли вперше познайомилися з поезією Миколи Зерова? І якими були враження?

— Сталося це за часів хрущовської «відлиги». Спочатку ще один дядько, Кость Костьович, показав мені книгу перекладів з інших мов, серед авторів якої був і Микола Зеров, а потім — і збірку його власних поезій та перекладів із передмовою Максима Рильського. Згодом від тітки дізнався про те, що саме за цю книжку її редактора викликали «на килим» у ЦК, де «популярно» пояснили: реабілітували тільки громадянина Зерова, а не поета... Тож більш–менш повне уявлення про творчість дядька одержав уже в часи горбачовської перебудови. Звісно, одразу впало в око те, що його поезія високоінтелектуальна, елітарна, з рафінованою мовою. Щоб її зрозуміти, треба самому дуже багато знати.

Полювання на інтелект

— Однак замість такої поезії у школах і вишах усі мусили вивчати «Партія веде» Павла Тичини та інші подібні «шедеври», популярні серед загалу хіба що за пародіями на них...

— За моїми відчуттями, навіть старшокласники не вважали такі агітки справжньою поезією. Зрештою, й Микола Зеров писав же тільки про «голосного і юного» Тичину, з–під пера якого виходили часом геніальні рядки. Та, як на мене, і «пізній», так би мовити, офіційний поет не такий простий, як «з виду». Пізніше запитував себе: а чи не насміхався Павло Григорович такими «шедевральними» віршами над своїми роботодавцями, замовниками? Тоді ж просто звернув увагу на один досить промовистий факт. У 1947 році вийшов перший повоєнний підручник з української мови. Його в ранзі міністра освіти УРСР редагував сам Павло Тичина. Добре пам’ятаю, як, листаючи цю книжку в м’якій обкладинці, натрапив на вражаючі для того часу рядки буковинського поета Сидора Воробкевича: «Мово рідна, слово рідне, Хто вас забуває, Той у грудях не серденько, Тілько камінь має». Саме ця цитата слугувала вправою, здається, для розбору речення. Через кілька років вийшло наступне видання цього підручника. Відразу знайшов там вправу з «попереднім» номером, але вона містила зовсім інший текст. Неважко здогадатися, що на той час Тичина вже залишив міністерську посаду...

Миколі Зерову інкримінували керівництво контрреволюційною терористичною і, звісно, націоналістичною організацією. Хоча насправді ваш дядько був лише неформальним лідером групи поетів–«неокласиків». При цьому не писав відвертих, без алегорій, віршів супроти тодішнього режиму та його вождя — Сталіна. То чим же він, на ваш погляд, так дошкуляв комуністичній владі?

— Як на мене, тоді полювали передовсім на інтелект. Бо хіба ж міг тягатися з людиною зі справжньою університетською освітою й енциклопедичними знаннями, даруйте, недоучений швець Каганович? А саме такі неуки й уявляли ж себе вершителями мільйонів людських доль. І над усе боялися розуму. Бо добре розуміли: передові ідеї народжуються не в задурених ними головах пролетаріату, а в сірій речовині мозку інтелектуалів, еліти нації. Саме її планомірно знищували, заміщуючи своєю інтелігенцією від слова «тєлєга»... У часи сталінщини — буквально, за допомогою зброї, пізніше — ув’язненнями, засланнями, погрозами, повним ігноруванням не лише науки, а й здорового глузду. Пригадую зустрічі в Києві з уже згаданим ученим–гідробіологом Костем Костьовичем Зеровим. Тоді, коли компартійна верхівка тільки–но задумала будувати Чорнобильську АЕС, дядько з гіркотою і тривогою буквально «на пальцях» пояснював мені, чому не можна підкладати таку «бомбу» в межиріччі найпотужніших водних артерій. І не тільки мені — він був одним з ініціаторів офіційної доповідної записки в те ж таки компартійне ЦК науковців Інституту гідробіології. Звідти її авторам відповіли більш ніж цинічно: мовляв, займайтеся своєю наукою, а у «високі матерії» й політику не лізьте...

«А братія мовчить собі, витріщивши очі». Чому?

— Останнім часом у полтавській пресі з’являлися ваші пристрасні рядки протесту проти новітньої «канонізації» Сталіна, спроб місцевої влади повернути на один із пам’ятників двоголового імперського орла, інших проявів українофобства. Однак ваш голос лунає на фоні майже цілковитого мовчання з цього приводу сотень інших полтавських інтелігентів. Як гадаєте, чому?

