ЩОДЕННИК КУХАРУКА

ЩОДЕННИК КОЧУКОВА

Івано-Франківська
область
ІНФОРМАЦІЯ
Герб Прапор

Основні дані

Назва:Івано-Франківщина

Утворена:4 грудня 1939 року

Код КОАТУУ:26000

Населення:1380716

Площа:13928 км²

Густота населення:99,1 осіб/км²

Телефонні коди:+380-34

Обласний центр:  Івано-Франківськ

Райони:14

Міста обласного значення:5

Міста районного значення:10

Райони в містах:0

Смт:24

Села:745

Селища:20

Селищні ради:24

Сільські ради:477

Номери автомобілів:AT

Інтернет-домени:

ivano-frankivsk.ua;if.ua 

Обласна влада

Адреса:76004, м. Івано-Франківськ, вул. Грушевського, 21

Веб-сторінка:    http://www.if.gov.ua

Голова ОДА:Вишиванюк Михайло Васильович

Рада:Івано-Франківська обласна рада

Голова ради:Олійник Ігор Мирославович

Гімн

Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
РОЗМОВИ

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО з Євгеном Бараном

ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО з Євгеном Бараном

 

–        Добрий день, шановні друзі! Сьогодні не середа, а четвер, сьоме вересня, але у нас позачергова програма ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО, яку творять Інститут політичного управління, Український дім, Український клуб. Ми пам’ятаємо, що «Нація – се гідність». Ми – гідні представники своєї Нації. То, творимо кожен, хто що може; хто що вміє; хто що потребує. Сьогодні у нас у гостях відомий літературний критик, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Євген Михайлович Баран. Мені дуже приємна ся зустріч, хоча  сьогодні і позачергова. Тому, же ми з Євгеном знайомі дуже давно, і було у нас ріжне у нашому літературному, довколалітературному житті. Але коли уже зрілі роки приходять, то ми приходимо до серйозного діалогу. Отже, давай почнемо з твого народження, із твоєї ба́тьківщини.

–        Що саме ти хочеш почути?

–        Розкажи, що уважаєш за потрібне, за свою родину, про своє село.

–        У мене родина... гарна родина, слава Богу. Знаєш, колись, коли я приїхав на початку 90-х років у Франківськ, то там створили таке лобі своєрідне літературне навколо відомої тобі постаті.

–        Станиславивський феномен.

–        Навколо Станиславивського феномену, і деякі з тих людей мені казали: «А що він тут, хто він такий?!». Він приїхав, узагалі, він селюк, він парвеню, він – вискочка. Він хоче комусь щось тут доказати. Я нічого про нього не буду казати, тому, же я знав, же за мною є той такий тил величезний, тил родинний, що мені головне, щоб у сьому полі його не зіпсувати своєю поведінкою, своїми якимись, знаєш, крайнощами чи своєю, зрештою, молодечою дурістю. І, я можу розказати, що по одній моїй лінії у мене 150 років священницького стажу, се мій предок, Симеон Савросевич.

–        По мамі чи по татови?

–        Се по мамі, був священником-адміністратором Станиславивської єпархії, він висвятився  1807 року, один час він був священником у моєму селі. Його донька вийшла заміж за прибульця, ще одного прибульця з невідомих країв, якого священник називав Олексою Цепендою. І, уласне, Марія а Олекса Цепенда дали велике, скажім, п’ять синів і троє доньок, потомство. Мій прадід Семен, так як і його дідусь, мав 13 дітей.

–        У нас у Літературному форумі є Раїса Цепенда, вона переселенка з Донеччини.

–        Раїса... Рая Цепенда?

–        Цепенда, так, прізвище.

–        Напевно, якщо се Рая Цепенда, то се мого колеги, Олега Цепенди, дружина.

–        Може бути.

–        Вона сама донеччанка, так.

–        Я просто пам’ятаю се прізвище.

–        Так. Усі Цепенди  -- се Дюрини. А опріч того, ти подивись, його син був священником-монахом у Косові 40 років. Останні роки Симеон був... 5 років, коли овдовів, священником-монахом. А з його родини, з його нащадків, то у мене є і письменники, і педагоги, і журналісти. Іван Німчук – головний редактор львівської газети «Діло» у 1939-1944 роках під час війни. Він навіть був у 1939-1940 у концтаборі, а потім за кордоном видав «1500 днів совітських концтаборів», книжку таких спогадів. Се мого дідуся троюрідний брат. З моєї родини Кость Кузик, Український календар у Варшаві, моєї мами троюрідний брат. Кирило Цепенда – відомий дириґент, у Детройті жив, працював. Ісидор Ноґаєвський – відомий історик церкви. По татовій лінії – Йосип Гошуляк – відомий оперний співак, бас. Татів троюрідний брат. Коло родини було дуже серйозне і дуже цікаве.

–        Тернопільщина – цікавий край. Звідти Володимир Ґжицький, звідти Роман Андріяшик, звідти Левко Різник.

–        З мого села Левко Турбацький, відомий критик а редактор «Буковини». Він помер молодий, у 1900 році помер, мав хворобу – сухоти. Похований на Личакові у 24 роки, Левко Турбацький. Так що родинне коло було добре. Мама моя була вчителька, сього року [2017] вона померла, на жаль... І вона 42 роки  учителювала, український мовник а літератор.

–        Школа у тебе добра. А які ти вищі школи проходив?

–        Я проходив у Львові українську філологію, потім я був, мене мотиляло теж по світах, я працював учителем української мови у Криму, се Саки, ось.

–        Ми там колись відпочивали в 1975 році.

–        Бачиш, я там жив 5 років. Я усе кажу, що доброго я звідти перевіз, се свою дружину а тепер ще і  теща у мене живе, бо ми її забрали. Вона там захворіла була. А тепер там хата лишилася напризволяще. Ми уже 5 років там не були. Зі школи я пішов у Сімферопольський університет, працював асистентом катедри української літератури Сімферопольського університету, тоді ще імени Фрунзе, потім був Таврійський, тепер уже не знаю. Що там, національний університет Вернадського був. Ось звідти я, власне, пішов уже в Київ, ув академічну аспірантуру Інституту літератури. Я закінчив тут у 1992 році. Я усе казав, же моя аспірантура проходить між двома великими похоронами. Я поступив, коли відбувалося перепоховання Стуса, а закінчив аспірантуру, коли помер Іван Світличний. Між двома великими похоронами. І вони теж якоюсь мірою формували мій світогляд.

–        Ми тоді десь познайомилися у Київі, у кулінарці чи...

