АЛГОРИТМ УКРАЇНСЬКИХ РУЇН

                                                                    Не буде путнього снопа з жита й кукілю.

                                            Засмітить кукіль добре зерно.

                                                                                        Давня українська приказка

Розмежування народу в державі Україна

Навряд чи хто-небудь сумнівається, що політичні перипетії, які бурхливо розвиваються на тій частині східно-слов’янського геопростору, що нині позначається на карті як «Ukraine”, є закономірним етапом на шляху цивілізаційного вибору: Схід чи Захід, Азія чи Європа. Проте відразу треба застерегти, що європейський вибір – це не вибір системи справедливого правосуддя, гідного пенсійного забезпечення тощо – як наввипередки запевняють політики та політологи; те все – вторинне, те – всього лише закономірні наслідки чогось суттєвішого, чогось первиннішого. Первинне – вибір обов’язків, насамперед – обов’язку нести особисту відповідальність за своє буття: починаючи від забезпечення добробуту власної сім’ї   до захисту суспільства. В монументальному дослідженні «Тайны управления человечеством или Тайны глобализации»  Президент російської «Академії управління  глобальними і регіональними процесами соціального та економічного розвитку», К.П.Петров уже на перших сторінках підкреслив: «Цивилизации отличаються не образом жизни, а идеалами жизни».  Звісно, що і на Сході – в Азії, і на Заході – в Європі, кожна людина прагне справедливої винагороди за свою  працю, справедливих  суддів, гідного соціального забезпечення на схилі літ; не цим відрізняються представники різних цивілізацій. А тим, на кому має лежати обов’язок все це забезпечити. Саме тут і лежить водорозділ  між цивілізаціями.

Індикатором цивілізаційної приналежності – завдяки загальному виборчому праву – служать вибори. Були чітким індикатором й останні вибори до Верховної Ради. Індикатором безперечного й глибокого цивілізаційного розколу держави Україна. Вибори 28 жовтня минулого року однозначно продемонстрували: народ нашої держави розмежований – через невігластво наших політиків,  політологів та всяких аналітиків. Саме – розмежований, а не розмежовується: точку біфуркації в цьому процесі уже пройдено, а отже всі зі своїм цивілізаційним вибором визначилися.

Результати минулорічних виборів аналізувалися кому тільки не ліньки. Та все ж увага аналітиків чомусь зосередилась на здобутих партіями відсотків та на чисельності фракцій в новообраному Законодавчому органі. Себто, хто там більшість, а хто – опозиція. Та важливіше зовсім інше. Адже, наприклад, яка ж принципова відмінність в суспільному ідеалі, який пропонували Партія регіонів, Комуністична партія  України  чи «Батьківщина»? Й там, й там, й там – одна й та ж патерналістська модель держави, суть якої цинічно-зрозуміла: за віддані голоси  – обіцянки вщерть наповнити суспільне корито. На щастя, спокушеною виявились не більшість народу: відсоток голосів (від загального числа тих, хто має виборче право), що віддали цій політичній тріаді, все ж менший 50. А майже 42 відсотки (на 5 відсотків більше, аніж на попередніх виборах) взагалі не вважали брати участь у тій торгівлі щодо бюджету, що відбувається щоразу у передвиборчих перегонах між обіцяльниками та утриманцями. Можна не сумніватися, що навіть при отому передвиборному галасі, який панував восени, це був добре усвідомлений вибір. І навряд чи можна назвати «утриманцями» ту частину електорату, що прийшла підтримати «Свободу» чи «УДАР». Відтак, народ  держави Україна однозначно поляризувався. Але поляризувався не на бідних і багатих, а на «утриманців» та самодостатніх людей, що в стані навіть  в часи світових криз самостійно давати собі раду. Поляризація ця – цивілізаційна. І приховувати отсе розмежування в державі та його наслідки вже не вдасться. 

