Коли перемагає здоровий глузд!

Ви знаєте, унікальна річ сучасна журналістика?! Я раніше, якось не задумувалась над цим. Таке враження, що чим більше гидоти журналіст певних видань напише, тим більше йому заплатять. Це я до того, як в більшості засобах масової інформації висвітлюються події навколо Бучацького Пінзеля.

Спочатку всі так смакували протест Бучацької громади! Великі митці шукали в цьому політичне забарвлення, державні мужі називали нас в пресі містечковими провінціалами, а достатньо було зустрітись всім разом і виявилось, що ми всі нормальні люди, і належимо , як сказав голова Бучацької районної ради О.Михайлів до єдиної партії «Бучачан». І що, напевне, найбільшою нашою помилкою було спілкування листами та через пресу.

Що ж все таки відбулося 7 жовтня 2012 року на Бучаччині? Як і вимагала громада, до Бучача на перемовини приїхав Міністр культури М.А. Кулиняк ( зауважу, що на відміну від нашого губернатора, міністр їздить без супроводу та охорони, вміє себе вести в храмі, і в своїх рішеннях послуговується здоровим глуздом). Після короткої розмови з головою районної ради та головою адміністрації , міністр відправився до церкви св. Покрови щоб подивитись на місці і зустрітись із громадою. Варто зауважити, що якраз громада міста була дуже малочисленою, питання задавали підготовлені « Свободою» лисі засланці, які жодного відношення до нашого міста не мають. Кілька запитань задали журналісти і для годиться трохи обурення висловили бучацькі пенсіонери. Конструктивна розмова відбулась вже безпосередньо в актовому залі адмін будинку, коли Голова Бучацької районної ради Олег Михайлів запропонував компроміс: в заставу замість воріт на період експозиції у Луврі віддати церкві дві прадели із Тернопільських музеїв « Подорож в Емаус» та « Чудо Св. Миколая» ( мистецтвознавці підтвердять, що мистецька вартість цих творінь Пінзеля не нижча дияконських воріт). Більше того в результаті цих перемовин міністр зобов’язався повернути Бучачу 4 копії кам’яних скульптур І.Г.Пінзеля із фронтонів нашої Ратуші. Здивував всіх виступ п. Віри Стецько, яка заявила, про те, що знайшла царські ворота із церкви св.Покрови і підтвердила свої слова фотографіями та опублікованими матеріалами. Щодо Бучацької ратуші то п. Кулиняк запевнив, що зробить все можливе, щоб фінансування ремонтних робіт було закладено в бюджет 2013 року. Він погодився з пропозицією Олега Михайліва , Віри Стецько та комісії районної ради створити в Бучачі музей Пінзеля.

Я не знаю, хто і як розцінить слова міністра цього Уряду? Тож правильно , напевне, прозвучала пропозиція бучацької громади, щоб при переданні дияконських воріт гарантом їх повернення виступила французька сторона, але те, що ми побачили міжнародну угоду підписану між Україною і Францією, про відсутність якої кричав Тарас Возняк, дало грунт для роздумів, чи не став Бучач розмінною монетою у міжусобних війнах Львівської галереї мистецтв?

Забігаючи наперед вже сьогодні можу сказати, що готова угода про передачу воріт, в якій прописано, що після занесеня до церкви прадел, ворота можна буде з неї винести. І ще ми вже сьогодні маємо можливість забрати 2 копії скульптур і повернути їх в Бучач. Думаю, що до кінця місяця зможемо домовитись і ще за дві.

Але потрібно щоб всі чітко зрозуміли: війна за повернення Пінзеля до Бучача на цьому не закінчилась. Нам потрібно не просто мати у тимчасовій експозиції роботи великого майстра. Сьогодні ми маємо унікальну можливість скласти весь іконостас церкви Св. Покрови. І за право повернути його до Бучача назавжди ще потрібно буде поборотись.

Хочу вірити, що нам стане сил і мудрості повернути Бучачу унікальні скульптури із Костелу Успіння Пресвятої Богородиці, та Церкви Святої покрови, і єдиний у своєму виконанні хрест із розпяттям роботи веливоого майстра. І давайте казати правду – Бучач із тієї стиуації що склалась виграв все, що міг. Хоч як би саркастично хто до цього не відносився, жоден із тих крикунів і скептиків не прийшов почергувати в церкві , не дав копійки на забезпечення безпеки цих творів.

Зовсім інша ситуація в Рукомиші. Для цих людей Св. Онуфрій – хоронитель. Вони зберегли його в люті часи війн і розрухи. Тому їх позиція цілком зрозуміла. Та здоровий глузд і їм підказує, що можна шукати компроміс. Але тут велику роль зіграли журналісти, які в усіх засобах масової інформації опублікували , начебто тільки їм відому, вартість скульптури. Тепер її справді потрібно ховати, бо встановлювати засоби безпеки в зруйнованому храмі немає сенсу.

Та все ж міністр поїхав в Рукомиш. Напевне його сподівання почали згасати, як тільки він почув неадекватну полум’яну промову нашого губернатора. Котрий замість того, щоб відповісти на запитання чому досі область не виділила жодної копійки на відшкодування збитків, які зазнала церква в наслідок прокладання об’їздної дороги, почав розповідати про економічне зростання області та відновлення сільського господарства. І тільки коли терпіння людей стало помітно закінчуватись, п. Хоптян почав обіцяти якісь суми, які він може виділити із резервного фонду на оформлення технічної документації. Народ взвив, бо їм не портібні віртуальні кошти, які перекладаються з кишені однієї чиновницької організації другій, ім потрібно укріпляти скелю, відбудовувати церкву і в цій біді область їх залишила на призволяще.

Я хочу сказати, що вкотре після обвалу приїжджаю до Рукомиша, і низько схиляю голову перед громадою цієї церкви. Я бачила криваві мозолі на руках у жінок, які лопатами розгрібали завали. І те, що вони зробили заслуговує величезної поваги.

Само собою, що промова голови ОДА там виглядала дуже не доречною, добавляти масла в вогонь приїхав і пан Стефанюк, який представився головою ради громадських організацій, а його дискусія з громадою мало не закінчилась мордобоєм( і тут парафіяни вкотре проявили свою толерантність.Див.відео "Міністр культури у Рукомиші"). Тому не дивно, що слів міністра Кулиняка вони не почули. Він не мав, що запропонувати їм в замін, а промова п.Бабали , до думки якого громада могла би прислухатись звелась до того, що вирішуйте самі. Тому і поїхав розчарованим міністр, і тому запропонував ще раз подумати про способи гарантії повернення св. Онуфрія п. Михайлів.

Шкода, що українська преса побачила в цих подіях лише «облизня для Міністра», « тиск авторитетів», та « вламування громади». Насправді Бучач вкотре довів, що це місто культури та інтелігенції, місто, яке в своїх рішеннях послуговується здоровим глуздом. І це головне! 

Олена Сурм’як