–        Бедрик збирав. Я жив у гуртожитку ув одній кімнаті з Юрком Бедриком, потім підселився ще такий Степан Процюк, відомий тепер прозаїк. І ми там і познайомилися, бо тоді і ти приходив, і Руденко приходив, і Розумний приходив, і Кокотюха... Кого там тільки не було, у тій, здається, 309 кімнаті... Чи яка то була. І тоді ми, власне, десь і познайомилися. І Андрій Охримович. Так що ось таке.

–        Андрусяк, Ципердюк.

–        Тоді приїхали хлопці: Іван Андрусяк, Іван Ципердюк. Так що то був цікавий час. А потім, після аспірантури, я ще 2 роки працював у Львові. Ще тоді було Львівське відділення Інституту літератури.

–        Се Нахліка?

–        Так, се Нахліка. Се тепер Інститут Івана Франка, там 2 роки працював. І уже із 1994 року працюю у Прикарпатському університеті імени Василя Стефаника, доцент кафедри української літератури.

–        А спілку коли ти очолив Франківську?

–        Спілку я очолив у 2009 році. Спілка потребувала якихось змін. У нас тоді був очільником представник старшого покоління, уже, на жаль, покійний Ярослав Дорошенко. Він  майже 13 років головував у спілці. Перед ним був Павло  Добрянський, який головував 15 років, Павло Казимирович, гуморист. Уже обоє хлопці покійні. А у проміжку між Дорошенком а мною був ще один чоловік, який, уласне, використовував спілку не стільки для роботи спілчанської, скільки для реалізації своїх кар’єрних прожектів.

–        Василь Добрянський?

–        Василь.

–        Він не родич Павла, просто однофамілець?

–        Ні, ні, ні. Павло Казимирович із Вінниччини, а Василь Васильович із Кіровоградщини, Слов’яновка, десь ті краї. І тоді мене обрали головою, пройшло се з такою напругою, боротьбою, одним словом... Але вже от 8 рік буде невдовзі, до 2019 року, так що працюю.

–        Франківська організація складна, так що з Івано-Франківська дуже багато класиків. Там і Павличко, і багато инших.

–        Ну, на щастя, Павличко не є членом нашої спілки.

–        Ні, не вашої, але він вихідець з Яблунова, з Івано-Франківщини.

–        Зі  Стопчатова.

–        Він зі Топчатова, так. І може якось ревниво ставитися, щось там розказувати приїхати?

–        Та все може, багато що розказувати. Він чоловік такий контрастний.

–        У вас там теж вистачає – Пушик, Галина Турелик, Ярош.

–        Пушик і Галина Турелик... Галина Турелик дуже така витримана, стримана.

–        Стефурак.

–        Стефурак... Це прекрасні поетеси. Пушик, цікавий сам по тому, що він робить. Насамперед се, безперечно, збирання фольклору. Се «Слово о полку Ігоревім» і, зрештою, отсей проєкт «Бусова книга», який він уже ніби зреалізував і видав його в багатотомнику. Там 2 томи по 800 сторінок. Вони хаотичні, сі записи, але якщо у них уникнути а вибрати...

–        Хаотичні, бо він має отакі от [показує великий обсяг руками] зошити і туди геть  усе записує. «Галицька брама» написана у такому стилі, але «Перо золотого птаха» і «Страж-гора» — се геніяльні речі.

–        Се гарні речі, так.

–        І він недарма отримав Шевченківську премію за «Страж-гору», бо се таки файно.

–        Се вже класика.

–        Класика української літератури, так.

–        У Богородчанському районі було село, його уже не є, де жила Євдокія Юрчакова. До якої він випадково потрапив. Він був на весіллі, у селі. Йому розповіли, же є жінка, яка може співати пісень три-чотири дні. Він до неї прийшов, і вона йому співала а говорила. І він там теж сидів і записував. Се унікальна була жінка. Зара’ там живуть, у тому пересілку, її правнуки. І правнуки, до речі, упорядкували могилу, поставили  гарний пам’ятник. І так про свою прабабцю з унутрішнім пієтетом... Бо Юрчакова до 72 років (коли померла, вона мала 79 років) була неграмотна. І коли онуки поїхали у сибіри на роботи, щоб із ними спілкуватися, вона навчилася грамоти, щоб писати листи своїм онукам.

–        Се дуже файно.

–        Се унікальний елемент у біографії сієї жінки. Так що, так, спілка не є проста, вона дуже контрастна. І у віковому сенсі, і у світоглядному, і, напевно, ув естетичному. Але се, напевно, ті перевитрати спілчанського життя, які не можна оминути.

–        Ще давай ми згадаємо двох гарних письменників, які уже відійшли, але були,  ув Івано-Франківську жили. Се Олександер Смоляк а Богдан Бойко.

–        Богдан Бойко, знаєш... Десь один із літераторів недавно написав отакий коментар до мого чергового посту фейсбучного. Він написав таке, що Баран умудряється бути у потрібний час у потрібному місці. То я знав усіх сих людей. Я з ними усіма спілкувався. Був прекрасний новеліст Микола Яновський, трагічно загинув. Його убили підлітки у 2000 році.

–        А він книжки для дітей писав файні.

–        Він писав новели, розумієш. Потім «Гірське серце» повість. Але він у 2000 році трагічно загинув. А перед тим у 2000 теж раптово помер, у сьому [2017] йому було б 80 років, Богдан Бойко. Останні 3 роки редаґував журнал «Перевал». І він помер 26 липня 2000 року. А сам із 1937. 63 роки. Раптово помер. Я його бачив за десять днів до смерти у парку, тоді перед Гуцульським фестивалем, із текою рукописів. Готував чергове число «Перевалу». Тоді журнал видаваиь було вельми  складно, ніхто не хотів давати грошей на видання. Він там бігав, постійно висиджував у тих кабінетах чиновницьких. І я питаю: «Богдане Михайловичу...» у тій зустрічі якраз, кажу: «... буде журнал?». «Буде журнал». Кажу: «А як іде видання?». Він каже: «Євгене, ти знаєш, я так пооббивав ті пороги чиновницькі, але...». Так махнув рукою: «... у них своя Україна, а в нас, Євгене, своя Україна». І з тими словами пішов у той «липовий цвіт» у 2000.

–        «Липовий цвіт сорок першого...» – се геніальний твір

–        Се хороший твір. Розумієш, він мені розповідав, же рукопис сього твору складав 700 сторінок, надруковано – 300. Він сказав: «Ти уявляєш, що вона зі мною зробили».