— Такий уже маємо менталітет із його традиційним «хатоскрайництвом». Пригадуєте ж слова Шевченка про «братію», яка «мовчить собі, витріщивши очі»? Хтось боїться втратити посаду, роботу, хтось вичікує, куди ж заведуть нас московські блюдолизи, які прийшли до влади. Коли згадати про те, що тільки в урочищі Сандормох разом із моїм дядьком розстріляли майже півтори сотні українських інтелектуалів, митців, які були цвітом нації, то, мабуть, дається взнаки і, так би мовити, «генетична недостатність» тих, хто здатний до опору будь–якому авторитаризму, національному поневоленню. Тож з’явилися в Україні й пам’ятник Сталіну, і освітянський міністр–українофоб Табачник, і офіційний «хранитель» національної пам’яті з комуністичним партквитком... До речі, від куль сталінських сатрапів у нашій великій родині загинув не тільки дядько Микола. У розпал репресій чоловік маминої сестри Іван Пилипович Іщенко, який також викладав у виші, втік із Києва. Та варто було цьому «ворогу народу» в ніч на 1 січня повернутися додому тільки для того, щоб передати новорічні подарунки родині, як його схопили й одразу розстріляли...

А хіба може не обурювати ота блюзнірська ініціатива полтавських можновладців щодо «відновлення» двоголового російського імперського орла, який упродовж кількох століть «клював» українців у самісіньке серце? І це при тому, що тут і досі не спромоглися повернути хреста на маківку обеліска, встановленого на могилі Івана Котляревського...

— Костянтине Леонтійовичу, ваш батько викладав російську мову та літературу в школі. А хто ж «ліпив» із вас свідомого українця? І хто, зрештою, продовжує славетний український рід Зерових за вашою «гілкою»?

— Українцем мене виховав, мабуть, усе–таки Тарас Шевченко. З його творчістю не розлучаюсь із семирічного віку. Саме за «шевченківською» темою на випускному екзамені в десятому класі написав твір на 16 навіть не сторінок — листів. Із дружиною Вікторією Олексіївною виховали дочку, котра працює зараз у банківській сфері. Маємо вже дорослих онука й онучку. Перший після навчання на факультеті кібернетики університету опанував фах «комп’ютерника» в Києві. Внучка ж тільки–но закінчила наш Полтавський технічний університет, далі хоче займатися наукою.

 

РОДИННІ ЛЕГЕНДИ

Прізвище не українське, а... козацьке

— Костянтине Леонтійовичу, прізвище Зеров не є типовим для нашого краю. Чи цікавилися його походженням?

— Прізвище наше справді якесь нібито не українське і не російське... До того ж практично не маємо однофамільців. Свого часу один із дядьків, академік Дмитро Костьович Зеров, розповів мені про козака Зірка, який після розгрому Січі опинився на Брянщині, де вже його нащадків «перехрестили» на Зерових. Згодом вони повернулися в Україну, на Чернігівщину, звідки походив мій дідусь Кость Іраклійович Зеров. Його вважаємо, так би мовити, сучасним фундатором нашого роду. Наприкінці ХІХ століття дідуся направили вчителювати на Полтавщину, у містечко Зіньків, потім він працював освітнім інспектором. Водночас із дружиною Марією Яківною виховували п’ятеро синів і двох доньок, серед яких була й Олена, моя мама. Після закінчення медичного інституту в Києві вона працювала у містечку Дашів на Вінниччині. Там я й народився, прожив 17 років. Мама померла від туберкульозу, коли мені не виповнилось і чотирьох років. Згодом вирішив продовжити її справу й також вступив у Київський медінститут. Перше робоче місце за фахом одержав аж у Казахстані, на цілині, де відпрацював п’ятирічку. Повернувся вже на Полтавщину, звідки родом дружина. Оскільки документальних підтверджень згаданого козацького походження знайти не вдалося, то не виключаю, що мені переповідали легенду, яка в нашому роду передавалася з уст в уста.

— За таких обставин ви могли одержати й інше прізвище, батькове. Тим паче що інший ваш дядько, поет і літературознавець Михайло, після кількох років поневіряння по радянських в’язницях під час війни емігрував до Західної Німеччини. Вам якось нагадували про таких «неблагонадійних» родичів?

— Дивно, але факт: ні якихось офіційних утисків од комуністичної влади, ні навіть підвищеної негласної «уваги» відповідних органів до моєї скромної персони ніколи не відчував. Можливо, тому що обрав далекий від ідеології фах лікаря, а для їхнього недремного ока тоді вистачало представників набагато «небезпечніших» професій. Чому мені залишили мамине прізвище, а батько не «переписав» його на своє навіть після її смерті? Скажу чесно: не знаю. Мабуть, якась домовленість між батьками з цього приводу існувала, та про це вже ніхто ніколи не дізнається.
Розмовляв Василь НЕЇЖМАК,
УМ