Ще понад десять років тому, якраз напередодні 10-ї річниці Незалежності, відомий український геополітик, доктор географічних наук, Володимир Дергачов одну зі своїх аналітичних статей, присвячених тодішній політичній ситуації в Україні, назвав: “Третя Руїна”. Влучно – що  й казати! Шкода, що вона в час галасливого святкування не привернула гідної уваги. Бо саме ”Руїна” ось уже впродовж трьох з половиною століть – зловісний символ України: Руїна хмельниччини, Руїна громадянської війни 1918-1921 рр., і третя – нинішня – Руїна. Щоразу одне й те ж: такий багатообіцяючий початок – і, зрештою, хаос та розгул субпасіонарної черні. Причини? Зраджували гетьмани – по три на двох українців, безпорадність політиків від інтелігенції, рівень політикуму, підступи ворогів тощо?

Не це визначальне. Руїна – це проблема самоідентифікації. Причому -  самоідентифікації цивілізаційної. А коли дивитися ще ширше: це проблема вибору, куди  прямує Україна: до Третьої Хвилі цивілізації (за Е.Тофлером) чи до Великої Руської Резервації.

Десь наприкінці 60-х років американський вчений Л.Фалерс у книзі ”Антропологія національної держави” застерігав, що найсерйозніші проблеми націй та держав в сучасну епоху зумовлені аж ніяк не економікою, політикою чи обороною, а пов’язані з нематеріальними і невловимими символами. У всіх благополучних націй обов’язково є набір стержневих символічних елементів, які стають для громадян своєрідними “критеріями істини”. Саме ці символи й конкретизують почуття власної гідності та самоповаги, а також створюють надійну етичну базу для активної громадянської участі в національній обороні, політиці, у функціонуванні соціальних й економічних інститутів. Тобто, кожна нація і кожна національна держава мусять визначити для себе (усвідомлено чи підсвідомо), за допомогою яких символів вони воліли б висловити своє уявлення про себе – як на індивідуальному, так і на колективному рівні. Іншими словами, нації й держави мусять відповісти для себе: “Хто ми?” і що конкретно ховається за отим “ми”.

Можна тільки додати: а чи немає за тим “ми” поділу на “своїх” і “чужих” у кордонах однієї й тієї ж держави? Поділу на рівні колективного підсвідомого, бо торкається воно копліментарності – потребі жити саме у “своєму” суспільному колективі, який має і своє розуміння суспільного буття, і  свій стереотип поведінки, свої символи, свій ідеал Держави, та й, врешт-решт,  свою карму. Сьогодні ця проблема особливо актуалізується, адже відбувається прорив Православного східно-слов’янського соціуму до абсолютно нових схем буття – уже без традиційного для православ’я одновимірного й тоталітарного  поєднання духовного і світського життя; до такої суспільної моделі, в якій не держава чи партія, оголосивши себе розумом, честю та совістю епохи, визначає сенс існування громадянина, а сам громадянин перебирає на себе відповідальність за власне життя та власне благополуччя, і  визначає, для чого ж йому, власне, потрібні держава та численні чиновники.

Остаточно стара общинна модель дискредитувала себе в ніч на 19 серпня 1991, коли на ранок п’яна компанія так розкуражилась, що оголосила себе «спасителями великого государства». Не врятували. Звичайно, Росія – з її ще не втраченими багатющими сибірськими колоніями, cудорожно намагається відродити колишню велич супердержави, але то до тих пір, поки не спливе термін бойового чергування балістичних і тактичних  ракет (а переозброїтись уже навряд чи вийде) і поки безмежний Сибір не буде поглинутий  (про що століття тому застерігав один з найбільших російських філософів Володимир Соловйов і що повторив у монографії Володимир Дергачов) півторамільярдним старшим китайським братом: процес цей уже відбувається приречено й неухильно.

В України – в цьому епіцентрі зіткнення цивілізацій – інша доля.

Україна – осколок розпаду надетнічних утворень

До історії, всупереч розповсюдженій думці, звертаються не тому, щоб шукати аналогії та вчитися на помилках. Дослідник має шукати алгоритм історичного розвитку. Проте – не окремішнього народу; окремий народ не є квантом Історії. Історична цілісність або історичний кластер завжди наднаціональний. Без урахування всього того, що відбувається в даний історичний час в суперетнічному просторі, навряд чи можна збагнути суть подій та вчинки історичних осіб. Ними, хіба що, можна вправно спекулювати. Стосується це, звісно, й української історії: як середини XVII століття, всього ХХ століття й початку нового тисячоліття.  