–        Та ясно.

–        Він мені тоді розповідав, так, фраґментами. Він дуже такий обережний був, поміркований. Він казав: «Євгене, вони мене зламали». «Вони мене зламали», – каже. Кажу, що може можна переписати, щось у редакцію. Він каже, то неможливо – редакцію другу зробити. Я читав зараз знов сей твір, слухай. Се діалогічна форма, розумієш. І вона так напружує. Напружує і тими акцентами ідеологічними, розумієш.

–        Коли писав його літературний портрет, я назвав «Він відкрив їхні брами зсередини», бо се правда. Він відкрив. А сей роман, він виданий був по московському, англійською мовою у видавництві  Дніпро. І вони не розуміли, що вони роблять, тому що цей талант, оце уміння відкрити брами зсередини. Се, до речі, фраза із сього роману. Він був дуже важливий для української літератури, так само як «Додому нема вороття» Андріяшика, 1966 року, як Міняйла «Посланець до живих» теж 1966 року. А се вже десь був 1971-72.

–        Се він у 1970 році написав цей роман, а виданий він був у 1973 році.

–        Він вийшов у романах-повістях, то був стотисячний наклад.

–        Наклад унікальний. Але Богдан Бойко написав усього п’ять романів. Останню книжку він написав у 1998 році «„По голови... По голови...“». Се про опришківський рух Івана Бойка. А потім він, отримавши Стефаниківську премію, тоді якраз започаткували у 1990 році обласну літературну премію імени Василя Стефаника. Але він мав знов якісь унутрішні конфлікти з окремими літераторами, і мовили, же він там у них украв сюжет, потім ще щось. А він же ж був людиною... Я можу викричати инколи, тепер навіть не так назовні, як у хаті можу,  принаймні, викричати. А він то усе носив у собі. І се його спалило. І третій, як ти кажеш...

–        Смоляк.

–        Смоляк – прекрасний прозаїк, до речи. «Ноша» – перша книжка, 1983 року. Сам чернігівській, тоді Щорс, а тепер Снов [Сновськ]. На річці Снов.

–        На річці Снов.

–        Значить, помер минулого року [2016] восени. І перед смертю дав мені рукопис, наче останньої книжки, «У піжмурки з історією» [«З історією без піжмурок»]. Се такі бувальщини спогадові. Але мене уразила була анотація. В анотації було написано: «Се остання книжка прози Олександра Смоляка», і там рік 1938, тире, а там де прочерк – «Баран доставить».

–        Но, видиш, така наша місія. Доставляти.

–        Так що, се були гарні прозаїки. Се були письменники, які мали школу. Я усе кажу: «Письменник виростає на традиції і на школі». А вони мали  добру традицію, бо вони були продовжувачами доброї традиції, і мали якісну, професійну добру школу.

–        Тепер давай про твою творчість, про твій творчий доробок. Ти – літературний критик. Я уважаю, найкращий на сьогодні, і треба обгородити тебе якимось плотом, сказати, же се Заповідник.

–        Ну так, Баран-заповідник. Наступна книжка буде – «Баран-заповідник»! [сміється]

–        Не про се мова! Я не про се маю на увазі. Я маю на увазі, же літературної критики не є. Були совєцькі критики, яким платили гроші за се. Їм перестали платити гроші – вони перестали бути критиками.

–        Критика неможлива у суспільстві, яке не готове на себе подивитись самокритично. Моє суспільство, як я уже десь ув одному з інтерв’ю казав, дешевих панеґіриків і церковних «многая літ». Розумієш, ми не хочемо критики, тому усі розмови, же у нас нема критики...

–        Ми хочемо. Чого ж не хочемо?

–        Розумієш, се суспільство або має потребу у тому, щоби були люди, які давали певну оцінку, дивилися збоку, як ми йдемо, так само на літературу, або немає потреби у сьому.

–        Література мусить  бути вищою за побут, за тимчасове... От Франко, він сидів же собі у «Кур’єрі Львувськом», там його поляки любили, цьомали і так далі, але він написав «Поет зради» і ціну високу заплатив за сю статтю, того що це був скандал европейського рівня.

–        Ти знаєш передісторію, чому він се написав. Він же тричі ішов на Парламент, спочатку на посла, спочатку ішов до віденського, а потім до Галицького сейму i тричі програвав. Ну і нарешті йому поляки сказали, що «ти – валенрод». «Ти працюєш у нас, ти заробляєш у нас. Але ти підриваєш устої нашої системи». Франка се зачепило: «То я валенрод? Я – зрадник?». І він написав отсю статтю, у якомусь такому емоційному, може, пориві.

–        Се ґеніяльна стаття.

–        Але логічно він виклав, дуже добре, він був логік! Ти знаєш що, значить, перед тим він видав був книжку польською «Галицькі образки». Йому Біґеляйзен сказав, же не показуй, не видавай сієї книжки, бо там дещо про саме село і є фраза «я не люблю русинів» і поляки йому усі радили не показувати цієї книжки, щоб галичани не зацькували.

–        Не з’їли.

–        Але через день, коли з’явилася стаття «Поет зради», на вітринах польських книгарень з’явилася книжка «Галицькі образки». І його почали бити поляки з одного боку, галичани – з другого. Се був такий серйозний тиск, же витримати його мусила тільки дуже сильна людина.

–        Але він сином заплатив, поляки убили його сина, який допомагав гортати сторінки.

–        Андрій, ти маєш на увазі. Там є різні версії. Хоча я схиляюся, бо є у спогадах і Ганни, і у спогадах Тараса, що ніби там діти кидалися камінням і камінь розбив голову, польські діти кидали камінням, але є різні місця. Є спогади Ганни, же поляк стріляв у Франка. До речі, Тарас Франко, син, бо я готував двотомник разом з Наталею Тихолоз, 1700 сторінок, ми зробили такий своєрідний, можна сказати, науково-подібний подвиг, але його ніхто не помітив. [сміється]

–        Нащадки помітять а оцінять.

–        Ну, я знаю, нащадки. Коли ми будемо на нащадків орієнтуватися, то так мені легше не буде.

–        Добре, ти кажеш, же критика не потрібна. Але ж ти пишеш критику. Писав критику. Будеш писати критику. Ти читаєш книжку, ти вибираєш, ти хочеш про неї говорити з читачем, або добре або погане. Даєш оцінку.

–        Є таке поняття – азарт критика. От про нього, азарт критика, колись у своїх блокнотах дуже гарно записав мій товариш старший, якого я дуже шаную, Володимир Брюґґен із Харкова. Сам прекрасний критик, перекладач перфектний.

