ОДДІЛІТЬ МЕНЕ ОД СЕБЕ – мовив мені мій літературний побратим, літературний підмайстер, літературний наступник Богдан-Любомир ПРИТУЛА, син Володимира з розлогим волинським корінням, з роду тяжких характером Вольвачів, уроджений у Сімферополі, утеклий до Херсона, осілий ув Ірпени, прилучений через спудейство до Київо-Могилянської академії, одноразовий на ВИШНЕВИХ ЗУСТРІЧАХ, один із дев’яти у ПОТАЄМІ, голова секретаріату УКРАЇНСЬКОГО КЛУБУ,  головний редактор альманаХУ ІНОК.

Я спочатку оторопів.

Потім прийшов до тями і упав у розмисли: одділити як полову од зерна, чи як зерно од полови?

У тебе мого рівня талант, мій характер, мій скоропис, моє пекло глибоко у шафі,  мій гірко-солодкий смак самоти на губах.

Одна літературна шмата мовила: Малий у Кухарука на побігеньках. Се ще треба розібратися, хто у кого.

Ось, зрештою, го повна біографія:

  http://litforum.com.ua/index.php?a=8590

Ірпінь видав його першу книжку ОСКОЛКИ. Ось чудова рецензія Анастасії ЛУКІЙ на неї:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8704

ось його критика:

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8775

http://litforum.com.ua/index.php?r=18&a=8738

ось його поезія:

http://litforum.com.ua/index.php?r=13&a=8684

http://litforum.com.ua/index.php?r=13&a=8730

ось його проза:

http://litforum.com.ua/index.php?r=16&a=8765

ось його пряма мова:

http://www.nacija.com.ua/?country=ukraine&r=4&article=7077

ось його відео:

https://www.youtube.com/watch?v=4fSgCqOaEWo

То у чому феномен сього автора?

Талановитий?

Безпереч.

Яйцеголовий?

Аж понадто.

Вірить у Бога?

Так.

Хоче бути собою?

Дуже.

Не може не писати?

Так.

Монетизація?

Є таке.

Жага слави?

Обережно.

Ощадність?

Так.

Складнощі комунікацій?

Так.

Нерозуміння, як працює життєва а інформаційно-політично-мистецька машина?

Безпереч.

Чому такий ажіотаж доукола сього імени? Чому його легковажно називають ґенієм?

Тому, же літературна суспільність спрагла свіжости у літературі. Її уже не улаштовує цигарковий канон нерозважного Малковича, вона уже утомилася од пана ЦИТАТНИКА та пані НЕПОВТОРНОСТИ, вона сумує, бо навіч бачить літературні самогубства Олега Романенка, Сергія Осоки, Павла Вольвача, Віталія Білозора, Петра Щербини, Руслана Фуфалька…

Вона хоче нового Симоненка, нового Вінґрановського, нового Антонича.

Богдан-Любомир Притула мислить себе як автора високої полиці.

Чи дотягнеться?

Чи не привалить його тою полицею?

Хтозна.

Наразі він мій підмайстер, мій побратим, мій наступник у літературі.

Він уперто торує свій шлях до вершини, на якій Кухарук звісив ноги і тішиться холодом самоти а чудовими краєвидами часу а простору.

У нього не усе виходить – наприклад, любовна жіноча лірика.

Йому чимало чого бракує у поезії: мами, футболу, розмаїття форми а змісту, самосусвідомлення карколомних надзавдань тощо.

Він не розбирається у людях і у літературних перипетіях (Обрій, Білозір) .

Але він іде.

Він іде догори.

Він іде за мною.

Він іде потоптом по мені.

Він перебере на свої вутлі плечі українську літературу після того, як моя душа верне у Господню музику Олірни, ізвідки прийшла у сей жорстоко солодко-гіркавий світ.

Але нині він вимагає од мене неможливого

Одділіть себе од мене.

Як?

Я не хірург.

Не яйцелобий.

Не графоман.

Я письменник, а не святий.

На сьогодні у Любомира-Богдана Притули є три вершинні твори:

Ось вони:

***
Глиця. І місяця кругла дійниця

Парне молоко по шляху срібляному

Чумацьким повозом везе у долоні,

Притрушені снігом і ніби завмерлі

В холодному плині зимових доріг.

Сниться, як хлопчик шукає мисливця

І глечик йому простягає гарячий,

А той не бере і тікає подалі,

Лишивши дитячу любов на поталу

Жорстокому лісу, що студить усе.

Холод – єдиний, хто поруч, неначе

Самотня межа малолітнього страху,

Роздертого вірою в силу любові.

І темінь сама, запорошена снігом,

Прикриє його, загорнувши у ніч.

Втеча - предтеча порізів і зріле

Уміння шукати себе у обличчях,

Що схожі на вираз сумного мисливця,

І дивлячись в очі, стискаючи глечик,

Уперто підносити їм молока.

грудень 2025 р.

***

Торкайся мене, як вулиць розбомблених фосфор,

Гори і петлюй – вгризайся у шкіру будівель.

Ти знаєш – між нами киснем роз’ятрений простір

І краплі років, що падають тихо з покрівель.

Торкайся мене - я стану хиткими містами,

Мостами любові між нами і тими, хто в пеклі;

І міни тепла розірвуть морози зі сталі,

Зоставивши нас на відстані снігу від неба.

Торкайся і стань – така нагорода горіння:

Розмитим теплом, розхристаним ходом до смерті -

Біліє любов, і фосфор, мов луски насіння,

Вкриває асфальт і міста важкі силуети.

січень 2026 р.

ПОТАЄМ

Сонця змілілого син.

Скрипа неголосна.

Буду вогнем плести

Брунний музикоплин.

Тихо росте весна.

Мінні поля цвітуть.

Сніг у твоїх губах –

Спілого скрику суть.

Нота у голос – трем.

Тремко малію – кін.

Лоно твоїх поем

Променем грає моїм.

Що се?

Голос розпачу з глибокої шафи?

Так.

Кров поезії у серці голоду?

Так.

Голод поезії у знекровленій самотою гризоті?

Так.

Зрештою і назагал – ось той високий художній рівень, якого варто триматися і який надає нам, посполитим української літератури, тверду надію на велике українське майбутнє Богдана-Любомира Притули.

Одділи себе од мене сам.

Спробуй.

Мої максими прості а незрушні:

МІНІМУМ КОМПЛЕКСІВ, МАКСИМУМ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ.

УСІХ СЛУХАЙ ТА НЕ УСІХ СЛУХАЙСЯ.

ДРУЗЯМ – ПРАВДУ, ВОРОГАМ – ЛЮБОВ.

ЖИТТЯ КОРОТКЕ – НАЦІЯ ВІЧНА.

За кожну з них я горло перегризу кожному.

Любов не вартує нічого, якщо вона сирота а приблуда у серці того, кого любиш.

Мене важко знайти, легко утратити а неможливо забути.

Sapienti sat.

Роман КУХАРУК