Чомусь стало трохи не аксіомою вельми упереджене твердження, що Богдан Хмельницький заклав підвалини української державності, а його “немудрі” спадкоємці все зруйнували; ревніші історики взагалі вважають, що Хмельницький навіть довго й ретельно готував повстання (проти короля?), і війну, розпочату 1648 року, іменують не більш, ані  менш як Визвольною, а міжусобиці після смерті знаменитого гетьмана – Руїною. “Гадається, проте, – слушно зауважила була Наталія Яковенко, відомий історик, в одній зі статей,  –  що за такого членування поза увагою лишається найсуттєвіше: і героїка Хмельниччини, і кошмари Руїни були творивом одних і тих самих  персонажів”. І персонажі ті брали участь не у визволенні українського народу з неволі й розбудові української держави, а в  значно масштабнішому процесі, що відбувався на всьому геопросторі Східної Європи – від моря Балтійського до моря Чорного, процесі переформатування історичних кластерів. У подібні процеси український народ волею  Провидіння був втягнутий і на початку ХХ століття, після Першої світової війни, і наприкінці цього ж століття, коли захитався Третій Рим. Не враховуючи закономірностей цього процесу – розпаду одних суперетнічних утворень і формування нових, вишукувати, які там помилки вчинили ті чи інші історичні персонажі (навряд, чи для того, щоб   повчитися на  помилках; швидше, щоб зверхньо докорити за них), значить перебирати на себе право давати історичним діячам власні оцінки, грунтуючись лише на вельми обмеженому й дуже упередженому баченні історії. Такий вузьконаціональний погляд на історію знаменитий німецький історик Освальд Шпенглер уїдливо назвав “поглядом з жаб’ячої перспективи”. А на історію треба дивитися “з висоти пташиного польоту”. Звідти все має дещо інший вигляд. Українська історія – теж.

Не було ніякої боротьби за незалежність: ні в XVII, ні в ХХ столітті. Звісно, були якісь “походи на волость” запорожців, але щоб генеральний писар Войська Запорозького затівав щось проти короля – це таки буйну уяву треба мати історикові. Навіть після перших гучних перемог Богдан Хмельницький відмовлявся від пропонованого козаками гетьманського титулу, заявляючи, що тільки король має право вручати гетьманські клейноди.

Також не затівав ніякої крамоли ні Михайло Грушевський в 1917 р., ні Леонід Кравчук в 1991 р. Хоча цілком ймовірно, років через сто-двісті запопадливі патріоти розповідатимуть, що Леонід Макарович старанно готував возволення українського народу з російської неволі, а не примчав ото на телебачення через півгодини після ухвалення письменниками заяви про створення Руху, щоб, ще надсадно відхекуючись, обізвати однопартійців зрадниками. Смішно називати борцями за незалежність і письменників – засновників знаменитого Руху, цих вірнопідданих і щирих комуністів, які за щербицько-брежневських часів наввипередки  змагалися за найвищі державні й партійні нагороди, а  зараз так само наввипередки творять міфи про своє месіанство у  виборюванні незалежності. Їм чомусь випав з пам’яті той історичний факт, що вранці 24 серпня 1991 року генсек М.С. Горбачов зрікся свого партійного крісла; а тому в українських комуністів єдиний шанс врятуватися від демократа Єльцина полягав в проголошенні незалежного партійного заповідника.

Насправді ж, ось уже тричі за останніх чотири століття на Балто-Чорноморському геопросторі розпадалися надетнічні утворення. Спершу Річ Посполита зайшла в глухий кут, не в змозі еволюціонувати ні до федеративної тріалістичної держави Польща-Литва-Русь, до чого прагнув претендент на титул руського князя Ярема Вишневецький, ані до унітарної держави, про що мріяли Владислав IV та генеральний писар Войська Запорозького. А коли політичні, суспільні та релігійні процеси дійшли критичної межі, найменший поштовх здетонував події масштабу й значення не меншого, ніж перед тим  Тридцятилітня війна в центрі Європі – між католиками та протестантами.

До кінця XVII століття  завершилося переформування геопростору, передовсім, змінилися кордони між Католицьким і Православним Світами. Для Третього Риму козацькими шаблями від католиків було врятовано священний Київ з його стародавньою історією та Володимиром Хрестителем.