–        І автор афоризмів.

–        І автор афоризмів! Десять книжок-блокнотів. Якщо мене колись спонукало до такого афористичного, короткого жанру, то се були блокноти Брюґґена. Так ось, він сказав, є таке поняття – азарт книжки, коли ти читаєш книжку і ти хочеш про неї написати. У мене сей азарт критика був. Був. Сьогодні я не можу сказати, що він у мене такий гострий. Він є. Хочеться сказати, але потім так подумаєш... Ну але деякі речі усе одно я роблю, я до 2013 року дуже активно писав, се було якраз 25 років мого активного, до речі, у лютому 2018 се 30 років мого активного, як я називаю, читання. І до 2013 року дуже активно я відгукувався, у мене більше півтори тисячі статей, рецензій, анотацій критичних. Просто, кожна людина повинна вибрати свій жанр. І чути його. І розуміти, же у сьому жанрі ти будеш найкращим...

–        Найпотрібнішим.

–        Не те, щоб найпотрібнішим, але  зможеш себе і зреалізувати до певної міри, і будеш почутий. Бо ми хочемо зреалізуватися, хочемо бути почуті. І коли я кидався у якийсь формат, я пробував і прозу писати, ти знаєш.

–        Знаю.

–        І мою історію, передісторію. Мені кажуть, «Дев’яності навиворіт» коли видав, що се гарна проза. Треба писати прозу. Я ув иншому форматі, окрім як критичному осмисленні, критичному висловлюванні, існувати як літератор потенційно не зможу. Тому, що є моменти, коли мене щось... Се, напевно, ґенетично, завжди є люди, які говорять чужу правду. Але коли вони говорять чужу правду, вибалакують чужу правду, вони мусять бути готовими, же скажуть, що се правило бумерангу -- же тобі щось відкажуть подібне. Але, у принципі, я намагаюся вибалакувати чужу правду, та я намагаюся бути настільки відкритим, жеби я не був заскочений зненацька.

–        Знаєш, я ніколи не думав... Я думав, же графоманія є тільки у літературі. А виявляється, графоманія може бути і у кіні, і у театрі, і навіть у літературній критиці. Є один такий вуйко у Харкові, усі на нього пруть і кажуть люди, же у нього графоманія від критики, ми не можемо від нього сховатися. Я кажу: «Слухайте, у мене нема з ним проблем». Як тільки я відкрив літературний сайт, він мені написав листа: «Скільки платиш за критику». Я пишу: «Ніц.» і все. Він мені більше нічого не присилає. Тобто, перестаньте платити графоманам і вони не будуть писати, і усе буде добре.

–        Колись Штонь у якомусь запалі полеміки, у літературній газеті написав про мене, же у мене кожне слово пахне грошима. І я тоді уключився в сю полеміку, Григорію Максимовичу відповів, же порівнюючи з вашими здобутками матеріальними – мої виглядають нічим. Усе дорікали, же я пишу за гроші, хоча, якщо говорити, що я заробив щось... Я писав за гроші, на замовлення. Я міг послухати людину. Але ніхто не міг закинути, же я вимагав гроші, якоїсь оплати. Тобто, колись платили гонорар. Найбільший мій гонорар у Літературній Україні був 7 карбованців у 1989 році, за один із відгуків. А потім у 2005 чи 2006 році на податкову прийшло, що я у Літературній Україні за рік мав гонорарів на півтори тисячі гривень. А я подивовано потім спитався, не пам’ятаю, хто був редактор, кажу: «Я перепрошую, прийшло мені з податкової, що я там заробив. А де воно?». І так тихо все, «буде-буде», і замовчали. Жодна літературна газета від 1991 року, а з 2009 є ще газета Сидоржевського, гонорарів мені не платила. Сайти мені гонорарів ніяких не платили.

–        Книжкових передмов, і післямов ти за гроші не писав?

–        Якщо мені хтось і платив за якусь роботу, у мене більше 150 передмов до книжок.

–        То се робота.

–        То це була робота. І я не казав, що мені отаку й таку суму. Я знав, що се робота, але мені було незручно людям казати. Тим більше, що я мав кавалок хліба посіяного – се викладацтво. І мені літературна критика була таким гобі. І воно мене рятувало. Багато людей не розуміло, чому я сим займаюся, бо якщо замкнутися тільки у стінах університету а жити тим життям – можна збожеволіти.

–        Так, абсолютно.

–        А тим більше, що наші університети перетворюються у формат дешевих ПТУ, робиться нищення сих університетських структур і узагалі українства як ідеалогічної бази, на якій мала би вибудовуватися нова українська держава. Я не хочу у се удаватися, бо се болюче питання.

–        І се уже політика.

–        Се не політика, се – життя. Але воно давало мені кусник хліба, і я собі задовільнявся тим, що вириваюся за межі сього простору. Є трошки иншим, трошки инакше дивлюся на світ.

–        Добре, Євгене. Нагадаємо нашим глядачам, ви дивитеся програму ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО, яку разом творять Інститут політичного управління, Український клуб, Український дім. Сьогодні у нас у гостях літературний критик Євген Баран із Івано-Франківська, який приїхав на один день до Київа. І ми тому робимо сьогодні позачергову передачу, у четвер. Тепер, Євгене, давай поговоримо про те, що робиться у нашій літературі. Перше, я хотів би тебе запитати, що ти думаєш про феномен стукачів ув українській літературі, які тягнуться до слави і до популярности, пишуть мемуари, якісь повісті, якісь книжки. По-моєму, се унікальне явище у світовій літературі, коли стукач пише про себе. Про те, як він стукав. До речі, ув Олега Микитенка гарне дослідження було у «Кур’єрі Кривбасу». Він знайшов ув архівах КҐБ доповідну анонімку на українських письменників 20-30х років і порівняв із «Розповідями про неспокій» Смолича. І вони збіглися. Я читав як детектив, бо дуже цікаво було.

--Се була стаття, де, у принципі, доведено, же Смолич був одним із приставлених до Довженка.

–        Казав Плачинда, же кожен третій у Національній спілці письменників був сексотом.

–        То була така епоха. Кілька років тому говорив, маю гарних приятелів священників, зі священником. Гарний, греко-католицький. Я маю і серед православних знайомих добрих. У нього постійний конфлікт із парафією: священниками, єпископами. Коли я кажу: «Василю, у чому проблема?». Він каже: «Євген, я знаю...», бо він мав прекрасну школу церковну, Ленінґрадську духовну семінарію тоді закінчив ще у совітські часи. Каже: «Я знаю, що 95% цих священиків, які сьогодні в Україні – се колишні стукачі, що працювали на відповідні служби». І я знаю, що вони сьогодні працюють, і все. Так що, якщо є такі і у літературі, і досі якщо вони є, я не стикався з таким.

–        От Кореневич написав книжку, він закінчив школу КҐБ у Москві, школу КҐБ у Київі. Але його тягне написати, як він був у Шешорах тоді. Я розумію, чого він був, але ж він пише там... Лупій у передмові до «Зеленого весілля» кказує дату, коли вийшов його роман за кордоном – його покликали до ЦК ЛКСМУ. Чого його покликали до ЦК комсомолу? Зрозуміло, чого. У Дімарова є дуже гарна повість «Стукач». Я йому казав ще тоді, при житті, же ви гарно написали, але ви написали про себе. Він злий був на мене страшно. Шугай зараз пише книжку за книжкою, причому про Григора Тютюнника у нього є книжка.

–        Про Багряного...

–        Про Мисика зараз він написав. А про Тютюнника він: «Я наслухав у коридорі, він там прийшов п’яний, той Тютюнник...». Розумієш, таке от, амеба, вона пише про свою стукацьку [діяльність]. Потім, у нього є книжка про те, як вони з Шевчуком робили антологію воєнної поезії. І там у них головний був Яременко. А я читав спогади Світлани Кириченко «Люди не зі страху» і вона там пише про те, же Бадзьо зберігав свій рукопис соціалістичної книжки ув Яременка. І як тільки він поставив крапку – через два дні Яременко телефонує, каже: «Кінець. Все, нема. Обікрали». А потім вони знайшли доповідну голови КПУ УРСР Щербицькому, що була загроза розсекречування «особо ценного кадра, глубоко законспирированого в националистические круги». Тепер цього Василя Васильовича прекрасного прийняли до Національної спілки письменників, бо там їх мало.

[Євген сміється]

–        Але вони пишуть, се добре. Бо воно психологічно цікаво.

–        Се як психологічний феномен може.

–        Зараз Василь Іванович Фольварочний пише роман за романом. І там роман про Михайла Ткача, роман про Дмитра Гнатюка, і він там намагається себе виправдати. Що він такий файний хлопець, 18 років сидів у сьому, що завалився в Житомирі. Борис [Тен], Хомичевський, він був досвідчений хлопець із Дермані, Рівненської области, бандерівець такий ще той був. Вони пишуть, а Михайло Ткач не може, він помер, ні заперечити, ні виправдатися, а сі використовують.

–        Я не тямлю, як на се реаґувати. Повір мені, що я не знаю, як тобі відповісти на се. З одного боку, мало би бути катеґорично «ні», але з другого боку...

–        Феномен.

–        ...феномен! Спогади.

–        Не Станіславівський. [Сміється.]

–        Є феномен, власне, потреби вибалакатись і потреби себе захистити, вибілити. Але є той контекст, якого не дали ті. Якщо людина уважна, то вона усе одно вичитає. Бо у чому особливість спогадового матеріалу, Романе? Мемуарного, у цілому. У тому, що якби ти не хотів себе вибілити, коли співставиш ріжні дзеркала – воно тебе висвітлить. Якщо уміти їх правильно поставити – воно тебе висвітлить.

–        Але для цього мусить бути літературний процес а критики!

–        Мусить  бути, звичайно, мусить  бути. І мусить бути уважним прочитання, і мусить  бути уважно дана оцінка. До речі, один момент, не буду називати прізвища, теж один із класиків, років шість тому, у філармонії ішов на депутата, казав, же з Донієм стоїть Євген Баран, один із найкращих критиків, а потім пише спогади, називає мене графоманом. А усе тому, що почув, же я прочитав одну, я знайшов його першу книжку. І такої вульгарної, цинічної антиукраїнської книжки, на якій він вибудував свою біографію великого українського поета-патріота, я не бачив. Відгуки дійшли, я почав писати у своїх постах. І він учепився за матеріал мого інтерв’ю із Романом Гром’яком, прекрасним тернопільським літературознавцем і теоретиком літератури, і на основі сього: «От, подивіться, що цей графоман пише, які він питання про Франка ставить». Ось тобі сей флюґеризм.

–        Ще одна річ, яку я хотів би щоб ми з тобою обміркували-обмислили. У нас є талановиті письменники і талановиті співаки, наприклад Ані Лорак. У неї унікальний голос, але з політичних міркувань ми від нього відмовляємося, ми москалям віддаємо, «беріть собі цей голос у нас таких багато». Друге – це Скиба, як на мене, дуже талановитий поет, неперевершений. І Олександер...

–        Яровий?

–        Яровий.

[Євген сміється]

–        Як поет! Як поет, я кажу, як поет. У них є якійся свої заморочки, свої погляди. Той не любить Майдан і виступає за куріння скрізь; той за Путіна і за московську церкву. Але ми їх викидаємо з літератури. Ось у чому проблема.

–        Прийде час – можливо, хтось їх поверне. Сьогодні  се дуже просто. Іде війна і се – ворог. Я дивлюсь на се як на ворожу аґентуру, яка дуже є небезпечна і ми задобрі до них. Треба називати речі своїми іменами. Може, колись буде час инший і буде инше покоління, і вони спробують, скажемо, зрозуміти сих людей і, може, зможуть уписати їх у контекст великого поля.

–        Шерех написав статтю, яка називається «У довгій черзі по реабілітацію» [У довгій черзі: проблеми реабілітації]. Він каже, що при поцінуванні кожного письменника треба розділяти 3 речі: особисте життя, політичні погляди і творчість.

–        Так, але ми зараз...

–        Одне иншим не перекреслювати.

--Але зараз війна. Сьогодні війна. Це наше покоління, сьогодні до нього не можемо бути об’єктивним.

–        Ми мусимо бути нещадними?

–        Щоб вижити, а се питання виживання, се питання завтрашнього нашого дня, якщо ми будемо до них добрі, то питання: а чи будуть вони до нас добрі? Ми уже мали варіант, коли казали, що прийде та влада... Галичани як цікавилися. Яка влада не прийшла, а Галичина лишиться Галичиною. Вона як була «купи – продай», то так і лишилася «купи – продай». Хоча з таким націоналістичним пафосом вона може про це говорити, і як треба – вона може постояти за себе і за Україну у цілому. Але така тенденція постійного перебування під певною владою витворила специфічне сприймання світу у галичан. Прийшов Янукович – ну, нічого, переживем, перебудем і його. Але потім, ти знаєш, коли момент настає і та критична маса накопичується, тоді стається Унутрішній вибух. Галичани нарешті згадують, хто вони.