Чи могли переінакшити хід історії Виговський, Брюховецький, Дорошенко (звичайно, не припустившись помилок)? Невже справді вони винуваті в Руїні? А чи не справедливіше було б назвати причиною Руїни не “нерозумних” постхмельницьких гетьманів, а політичну дискусію 1648-1651 рр. між Богданом Хмельницьким та Яремою Вишневецьким – як репрезентантів двох альтернативних шляхів еволюції Речі Посполитої? І коли всі можливості  модернізації  цього суперетнічного утворення було вичерпано, хіба були інші варіанти, ніж інкорпорація тієї частини українського народу, що споідував православ’я, до складу Православного Світу – під скіпетром “білого царя”? Що – союз з протестантською Швецією чи з бусурманами? На тлі процесу переформування східно-європейського геопростору між Католицьким і Православним Світом?.. Якраз!

Подібне траплялося і в двох інших випадках: розпад наднаціональних кластерів і – як наслідок – утворення численних осколків, одним з яких і була  територія, на якій титульним виявлявся український народ. Спершу це відбулося після розпаду Австро-Угорської та Російської імперій в час Першої світової війни. Відтак після падіння берлінської стіни, цього символу ідеологічного розділу між Заходом і Сходом, розсипалися на порох глиняні ноги СРСР – з’атеїзованої форми Третього (Православного) Риму, окупованого з часів Петра Великого власним  Військово-Промисловим Комплексом.

Саме в закономірностях розпаду надетнічних кластерів, мабуть, і варто шукати справжні причини хаосу, який щоразу вибухав у тому віртуальному протодержавному утворенні, в який намагалися трансформувати український “осколок” народні вожді та лідери. Це і є наш, властиво український, алгоритм здобуття незалежності. Властиво українськими є також і Руїни.

Можна, звісно, нарікати, що розпади кластерів-імперій відбувалися несподівано, і що народ  та його еліта не були підготовлениими до незалежності; можна шукати причини Руїни навіть у підступах сусідів (щоправда, у тих сусідів було і є достатньо власних клопотів); а ще можна – уже з розпачу – звинувачувати народ, що він – недержавницький, плебейський, тощо.

Неправда. Розпад імперій чи, згідно з Арнольдом Тойнбі, універсальних держав – це завжди історичний Виклик. І народ на нього дає Відповідь: знаходиться й еліта, і координуються дії різних соціальних страт, і забезпечується духовна підтримка з боку священного стану. В Україні ж щоразу виявлялась одна прикра особливість, через яку Виклик не спрацьовував.

Ложна ідея Великої України

Гранично відверто й чітко  цю особливість України – як історичної, так і нинішньої – можна сформулювати так: щоб реформи в Україні були успішними, країна повинна відчути себе єдиним цілим. Цілісність держави сформується тільки при умові, що існуватиме основа – колективне підсвідоме. Цитований уже академік  К.П.Петров, а ще колись давніше російський філософ-містик Даниїл Андреєв,називали цей колективний архетип егрегором. Егрегор – це надособисте. Без цього держава не складеться, не утвориться колективний вектор свідомих громадян, а буде банальна й голодна отара, нездатна самостійно забезпечити спільний добробут, в якої найвища мета – якнайближче пропхатися до суспільного корита.  Саме отся отара – наділена загальним виборчим правом – й укладає  суспільний договір про поділ благ під час кожних виборів з партійними лідерами. Саме отся частина виборців, спокушена обіцянками наповнити суспільне корито найгустішим пійлом, і легалізує Владу. Відтак,  лідер такої держави – апостол (він чи вона) черні, як колись визначила Ольга Кобилянська.

В Україні ніяк не вдається сформувати єдине поле колективного Підсвідомого й  колективного Свідомого. Існує територія, на ній проживає численне населення, але воно немає спільного ідеалу Держави (ну, не вважати ж вищим суспільним ідеалом щедре наповнення суспільного корита ситеньким пійлом!). Ну, така собі оруеллівська «Ферма «Рай для тварин». Щоб збагнути причини цивілізаційного розколу нашого населення,  треба пригадати давню й мудру українську приказку: «Чому бідний? Бо – дурний».

Теперішня Україна – двоменталітетна держава. Не двомовна, а саме – двоменталітетна. Насправді на одній і тій же території існує дві України. Відмінність між ними принципова. Гаразд, що ті дві України розділені регіонально. Як відверто висловився відомий, ніяк не видатний  академік П. Толочко,  “українці західного регіону ментально стоять далі від українців східних і південних, ніж ті – від етнічних росіян.”  В цих словах – ключ до розуміння багатьох українських проблем. Зрештою, це не таке вже й  велике відкриття: дві різноменталітетні України на одній території. Про це знають всі. І знають, що це – серйозна проблема. І що виникла вона не сьогодні, і що  існує вона не тому, що до 1939-40 рр. західні українці перебували поза межами СРСР. Це – дуже давня історична традиція; їй, щонайменше десять століть: з тих часів, відколи на нашій землі зіткнулися два світи: західно-варязький та азіатсько-степовий. Тогочасні літописи достеменно зафіксували факт, як ділили між собою варязьку вотчину князь Ярослав Мудрий та його брат Мстислав, сидячи на плоту посередині Дніпра: по руслу річки. І згодом на Правому березі утвердились осілі хлібороби, а Лівобережжя князь Мстислав почав заселяти касогами-черкесами, ясами та іншим кочовим людом. Пізніше князеві Яремі вдалося розширити землеробську територію, доблесно захищаючи відвойовані землі від татарсько-козацьких набігів. 

 Звісно, між цими двома споконвічно-історичними Українами існують принципові відмінності: в організації суспільного буття (а відтак і в уявленні про роль держави), в питанні про розділення світського та духовного в особистому й державному житті тощо. А отже: чим старанніше змішувати їх, тим свідомо чи несвідомо провокувати між ними громадянську війну. А щоб стати їм добрими й чемними сусідами, потрібно не забувати добре англійське  (а може, просто міжнародне?) прислів’я: добрими сусідами людей робить добрий пліт. Тобто, треба чесно розмежуватися.

Видатний вчений і колишній директор Інституту стратегічних досліджень США Самюель Хантінгтон, торкаючись у знаменитій книзі “Зіткнення цивілізацій” проблеми України, назвав нашу державу розколотою (між двома цивілізаціями!), і для підтвердження навів карту з результатами голосування ще під час президентських виборів 1994 року, яка якнайнаочніше виявила цей цивілізаційний розкол. Ще більш красномовною була карта держави Україна після виборів 2004 року: за європейськи-орієнтованим В.Ющенком дружно (до 80%) стала споконвічна княжа Україна, а за репрезентанта іншої моделі суспільства так само дружно потягнув руку електорат тих земель, які колись були відвойовані Росією у татарського хана й ті, з яких полк Текелея витурив козацькі залишки: ті землі були освоєні згодом аж ніяк не корінним, а прибулим населенням з принципово іншим колективним підсвідомим..

Але хіба проблема двох Україн, колишніх княжої та козацько-татарської, двох цивілізацій – Західної та Азійської, уже не актуальна сьогодні? Чи просто її недооцінюють, ба – ігнорують? А чи й надалі очі засліплює ідея Великої України? За цю ідею воювали, клали голови кращі представники народу, зраджували своїх протекторів, укладали ризиковані угоди й союзи з ким-завгодно, навіть з протестантами чи “бусурманами”. Нічого путнього не виходило. Велика Україна щоразу розвалювалася, стікала ріками крові у громадянській війні – ставала Руїною. На втіху сусідам, які потім накладала  на знесилений міжусобицями народ свою важку руку.