–        Але білоруси нам заздрять, кажуть: «У вас є Галичина – земля, в яку можна сховатися, зализати рани, з якої ви можете рушати на Схід». Ми сього не помічаєм десь.

–        Не помічаєм.

–        А се важливо.

–        Важливо. Галичина є і залишається осердям, тим унутрішнім осердям, тою справжньою кров’ю, яка завжди буде у потрібні моменти давати кров туди, де її не вистачає.

–        Є ще одна проблема в українській літературі, в українській критиці, літературознавстві. Тут дуже добра позиція Шереха, бо... От є Домонтович, що з ним робити? Він знищував своїми діями як аґент НКВД бандерівське підпілля, він знищував українську літературу, українство. Але з иншого боку, він щось написав, він залишив. Що з сим робити?

–        Він не «щось написав», се класика української літератури.

–        Це класика української літератури! Але парадокс, у реальному житті він знищував те, у чому він творив. З одного боку творив, з иншого – знищував.

–        Він не міг творити, якби унутрішньо се було не його. Якби се українство, сей простір український, були не його. Те, же він служив у сій державі а сим службам, приклався до винищування... Я думаю, що він усе одно намагався якось локалізувати свою шкоду, бо се високого рівня польоту талант. Таких прозаїків ув українській літературі 20 століття на пальцях одної руки.

–        Той же Микола Глущенко. Унікальний художник, але він наглядав за Винниченком і просився додому...

–        Ми живемо у таких контрастних періодах постійно. Ми виходимо з одного контрасту і потрапляємо ув инший. Ми не уміємо згармоніювати контрасти. Ми кажемо – гармонійна особистість, гармонійні люди є, напевно. Я намагаюсь, принаймні, згармоніювати теж контрастні сторони уласного життя. Але на рівні державному, рівні культурному ми сих речей не уміємо зробити. Нам треба, напевно, або навчитися в контексті постійного виживання, або стати наскільки агресивними до інших, щоби забезпечити право собі на таку гармонійному оцінку. Бо якщо ми будемо кидатись із контрасту у контраст, нічого доброго не вийде. Якщо будемо заперечувати, бо той стукач, бо той алкоголік, третіх будемо заперечувати, бо ще щось.

–        Треба ставати на позицію Шереха у сій статті? Езра Павнд був фашистом, але його ніколи не забороняли ув Америці яко поета.

–        А Кнут Ґамсун, нобелівський лавреат.

–        А Кіплінґ.

–        Кіпліґ, імперське мислення. Ми мусимо сі речі навчитися... І якщо ми сі речі збалансуємо собі і для себе, повір мені, що ми собі дамо раду з тими контрастними постаттями, яких аж забагато.

–        У нас є ще одна літературна проблема, яку я спостеріг, коли почалася Незалежність українська, коли ми почали повертати з діаспори багато імен, багато живих письменників почали приїжджати сюди, видавати тут книжки. І ті, що були під «совєтами», класики наші, талановиті люди. Мушкетик, Дрозд... Геніальний прозаїк. Ще инші. У них було два комплекси. Один комплекс – дисиденти, які прийшли з таборів. Сапеляк, Тарас Мельничук. Ті, які сиділи. Й у цих був комплекс, що вони не сиділи. А друге – була якась змагальність між ними і діаспорою. От вони ув діаспорі нічого не зробили, або щось зробили. Як гармонізувати се? Як звести до літератури єдиного потоку? Як її осмислити, діаспорну, материкову, дисидентську?

–        Знаєш, се уже частково зроблено. Григорій Костюк, «Зустрічі і прощання», два томи, він там за 60 років, від 20-х років і, фактично, до середини 80-х у принципі уже сю картину намалював, він спробував се згармоніювати. Ми иншими не будемо уже. Люди, які жили під совітами, першими-другими, які мали привілеї совітські, вони вже иншими не будуть. Вони не викреслять сього.

–        Я читаю мемуари дисидентів, і вони пишуть про Дзюбу, про Драча, про Павличка, про Ліну Василівну. Там, на жаль, не компліменти, а вони – герої України. Що нам робити?

–        Ти знаєш, ставиш мені запитання, на які відповідей я сам ще не маю.

–        Розумію. Так і скажи, «в мене нема на се відповіди».

–         Відповіді нема, а є проблема. Я уже сказав, що поки ми не згармоніюємо цих речей, тому, що ці люди, які були у діаспорі, за кордоном, які творили український простір культурний, він був герметичний, дуже герметичний, але у багатьох випадках він був якісний. Попри графоманство, посередніми творами, там була висока якість. Вони зуміли у цьому герметичному полі [цього досягти]. Що стосується дисидентів, є різні правди. Як казав Винниченко, «історії рівноцінних правд». Дисиденти мають право робити закиди, претензії ставити до людей свого покоління, які у часі випробувань повелися негідно або, скажемо, не були твердими. Ти знаєш, покійний Роман Іваничук, як він себе виправдовував, що він був «валенродом». Ідеї валенродизму. От я, зсередини усе розвалював ніби, сю систему.

–        Але брат його був у тюрмі.

–        Євген Іваничук, 25 років. Суть у тому, що, наприклад, як різко говорив Стус про окремих наших письменників, які зараз на слуху а дуже активно себе пропаґують як великі патріоти українські. Хоча, се питання. Навіть такі люди як Стус мають право на закиди а такі оцінки.

–        А ми маємо право на оцінки?

–        Ми не маємо цього права до того часу, поки ми не пройдемо хоча би подібну форму випробувань. Бо ми не знаємо, як поведемо себе у якійся ситуації.

–        Зараз Бог дає кожному, усім критикам Грушевського, Винниченка, Петлюри, Болбочана, [які кажуть,] не знаю, що вони там просрали Україну у 20-х роках. Ось маєте зараз, та сама ситуація! І як ви робите? Чи ви робите так, як вони, чи ви робите инакше?

–        У Чайковського Андрія є такі спогади в 30 році «Чорні рядки». Ти знаєш, Чайковський, «Олюнька», «На уходах», «За сестрою», «Сагайдачний», цілий цикл козацьких повістей. Чайковський, який приніс у Галичину ідею козаччини. І створював міт про козаків, бо галичани жила міфом про князівську Галичину, Данила.

–        Галичину, з якої Сагайдачний родом.