Відмінність між двома Українами, звісно – не мовна; мова тільки зовнішня маніфестація. Цивілізаційну відмінність найпростіше можна пояснити на простому, але дуже красномовному прикладі. Якось в одній з передач Шустера було проведено опитування: “Хто повинен забезпечувати ваш добробут?”, на яке 59 відсотків відповіли “Держава”, і лише 41 відсоток –  “Я сам”. Інші соціологічні дослідження показують, що погляди на проблему відповідальності за власний добробут (і не тільки!) чітко корелюють з тим, за допомогою якої мови громадяни маніфестують свою прихильність до європейської чи азійсько-общинної моделі суспільного буття. Народ “княжої України” не боїться  перебрати на себе відповідальність за власне життя, і його, до речі, анітрохи не страхають коливання ринкових цін на газ абощо; представникам такого народу взагалі соромно визнавати себе бідними, бо, як мовить українська приказка… А ось час народ колишнього Ханату воліє делегувати свої проблеми державі, а навзамін кричати своє сакраментальне: “Мне положено!..”  Психологи визначають таку домінатну установку як патерналістську. Щоправда, для електорату партії «Батьківщина» таку установку доречніше було б назвати “матерналістською”, а Юлії Володимирівні для підвищення її власного рейтингу варто порадити кардинально змінити свій імідж із цнотливої дівчини з вінчиком русявої коси на справдешній символ матері-годувальниці.

Не можна не погодитись, що отой вибір: “Я” чи “держава” – це вибір вельми глибинний, це і є вибір поміж цивілізаціями: колективіськи-общинною (рекомою яко «Руський мір)», та індивідуалістично-західною. Передовсім, це означає принципово відмінні погляди на себе і на державу. І на власну відповідальність. Общинний устрій – це найзручніший привід уникнути відповідальності за свою долю, тим паче – за перспективи політичної еволюції держави. Не потрібно самому думати – ось корінь проблеми. Один з найбільших філософів ХХ століття Мартин Хайдеггер мудро мовив: “немає проблеми «що робити»; є проблема – коли почати думати”. То ж чи з однаковим ступенем відповідальності за свої політичні дії (наслідки голосування) приходять до виборчих урн прихильники різних суспільних моделей. Мабуть, варто визнати, що в такій ситуації голосують просто за “свого”, як ото ставлять на свого півня на півнячих змаганнях.

Проблема Великої України – це проблема співжиття в одній державі двох ментальностей, двох суспільних ідеалів, зрештою – двох моделей Держави. І проблема ця – на кілька порядків вища, ніж будь-які інші клопоти нашої Влади. Не вирішивши  її, наївно сподіватися на позитивні результати яких-завгодно реформ – з тієї простої причини, що на Заході і на Сході сприймають їх по-різному. Про загрозливість ситуації вже давно засвідчили вражаючі результати одного з опитувань Центру ім. Разумкова (“Дзеркало тижня”, N 45, 2005). На запитання “Чи є, на Вашу думку, поділ України на Захід і Схід поділом на ворогуючі сторони”, 34,9 відсотків респондентів відповіли ствердно. Третина громадян держави!.. А Президент, депутати, політологи, журналісти й далі, наче зачаровані, провадать своє: мовляв, головне – це економічне зростання України.  Хіба не зрозуміло: проблема не в рівні добробуту, а в тому, хто той добробут має забезпечувати. До речі, респонденти Західної та Центральної (тобто – корінної, княжої) України, які покладаються на себе  у вирішенні цієї проблеми, значно толерантніші (відповідно 23,5 і 23,9% вважають ворогами мешканців Сходу), аніж учасники опитування на Півдні та Сході (33,5 і 54,0%).  Цікаво – чому б це?

Проте обов’язково треба застерегти: проблема несумісності двох поглядів на організацію суспільства виникає не внаслідок  неможливості співіснування двох менталітетів; вона виникає й розростається до масштабів Руїни тоді й тільки тоді, коли не бажають бачити цю проблему і натомість вперто продовжують «розбудовувати» єдину й неділиму унітарну Велику Україну. Два (чи більше) менталітетів можуть співіснувати тільки в імперії – дещо іншому типі суспільно-політичного утворення, ніж унітарна держава. Для існування імперії необхідна наднаціональна ідея – байдуже, вибрана добровільно чи нав’язана силоміць. Якщо ж такої ідеї немає, неминуче починається процес відторгнення, який не втримає навіть остання модернізація при новому Президентові:  формування держави на зразок Зони з паханом на чолі. Наслідки подібних розбудов  в нашій історії влучно й чітко сконденсовано в слові: “Руїна”.

Велика Україна снилася гетьманам й гетьманчикам з середини XVII ст. і аж до амбітного відданого Петрового друга й сподвижника. Але скільки людських життів поклали вони на вівтар цієї ідеї – не мовлячи уже про те, як щоразу дощенту плюндрували квітучий край. Втягнули в громадянську війну з більшовиками й ініціатори історичної Злуки УНР та ЗУНР 22 січня 1918 р. А в результаті що? Та ж Руїна, а обидва знесилені етноси опинилися в чужих державах.

І ось втретє, після тектонічних політичних подій на Європейському геопросторі – початкового розпаду останнього релікту постмодерних (себто – ідеологічних) суперетнічних систем, – нова спроба розбудови Великої України;  і знову вперте небажання бачити серйозність споконвічної нашої проблеми. Ну і в що перетворюється, після двадцятирічного вовтузіння, незалежна Україна? В Зону, в якій влада втримується  з’криміналізованими силовими структурами й суціль з’хабаризованою системою судочинства.  І не варто тішити себе ілюзіями, що у випадку перемоги іншого претендента на президентську посаду проблема двох Україн зникла б: замість Зони ми мали б щось на зразок КНДР: цим претендентом наша держава в глуху й холодну зимову ніч уже була закладена в майбутні борги найбагатшому в світі газовому олігархові.

Українську проблему – як і будь-яку проблему – потрібно визнавати, ставити на порядок денний і починати вирішувати. Ну, невже так важко збагнути, що не стане вся Україна розмовляти українською мовою – хоч сто разів обзивайте її державною; що на Заході та Сході по-різному сприйматимуть пропоновані Верховною Радою суспільні моделі? Громадянин княжої України волить, щоб держава не заважала йому; він і самостійно забезпечить власний добробут, і чесно заплатить належні податки, бо в його уявленні держава існує для того, щоб він безпечно володів своєю набутою власністю; а  ось східняк завжди буде до одуру гримотіти каскою об граніт перед Кабміном –  щоб  добробут забезпечила йому держава. Образно відмінність цих двох життєвих ідеалів з болем (чи навіть відчаєм) зобразила О. Пахльовська у своїй статті «Робінзон і Манілов,   або Чому «Захід є Захід, а Схід є Схід» («День»,  № 39, 11.03.2006; № 40, 14.03.2006). З тією невеликою поправкою, що замість Манілова ліпше назвати Ємелю, улюбленого героя «утриманців» (як гідних представників Руської цивілізації) з  казки « За щучим велінням». Як підкреслила пані Оксана, «визначальна риса Робінзона – кожну невдачу він перетворює на досвід.» Щодо визначальних рис героя Сходу дискусія, по-правді, не цікава. В духовному ж плані індикатором різниці між атеїстичною східно-українською общиною та західним християнським суспільством був приїзд в Україну Римського Папи.

Відтак, закономірно постає делікатне питання: а чи здатні силоміць злучені Робінзон і Манілов/Ємеля взагалі розбудувати унітарну державу, та ще й – успішну й по-європейськи перспективну? А чи може вже годі невігласам мордувати різні народи, що волею Провидіння опинилися в спільних кордонах. І дати кожному народові –  з його властивим  менталітетом –  спробувати реалізувати свій власний Ідеал Держави.

Один з колишніх Президентів, представник «червоного директорату» не раз було заявляв, що, мовляв, національна ідея в Україні не спрацювала. Насправді ж,  вона, ота українська національна ідея, так  і не була виразно й зрозуміло сформульована. Не береться сформулювати її й нинішній Президент, хоча, виборовши право перебрати на свої дужі плечі відповідальність за долю України, мав би над цим добре замислитись. Тим більш, що на обрії уже похмуро виразно бовваніє