–        Так, але культурна Галичина черпала сили у князівській добі, а Чайковський перевів площину козацьку і цим поєднав Галичину мостами з Великою Україною, з підмосковською Україною. Він казав, же історія нічого не вчить. І підказав так, чи вона така погана вчителька чи ми такі погані учні? Історія нічого не вчить нас, на жаль. Історики мене не люблять у нашому ВУЗі, бо я постійно кажу, же історія – се не наука. Історія – се постійне переписування, перетлумачення факту на потребу васалу. Завжди. Який васал – так і трактується факт. Усе. Розумієш?

–        Зрозуміло. Є ще одне питання, яке я хотів би тобі задати. Можливо, у тебе є на нього відповідь. Мене непокоїть зараз «жаданізація» українського інформаційного, культурного простору. Жаданізація – се широке поняття, бо коротке прізвище і воно зручне. Сюди уходить і Андрухович, і Прохасько, і Іздрик, і багато инших так званих космополітів. Що власне відбувається, кому се потрібно, і що з сим робити? Бо коли Іван Михайлович Дзюба пише літературний портрет про Жадана, мені здається, се уже клініка.

–        Я би не був катеґоричний щодо клініки Івана Михайловича, я усе-таки хочу, щоби ми говорили з повагою про старше покоління, се перше. Друге, я би не хотів, як у Лєрмонтова, щоби не поєднували «коні-люди». Бо, наприклад, я з повагою ставлюся до Іздрика. Я з відповідною повагою ставлюся і до инших, до Прохаська, хоча я маю свої претензії, я маю право на сі претензії. Хоча вони думають, що я ворог, навіть висловлюючи претензії. Що я маю бути у підспівці. Що стосується Жадана, то я погоджуюся з тобою, що се не зовсім та постать, з якої треба творити новий міт про нову літературу чи про нового героя сеї літератури, про нового письменника сеї літератури. Сей чоловік не бездарний, він має... Зараз якби був тут Олег Соловей, він би мене забанив.

–        Добре, що його тут нема.

–        Але ж почує і знову забанить. Він має здатність забанювати тих, хто не любить Жадана. Та позиція,  коли Жадан на якісь форуми запрошував людей з Луганська і Донецька, і ті люди з Луганська і Донецька там проповідували собі «русский мир», як вони його люблять, які ми жорстокі, які ми нелояльні. То я думаю, що се або велика помилка, або чийсь задум. Бо він сам до такого би не додумався. А щодо його потуг прозаїка, я ставлюся більш критично, він не прозаїк, він кон’юнктурник, заробітчанин. Як такий – він поки що такий є. Я уже можу, напевне, ти мене так підвів до цього, що я про се говорю публічно. Тому що мені такі речі треба проговорювати. Ми творимо фальшивих кумирів. Не можна творити фальшивих кумирів. Дайте відбутися явищу.

–        Хай буде природньо.

–        Хай буде природньо, мусить бути якийся етап завершальний, у нього нема етапів, у нього скачки́. З одного на инше, з одного на инше.

–        Поет він ніякий.

–        Поет він добрий. Те, що він зробив для 90-х своїми отсими віршами. Вони скандальні, не скандальні.

–        Він має свій характер, свій світ.

–        Там є характер.

–        І він вилучив щось з-під Андруховича, він же був епігоном Андруховича.

–        Там є позиція! Він зробив для московротого сходу більше, ніж усі українські поети його покоління, се правда. Але сей контекст зааґанжування, кон’юнктури, яка його засмоктала. Оьсе заробітчанство, коли ти ганяєшся за ґрантами, бо се твій хліб, ти иншого не маєш, і тобі треба десь заробляти. Се уже є крайність. І коли се загравання у час війни. Ми не забуваємо, що ми живемо у час війни. І чим ся війна закінчиться і якого формату вона буде – ми ще не знаєм. Коли ти заграєш у сей період – се дуже недобре. се розслабляє. Ми живемо у час фестивалю. Одна частина людей воює, страждає, инша...

–        Одні плачуть, другі скачуть.

–        Сей принцип не простий, але се принцип вічно влада використовує для маніпуляції, щоб розмежувати суспільство на два боки і щоб не було порозуміння між сими двома сторонами одного життя.

–        У нас з’явилося явище таке – тусовочна література. Коли молоді поети, їм байдуже де читати, в кафе – в кафе, на вулиці – на вулиці, бозна де. І при чому вони читають, вони инших не слухають. Вийшов на трибуну, прочитав, пішов курити-трахатися, я не знаю, що там, колотися. Їх не цікавлять навіть їхнє покоління.

–        Вони страшенно еґоцентричні. Вони дуже недалекі у сенсі культури. Вони мають якесь унутрішнє відчуття, деякі з них мають непоганий хист, природжений. Бо поет – се хист природжений, ти його можеш розвивати, але...

–        Іскра Божа.

–        Іскра Божа. Можна бути ремісником, теж добрим. Я знаю кілька людей ремісників, які працюють навіть щоденно. Не так, як ми з тобою.

–        Прийшло натхнення – написав. [Сміється.]

–        А вони кожен день себе вишліфовують і се теж труд, і се теж ремесло, що з ремесла виростає творчість. А сі хлопчики а дівчатка, справді, для них се якась гра, розвага. Прочитав – пішов. Починаєш казати, що тут недобре – «мене се не цікавить».

–        «Я професійний літератор, ти мене будеш вчити писати вірші». Не буду вчити. [Сміється.]

–        Тому, се така хвиля, або ніколи не відбудуться як літератори, і се означає, що принцип, ідея тої великої літератури, яка живила ріжні спільноти 19-20 століття, напевно, вона починає помалу зникати.

–        Знаєш, колись мені розказував П’янов, він   працював заступником головного редактора «Вітчизни». Тоді Іван Сенченко був ув опалі у черговий раз і не мав де робити. Його узяли літредактором у «Вітчизну». Ґеніальний прозаїк, стиліст чудовий. І тут приніс свій черговий роман Вадим Собко. А Крижанівський  у Радписі йому переписував ті романи, дуже талановитий був, мабуть, письменник, викинувся з вікна, покінчив життя самогубством... Так сей Собко приніс свій черговий роман у «Вітчизну». Сенченко совісно переписав усе те, поредаґував. Той приходить, а він із палічкою ходив, та й «гуп» тою палічкою по столі: «Що ви зробили з моїм романом!». А Іван Сенченко закрив двері, каже: «Твою мать, ти, мудило,  прийшов голий до мене у кабінет, я тебе одягнув, натягнув на тебе труси, майку, сорочку, штани. Хочеш іти голим до читача – іди голим! Іди геть звідси!». Написав заяву – і пішов із «Вітчизни». Так що, ми, критики, літредактори чи видавці, ми убираємо їх, одягаємо, помагаємо «фризуру» зробити, файно виглядати. Як ти не хочеш, то нема питань.