Привид Чорної Ради

Якщо проблеми не вирішуються, вони не зникають. Зникнути проблема різноменталітетної України може тільки зі зникненням України. Найсумніше, що в публічних дискусіях чи уже навіть  у баталіях з приводу неефективності управління нашої держави, трохи не кожний, хто допнеться до мікрофона, «чудово» знає, як повинна реформуватися держава. А може спершу годилося б всерйоз і фахово проаналізувати, а що ж це за утворення  з’явилось на теренах пообіч Дніпра після закономірного розпаду не-ефективного СРСР? Яка б натомість нова модель держави могла би спрацювати; така, щоб в ній комфортно почувалися її громадяни – згідно зі своїм цивілізаційним уподобанням. Можна скільки завгодно вигадувати комісій для модернізації Конституції, можна помпезно обізвати їх Конституційною Асамблеєю, але якщо наймудріші правники та різні там охочі достойники знову залишатимуть частину другу статті першої про унітарну державу, далі можна не тужитися. Якщо не врахована основна причини Руїни, то, згідно теорії катастроф кожна нова дія тільки поглиблює катастрофу. Без кваліфікованого аналізу, що ми отримали після Радянського Союзу, всі пропозиції цвітастого сонму учасників Конституційної Асамблеї не цікаві. І – не компетентні. Як тут не згадати мудрого М.Драгоманова, який в одній коротесенькій статті “Найбільший ворог наш” чітко вказав на того ворога: невігластво. Натомість суспільству все настійніше нав’язується ідея всеукраїнського референдуму, коли замість відкритого діалогу освічених людей натовп невігласів вирішуватиме проблеми, які потребують, як застерігав ще Гегель, «культивованого знання». Ну що з того, що до урн прийдуть широкі маси виборців. В 1931 році, напередодні приходу до влади А.Гітлера німецький філософ К.Ясперс застерігав: «Всесвітньо-історична головна політична проблема сучасності полягає в тому, чи можна демократизувати маси, тобто чи взагалі здатна наша пересічна людина як державний підданий включити до свого особистого життя відповідальну співучасть у прийнятті рішень про основні напрямки державної політики.»

 Яку ж модель держави найімовірніше вибере електорат на загальному рефендумі – дає елементарна арифметика. В “княжій Україні” до урн максимально може прийти 15-16 млн. виборців, а в колишніх землях  татарського хана можуть проголосувати 20-21 млн громадян. Отже, якщо на Сході лідерам заманеться провести неодмінно  “свій” омріяний варіант державної піраміди, то  йому непотрібні ніякі хитрощі; досить забезпечити високу явку виборців.

Не треба бути Кассандрою, щоб збагнути: східноукраїнський етнос прагнутиме знову об’єднатися з одноменталітетним етносом в Росії – байдуже, в якій політичній формі, адже в них спільна фікс-ідея: жити за рахунок дешевих (а то й взагалі безплатних) енергоносіїв із Сибірських колоній. Проте княжа Україна, надто Західна, познайомившись – уже не зоддалік, а осьо, поруч, – з європейськими моделями суспільної організації, навряд чи підтримає таку ідею. А програвши арифметично на референдумі,  вона здатна й оружно відстояти свій цивілізаційний вибір.

На щастя, голосувальники за  різні цивілізаційні моделі будуть розділені територіально, не те що в давні козацькі часи. Тому, можна сподіватися, процедура голосування на новітній Чорній Раді обійдеться без збройних сутичок. А ось наслідки всенародного вибору можуть бути вельми печальними. Де нині проляже межа між «княжою» Україною і прихильниками «Руського міра»; чи визнають обидві України результати всенародного вибору, і як відновлюватимуть конституційний лад. І хто?

А те, що розкол держави України поглибиться і Руїна вступить у нову, вже критичну, фазу, то це неминуче. Й без всіляких затій зрозуміло, що обидві України – з відмінними менталітетами – у питанні Європейського та Митного векторів давно визначилися. І будуть рішуче свій вибір захищати.

Тому Владі щоразу, коли вона пропонує все нові й нові реформи, серед яких для багатьох чомусь найзлободенніша – забезпечення економічного доброту, варто спершу конкретизувати: хто ж той добробут має забезпечувати. Влада, легалізована «утриманцями», – безперспективна: «утриманці» та їх обранці ніколи не переберуть на себе відповідальність за цивілізаційний вибір України.

А без вирішення ключової проблеми України, проблеми розмежування тих, хто сповідує різні цивілізаційні моделі, а отже на тих, хто здатен самотужки забезпечити свій добробут й добробут своїх ближніх і на ти, хто не здатен на таке,  в Україні національною й надалі залишається все та ж споконвічна  ідея: Руїна.

Лесь Качковський