–        То нема питань.

–        «Я так бачу». Ну, то ти так бачиш. Що значить «я так бачу», маєш якісь сумніви, маєш середовище, люди щось скажуть тобі, пояснять, якесь зауваження буде. Я пам’ятаю, коли ми були молодими, то Бедрик, знаєш Бедрика, в’їдливий до неможливости.

–        Але у нього добре чуття слова.

–        Але в’їдливість, вона добра. Він тобі щось підкаже, і ти вже починаєш, це вже літературний процес, инколи такого Бедрика не вистачає.

–        Таких «бедриків» не так багато.

–        Се талант

–        Талант. Добрих редакторів, крім того, Бедрик у 90-х роках чудовий поет. Третя його книжка – се одна з найкращих книжок. Потім він кинувся у цей академізм, а потім уже не знати, куди кинувся. Переклади, хоч він перекладач, але таких редакторів мо перерахувати на пальцях однієї руки, насправді. І, по друге, нема справді авторів, які прислухалися до редакторських порад. Теж на пальцях однієї руки.

–        У мене з кожним автором, якого видаю– се війна. Війна до скону. Того, що я так хочу, мені так треба, се мамі подобається, се другові подобається.

–        То хай читає мамі.

–        Слухайте, я ставлю своє прізвище, свою торгову марку. Знак якости. Я не можу ставити на гівно, бо буде у бібліотеці ся книжка, десь через 100 років хтось розкриє, та й подивиться, скаже: «Ну, що ти, Кухаруче, пустив».

–        До речі, про бібліотеки. Я часто їжджу по Франківській області, по районах. Майже у кожній бібліотеці є така поличка книжок, які ніколи бібліотекар не подає читачам. І серед них Подерв’янський, Жадан. Кажу: «Ну а нащо ви їх замовляли?!». «Ми не знали, що це за автори, так розхвалили, а почали читати – нема що давати дітям, не можна». Я кажу, що ви ж думайте, ця література має право на існування, але коли уже читач готовий і, уласне, знає, що за літературу бере. А коли ви накупившись на засоби масової інформації, який вам продадуть... І голого, розумієте, скажуть, що се геніальний кутюр’є чи дизайнер, ну то ваші проблеми. У кожній бібліотеці книжок таких десь 20-30 штук. Я усе приходжу, кажу, що покажіть мені. Як то колись було, у радянські часи, так звані «заборонені книжки». Я ходив у бібліотеку, там були заборонені книжки, так звані. «Так, покажіть мені спецлітературу». Вони сміються, підводять мене. Кажу: «І що ви зробили?». Так і є.

–        У мене був такий випадок, коли видав «Муху з цукром», думаю, великий наклад, п’ять тисяч примірників, я тоді був дурний, не розумів, що се тяжко, той наклад розповсюдити. І прийшов ув академкнигу на Хмельницького. І сидить там така стара жидівка, вона і «товаровєд» і бухгалтер ув одній особі. Вона   відкриває мою книжку, там повість «Око» починається з фрази: «Завів курву до церкви». Се перша фраза. Як на мене, вона багатозначна, цікава а багатообіцяюча. Ся жидівка прочитала, закрила книжку, каже: «Ви шо, ви хотітє, шоби ми продавалі вот ету порноґрафію в акадємкніґє? Ето же нєвозможно». Кажу: «Ану, ходіть зі мною». Пішли ми до залі, стоїть там розкладка. Я беру Жадана, відкриваю, а там: «Хуй, пизда, нечиста сила». Хай мені пробачать глядачі. [Сміється]. А вона почервоніла, каже: «Ето шо, ми продайом?!». Я кажу: «Ви єщо продайотє вот ето», беру Ставицької «Словник нецензурної лексики», кажу: «вот ви что продайотє». «Я... Я, навєрноє, уволюсь сєводня». І пішла! Мою книжку не узяла до продажу. Так що, тут така, проблема є.

Скажи мені, будь ласка, які в тебе стосунки з Богом? Бо це я кожного питаю. Чи ходиш ти до церкви?

–        У мене нема стосунків із Богом, я вірю у Бога.

–        Віриш у Бога?

–        Так. А що стосується церкви, то є таке поняття у селі – річник. Я ходжу на празники, на свята. Коли весною приїжджав щотижня, поки мама жила, то вона ходила і я ходив щотижня до церкви. Я не маю спротиву, щоби піти до церкви. Я хрещений православний, ходжу у греко-католицьку церкву в Івано-Франківську, додому приїжджаю – православна церква, бо там, по-перше, відспівували моїх прадіда-прабабусю, охрестили моїх діда а бабусю, відспівували. Батьків хрестили, відспівували. Тому я ходжу у ту церкву, хоча є греко-католицька. У мене немає проблем із Богом, тому що, у цілому, я є віруючий чоловік.

–        Ти колись казав, що ми з Андрусяком богошуканням займаємося. Ти ніколи не займався богошуканням?

–        Я, напевно, раніше до того прийшов.  Можливо я не ставив перед собою якісь такі ґрандіозні а єретичні завдання, а я просто раніше йшов до самого себе. А якщо ти йдеш до самого себе, то без Бога ти не прийдеш.

–        Добре, на цій оптимістичній ноті ми закінчуємо нашу програму з Євгеном Бараном. Ми могли би говорити цілу добу, нас би віником виганяли. І правильно би зробили! [Сміються]. Нагадаю, шановні глядачі, ви дивилися програму ТРИМАЙ ЖИВЕ СЛОВО, яку творять разом Інститут політичного управління, Український дім, Український клуб. Сьогодні у нас був у гостях Євген Баран, літературний критик, голова Івано-франківської обласної організації Національної спілки письменників України. Побажаємо йому успіхів, щоб усі його книжки видалася, усі мрії збулися.

–        А нащо тоді жити! [Сміється.]

–        Так. Вам нагадаю, що наступного разу ми зустрінемось у звичному режимі в середу, 13-го вересня, у нас у гостях буде велика українська художниця Любов Міненко. І нагадаю вам дуже просту істину: «Життя коротке, нація – вічна». До побачення.

Розмовляв Роман КУХАРУК. м. Київ.

До друку підготував Андрій ПОЛОЗ, м. Миколаїв.